Citrus _S_M/ /Stem Meri @Fenoxi



Ой, у вишневому саду

Садок вишневий в майський день, стиха шелестів молодими листочками від ледь відчутного подиху вітру. Сонечко збиралось спати й тільки ягоди на верхівці старих вишень рожевіли в його променях. З долини повертається стомлена череда, ґелґочуть гуси, чутно сварливого індика, гавкають собаки. Соловейко співає й вдень та найкраще чути його спів вночі, коли все замовкає замріяно й втомлено засинає. Катерина, Галинина мати, пригнала корову — відбула чергу. Вимила руки, взяла відро й пішла до корови Марти.
Галинка сьогодні була сповнена енергії та сил. З домашніми справами впоралась так швидко, що мати тільки й дивувалась: одяг братиків та сестричок увесь випраний, що аж мотузка рветься, коза навіть не блеє — напоєна, нагодована, всім задоволена, город охайний та чистенький, як личко її білосніжне, в хаті повні відра свіжої води. Біля літньої плити зібрались Грицько, Олешка, Маринка і Мелешка і тільки носи свої маленькі догори підіймають — це Галинка в велику миску насипає молоду картопельку з петрушкою, кропом та часником.
— Ото вислуговуєшся, — мати витерла піт з чола і біля ніг поставила відро молока, — а чи не тому, що ввечері збираєшся до Килини?
Дівчина повеселішала, посміхнулась і підстрибуючи разом з мискою картоплі поставила ту на стіл під навісом.
— Ой, мамо, ми таку гарну забавку вигадали. Будемо з Килиною сидіти й зірки рахувати. Моя частина неба ліва, а її — права, пісень співатимемо.
Галинка вбігла щаслива до хати й за мить вже з тарілками та ложками повернулась й на стіл накриває.
— А чи ту Килину часом не Василем кличуть? — мати хоч і не молода, та наче підстрибнула, а обличчя ніби виросло, збільшилось і доньці проникливо в душу вдивляється.
— Що ти, мамо! — Галинка ніжно обгорнула материні щоки долонями, — Та хіба ж я зовсім дурна до Василя йти? Як же ти про мене таке думати можеш? Я ж під твоїм крилечком вибавлена, вигріта, викохана. Ходім краще молоко цідити та й будемо вечеряти, он братики й сестрички вже зовсім зголодніли та й ти біля корів весь день на пасовищі  вхляла.
А малеча вже до столу позбігалась і змагалась за краще місце біля спільної тарілки, щоб дісталось найбільше та найсмачніше. Сивий пес Сірко, що досі байдуже спав на порозі помахав носиком й сам пожвавішав, потягнувся, почухав задньою лапою за вухом і до столу прибіг, в очі малечі заглядає, хвостиком махає й облизується. Ось і молоко парне на столі та хліб з печі. І все парує, пахне, просить скуштувати.

