- Я прошу вибачення за свою поведінку до тебе, - зелені очі дивилися на підлогу, - Ти стільки багато зробила для мене, хоча не повинна була...
- Ні, все гаразд, - Беркутова спритно складувала брудну білизну, - Я бачу, що тобі вже краще.
- Так, ти права, але біль і злість не покинули мене.
Декілька хвилин була повна тиша.
- Я втечу.
- Бачу, що минулий досвід тебе нічому не навчив, - жінка тільки закотила очі, - Коли? Як? Одна? Куди? Ти зовсім не думаєш про це.
- Але я не збираюся чекати коли він знищить мене!...
- Він нічого тобі не зробить, - спокійний тембр перебив початок істерики, - Принаймі поки що.
- Ось, ти сама кажеш поки що. До якого це часу? Я... Я щось вигадаю. Я зможу. Я просто не маю право тут померти.
- Заспокойся.
Дівчина почала труситися, бурхливий потік слів німецької, російської, української супроводжувався слізьми.
Надія заспокоювала піддослідну, але це не давало результатів. Навіть холодна вода не погасила вогонь ненависті. Довелося викликати санітарів.
- Обережно, - один з них намагався зв'язати руки над головою Розенбург. Вона почала ще більше вириватися і благати. Огидна згадка зі швидістю вітра пролетіла в пам'яті. - Я сказала обережно!
- Надіє Вікторівно, та ми ж...
- Годі. Заберіть це. Візьміть ремені.
Чим більше дівчина кричала, тим більше розгублювався недосвідчений персонал і розлючувалася їхня керівниця.
- Якого біса ви труситеся як сухе листя на вітру?! Відійдіть.
Точними, швидкими рухами, А134РМ була прикута і вколена снодійним. Кілька секунд - дівчина провалилася у міцний сон.
-  Зам'ятайте, ваша впевненість - ваша якість роботи. Не лише праці, вона є шляхом по життю. Слабким духом тут не місце. Тому, я вам раджу перебороти свій страх, або просто згинути звідси, а ви самі знаєте, що це означає.
Санітари розгублено дивилися на таку, здавалося, крихку, слабку жінку. Але, в якій сидів справжній бойовий дух. Ні, це точно не молода, гарненька Надійка, за якою придивлялася чоловіча сторона. Це справжня керівниця, сувора наставниця, "генерал" в спідниці. Та все ж, це просто звичайна жінка якій за свій молодий вік довелося пережити не одну трагедію.
- Ви мене зрозуміли? Сподіваюся, що це наша остання розмова на цю тему.
- Не сумнівайтеся.
- Чудово. А тепер, треба зайти до інших піддослідних.

10 березня 1940
"... Всіх близнюків років 8-9, які потрапляли в табір, розміщували в окремих палатах. Одного з пари близнят заражували туберкульозом, або тифом. Померали вони хоч повільно, але ціль виправдовувала наші методи роботи. Після смерті зараженого, вбивали іншого близнюка і досліджували зміни в організмі, але... НІЧОГО. Дідько! Зовсім нічого! Як так?! Жалюгідні виродки!.
Сторінка вирвана.
27 березня 1940
"Є ще одне питання, точніше мрія нашої раси про голубооких арійців. Чи можливо "сфабрикувати" колір очей? Для цього у очі піддослідних вводилися хімічні препарати. Зазвичай такі операції проводилися без наркозу, щоб дізнатися максимальну витривалість до болю...
З 3000 піддослідних, витримали тільки 300. Невдалий експеримент...."
- Ви мене все більше розчаровуєте, пане професоре Ойган, вже котрий дослід закінчується невдало.
- Перепрошую.
Тихий і неочікуваний голос змусив Глікмана механічно схопитися за пістолет, що схований у врутрішньому кармані медичного халату,і націлитися у незваного гостя.
- Надю, я ледь не вистрілив у вас. Чому ви зайшли без стуку?
- Я стукала до вас багато разів, ви не відповідали, як і тоді коли вже увійшла і зверталася багато разів.
- Чого вам?
Як завжди, одна тільки "вихованість"
- Ви просили доповісти про нові досліди, але знаючи вас, я зробила все в письмовому вигляді. Прошу.
Акуратні листи з каліграфічними реченнями лягли на робочий стіл.
- Непогано.
- Я можу йти?
- Так. Звісно. А... Як там наша спільна знайома? - як би просто так, запитав чоловік, переглядаючи працю помічниці
- Я би не сказала, що прекрасно. В її стані, було б краще хоч один раз вийти з тієї беттонної печери. Якщо бажаєте, можете відвідати її коли-небудь.
Еліас демонстративно показував, що йому начебто байдуже.
- Ось як... А я вважав, що ваша  сприсутність там більш приємна.
- Ваша також інколи буде не зайва.
У відповідь професор тільки хмикнув.
- Дозвольте їй вийти звідти. Дівчині потрібне свіже повітря.
- Я вважаю це зайве.
- Такими темпами вона збожеволіє.
- Кожен з нас трохи божевільний.
- Кожен день - нові зриви. Вона може нашкодити дитині. Невже ви собі це дозволите?
- Товаришу Беркутова! - вдаривши кулаком по столі гаркнув чоловік. Ця розмова починає роздратовувати, - Я повторю вам: Вона. Нікуди. Ніколи. Не. Вийде!
Еліас важко дихав, наче хтось здавив його горло. Жінка тільки піджала губи.
- Можете йти.

