Скільки б не минуло часу, але молодша Розенбург завжди почувалася у будинку Терещенків як вдома. Після смачного обіду і декількох годин відпочинку, Амелія вирішила прогулятися містом.
- Ти впевнена люба? - з турботою запитала Ольга, - Тільки ж приїхала, відпочила б.
- Ну що ти тітонько? Не можливо всидіти в будинку в таку пречудову погоду, - відповіла дівчина поправляючи свою зачіску.
Незважаючи на вмовляння і аргументи, що "пані Новікова" не повинна висвітлюватися налюдях заради безпеки, але Розенбург тільки відмахнулась і попрощавшись вийшла з будівлі.
Погода й дійсно була чудова. Закохані пари, сім'ї з дітьми та інші городяни і гості прогулювалися містом, живучи кожною хвилиною. Спостерігаючи за такою атмосферою, зовсім і не скажеш, що не так давно на місці ось тих лавочок, де розмістилися бабусі з дідусями,були укріплення бойових позицій солдат. На вулиці, де гралися діти - їхали танки і проливалася людська кров. Здавалося, що люди забули ті жахливі дні і просто насолоджувалися мирним теперішнім. Та стіни будівель назавжди зберегли у собі крики болю і горя потерпілих тих років.
Тож, втішалися безхмарними хвилинами всі,окрім професора Глікмана, який з похмурим виразом обличча повертався з найближчої кав'ярні.
Все ж, Еліас не любив покидати свій дім чи навіть обитель, хоч він і тимчасовий. Взагалі, молодого чоловіка можна назвати яскравим прикладом соціопата: зневага до чужої думки, життів,егоїстичне "Я" на першому місці, ненависть до шуму і гаму та "єдина любов" до гіркої кави, як і його характер ( саме через неї вчений й вийшов до людей).
Коли ж він вперше отримав ті риси темпераменту? Професор й сам не знав точної відповіді на це запитання. Можливо, коли він ще дитиною побачив, як його батька забивають до смерті німецькі офіцери? Чи можливо, коли на нього дивилися холодні й мертві очі його матері? Або ж, напевно, відповідь ховається у тих гнилих, мокрих і вонючих підвалах, де тримали його,брата Тадеуша й інших єврейських дітей, які з чистою наївністю вірили, що тато і мама скоро заберуть з цього лихого місця і все буде добре. Чоловік до тепер з лякливим усміхом згадує незграбну підтримку старшого брата. Його щирі слова, що ближчим часом весь цей жах закінчиться і вони знову з усією родиною будуть прогулюватися вулицями рідної Варшави. Господь подарує їм диво.
Але дива не існують. Господь їм не дав,бо йому на них начхати,або ж його  зовсім не існує. Маленький Еліас зрозумів цю істину ще в перші дні війни, але молодший Глікман і до того часу не був наївною дитиною. Що ж поробиш, якщо хлопчикові набагато цікавіше було читати книги та прикріплювати за тільце метеликів і трав'яних коників у свій природничий альбом, ніж гратися з братом та його друзями у "дурні ігри".
Спогади настільки захопили увагу професора, що той не помітив як зараз зіштовхнеться з дівчиною. Вона теж,здається, була захоплена своєю прогулянкою і не помічала нікого.
- Ой, вибачте будь ласка, - з поспіхом пролепотіла світловолоса, - Я вас не побачила відразу.
Другий да Вінчі лише невдоволено піджав свої тонкі губи. Він би і далі пішов собі, незважаючи на цю "сліпу інфурозію",але чиста німецька, промовлена ніжним голосом, змусила звернути свій сірий погляд на зелені, як молоде листя, очі. Доречі,такі... Знайомі? Професор уважно розглянув фрау. Те ж наївне з рум'янцем лице, волосся кольору пшениці. "Це.. Вона".
У голові проскочила череда картинок спогадів. Ті ж гнилі клітки. Плач дітей. Погляди людей в формі, що дивилися на всіх з огидою. Біль. Голод. Маленьке непорозуміння з зеленими очима в рожевій сукні. Шматок бутерброда з ковбасою який здавався найсмачнішим у цілому світі. Крик одного з офіцерів, який щось голосно сказав дівчинці,вхопивши малечу за крихітну ручку потягнувши за собою подалі від "бруду". З всього, що зрозумів хлопчик було тільки одне ім'я "Амелія". А потім знову. Крики. Біль. Багато смертей.
Сама ж Розенбург теж розглядувала особу, що стояла перед нею. Нічого особливого. Високий, молодий чоловік років двадцяти семи до тридцяти,з розхристаним волоссям і сірими очима в округлих окулярах. Чомусь вони дивилися на неї...як на привида. Хіба з нею щось не так? Чиста, випрасувана біла блузка зі спідницею,щи нижче колін та гарненькі черевички на невисокому каблуці,навідміну від його неогрядної, пом'ятої сорочки. Поверх неї був одягнутий темний піджак, та ще й ця щетина...
" Що ж,дивний він" - подумала Амелія і продовжила свій шлях подалі від дивака.
Тільки коли дівчина відійшла від Еліаса десь на двадцять метрів, він прийшов до тями. Так, це вона. Помилки бути не може. Та юна фрау, схоже, його не впізнала.
Побачивши це обличча, божевільний вчений відчув велике серцебиття... І нестерпне бажання провести скальпем по тонкій шиї його знайомої аж до низа живота,щоб пролилася гаряча і "чиста" кров великої раси....
Доречі, як ця дівка тут опинилася? Радянська влада попіклувалася про те, щоб жоден " представник загарбницької країни" після війни не покинув НДР. Хоча, підробні документи і декілька корисних знайомих творять ті самі чудеса про які так часто любив казати брат. Тож, вони не будуть проти, якщо мила фрау приєднається до нашої справи. Більше того - вони мені допоможуть.
З цими думками Другий да Вінчі слідкував за Амелією аж до самого будинку. Ненависна товпа допомогла в цьому.
" Що ж моя люба. Зовсім близько наша нова зустріч. Сподіваюся, тобі сподобається в новому домі".