Ніч вступила у свої права.
Амелія мовчки сиділа на своєму ліжку. Погляд пустий, руки тремтять. Пощастило, що вона швидко прокинулася і пані Марта звільнила її з тих тисків ременів. Жінка як завжди була в хорошому настрої і щасливо щебетала.
- ... Знаєте, у мене є маленький племінник. Денис. Такий гарний хлопчик! Але він дуже сором'язливий, і обожнює музику. Звичайно спочатку батьки були проти та я змогла вмовити віддати його в музичну школу. Ах! Як його нахвалювала Інна Іванівна, казала, що таких талановитих дітей дуже-дуже мало...
Згадка про музику вивели Розенбург з апатії.
- Я.. Який інструмент?
- Скрипка.
Легка посмішка дівчини, і Добровільської, що нарешті змогла добитися реакції.
- Чудовий вибір.
- Так. Уявляєте, він навіть ім'я для неї вигадав, - нетиповий, наче дитячий сміх був щирий, -"Вікторія".
- Дуже гарне ім'я.
Перед очима знову пройшли кадри минулого. Різдво. Щаслива родина. Маленька Амелія, яка отримала найцінніний подарунок від батька.
- Ізабелла...
- Що?
- Моя скрипка.
- Ви теж музикант? Це чудово! Давно граєте?
Жінка так швидко ставила запитання, що Розенбург ледь встигала відповідати. Потихеньку від запитань, дівчина сама почала розповідати про щасливі дні свого дитинства. Голос ставав впевнішим, теплішим, з краплинами життя.
- Тож, я зараз все би віддала за мою Ізабеллу, за можливість зіграти на ній.
- Шкода...
Скрип. Хтось важкими кроками увійшов у палату. Розенбург знову відчула, як ненависть, біль кислотою поливається на серце.
- Професоре...
- Вийди. - навіть не глянувши на медсестру наказав чоловік.
Марта хотіла зробити крок, але піддослідна вхопила її руку, як останню ниточку порятунку.
- Вибачте, я не можу.
Ці чотири слова вдарили як камінь по голові.
- Мені повторити?
Добровільська миттю покинула приміщення.
Вони дивилися один на одного, як кіт на мишку. Вона очікувала все що завгодно, але не...
- Не можу зробити комплімент про ваш чудовий вигляд.
Що? Що?!
Ось цим він хотів почати розмову?
- А я про вашу вихованість.
Коротка посмішка.
Еліас мовчки взяв стілець і присів на нього біля ліжка дівчини.
- Ні, не підходьте.
Ігнорування знову розхитувало душевний спокій.
- Ви мене не чуєте?! Геть!
- Як неввічливо з вашого боку. Я лише прийшов.
Терпець урвався. Амелія підскочила з ліжка, взявши якусь посудину вдарила нею в підлогу. Піддослідна направила уламок в бік найогиднішого для неї чоловіка.
- Як неочікувано. Думаєте цим мене вбити?
- Ваш сарказм зрозумілий. Так, напревеликий для мене жаль я не зможу пустити вашу гидку кров! - посмішка вченого у якого все під контролем зійшла на ні, - Але я не дозволю більше втоптувати себе у багнюку. Краще я вмру, хоч тоді Бог відмовиться прийняти мою душу. Ви монстр! Чудовисько! Навіть не людина!
З кожним словом, лице Глікмана ставало все зліше. Здавалося, що зараз він сам викирутить їй глову. Амелія це розуміла... Та зупинитися вона не могла. Все, що бажало її серце - завдати якнайбільше болю своєму кривднику.
Потік слів не зупинявся.
- І знаєте, що... Напевно, фюрер, батько і всі інші були праві: вас треба всіх винищити! Щоб ти горів в пеклі єврейський виродок!
Приглушене гарчання. Чоловік тієї ж митті вибив "зброю" з рук дівчини. В голові з болем вийшли гіркі спогади.

- Ловіть їх!
-Ловіть єврейських виродків!
-Стояти!
- Ні!
- Мамо!
- Еліасе,  немає часу! Тікаймо!
- Але мама..!
- Тадеуше, бери брата і біжіть не оглядаючись.
- Батьку...
- Швидко!

Глікман замахнувся... Але рука повисла в повітрі. Тремтіла.
- Один... Два... Десять...
На двадцяти вчений трохи заспокоївся.
- Кажете, що справи Третього Рейху правильні? Гідні похвали? Що ж, можете помолитися своєму богу, щоб він передав їм вашу подяку. Та й можете і йому сказати слова вдячності, бо через його волю ми зустріли один одного.
Роздратовано повернувшись до дверей, вчений гримнув ними так, що Амелія здригнулася.