***
На пагорбі хатинка Килини ледь помітно біліла в темряві. У нічному вишневому саду квітуча краса засинала, дерева стиха шелестіли, ніде ні звуку, лише соловейко виспівує перед червневих пісень прощаючись з жвавою майською ніччю. Вечір окутав дівчину спокоєм і тишею. Галинка сиділа біля хати Килини на лавці. Раптом схопилась стривожено, підійнялась. Її очі — чорні, як ніч, проте виблискували яскравіше ніж зірочки на небі й немов вслухались в темряву і чи то пошепки, чи ніби й голосно з відчаєм вона запитала:
— Килино, а чи чуєш ти як співає соловейко?
Килина вслухалась й пильно вдивлялась в темряву, поки не помітила постать хлопця за тином біля старої вишні. Він стояв мовчки, і тільки вітер, здавалося, заспівав його ім’я.
— Чую, либонь, то вже Василь прийшов, бо спів на пташиний не схожий.
Галинка не могла приховати відчуття щастя, коли побачила його постать, посміхнулась, опустила очі, обійняла плечі.
— Скоро соловейко вже зовсім стихне аж до наступної весни, — прошепотіла вона, — але стихне він не тому, що злякався — навпаки, од того, щоб ворог в гніздечко не пробрався.
Килина подивилась на подругу й сумно, з осторогою сказала:
— Дивися Галю, щоби потім як батько з Кармалюкового повстання не повернувся, та не вибив з тебе до кого ходила.
Дівчина спочатку злякалась, схвильовано подивилась на подругу, пригорнула долоньки до серця і ніби почула спокійний спів соловейка по-іншому. Наче соловейко житиме вічно, а наче й помре за мить, але ж співає гарно, не лякається, не замовкає.
— Не виб’є, краще вже сама помру, — смиренно відповіла Галинка і ніби приречено поглянула в нічне небо. — А чи вернеться батько? Та й Василько зібрався воювати. А як же ж він рветься туди, наче мене й зовсім не любить, наче ніколи не цілував, наче про серце моє забув. З ким хоче битись? — у відчаї Галинка ніби в смерті питала тягнучи ніжні й водночас роботящі руки в темряву. — Прощальна ніч ця майська. Велика та гірка розлука чекає наше кохання. А час до смерті йтиме повільно та довго, тягтиметься вічно. А Василько зовсім з очима холодних зірок став, не обійме, тільки просить, щоб берегла свої очі від сліз. То вже напевно що знущання таке? Як згадаю рибу у своїх руках, що батько на вечерю приносив, то наче я — тільки губами повітря хапаю, а вдихнути не можу. Не хочу йти від тебе Килино, бо більше вже до тебе не вернусь тою, що була.
— То не йди, залишся, будемо співати пісень, рахувати зорі та мріяти.
Галинка помарніла, ніби на мить вирішила з подругою лишитись, й шкіра вкрилась наче крижаними голками, а серце палахкотіло вогнем відречення.
— Але ж у вишневому саду чути щебет солов’я.
— Нехай співає, лиш не йди, — Килина відчайдушно схопила Галинку за руку.
— А як більше не побачу очі Василька ніколи? А як він заради мене залишиться й не піде воювати? А як більше я нікого не покохаю?
— То йди! — ображено вигукнула Килина, — чи я тобі мати? Йди!
Подруга вбігла до хати й зачинила двері. Галинка, довго не зводила з дверей очей.
— Килино, може якби ти мене довго вмовляла, якби не пускала, то я б не пішла? А тепер і ніч темна, страшна і нікого у світі немає окрім Василя.
Дівчина вийшла за тин, а Василь стояв уже в козачій шапці суровий, змужнілий та сумний чи то сердитий. Галинка невпевнено підійшла до хлопця й тільки в останню мить пристрасно пірнула в обійми. Василь заплющив очі й міцніше обійняв Галинку, наче до душі притискаючи цілюще зілля.
— Ходімо в садок вишневий, Галинко, хочу з тобою попрощатись, бо вже завтра їду.
— Завтра? — дівчина злякано вдивлялась в темні очі хлопця. — Так скоро.
Швидко залишили обійстя Килини. Спустились з горбочка вузькою крутою стежиною. Ніч пахла скошеною травою, зорі миготіли. Теплі долоні Василя та Галини наче світились в сплетінні пальців, наче в їх міцному сховку сяяло сонце. Василь зіскочив де стежина кінчалась, повернувся, простяг руки догори й Галинка мов пір’їнка ніжно опустилась в його обійми. Поцілував. Губи в Галинки горіли. Ось і вишневий сад. Темно. Гілки колючі. Вдень, вишні, хоч і ще недозрілі, висіли на деревах та повні, налиті та рожеві. Вони були вночі непомітні. Галя навпомацки зривала, куштуючи їх на шляху до середини садка. Кислі. До стиглості їм не вистачало кілька днів, щоб справді стати солодкими. Раптом дівчина зупинилась, згадавши матір. Обличчя виросло в її долонях велике, очі осудливі, сердиті. Обіцяла лиш до Килини йти й зорі рахувати. А тепер, виходить, збрехала. Серце виривалось з грудей підстрибуючи до шиї.
— Василю!
Галинка смикнула хлопця за руку і місячне проміння ковзнуло по його очах - злякані, червоні та нещасні.
— Не піду! Відпусти! — закричала вона мов божевільна й смикала руку. — Не хочу бачити твоїх очей, вони кидають мене у твої обійми. Хто тебе колись згадає? Навіть у сусідньому селі тебе не знають. Ти ж вмреш і більше не побачиш мене!
— То хоча б ти мене згадаєш. — Василь відпустив руку дівчини й обхопив долонями її плечі. — Разом з Килиною заспіваєте і порахуєте зірки. Якщо не вернусь, то може десь на небі мене знайдеш? А як вернусь, то разом заспіваємо. Не йди від мене так неначе в останню мить нашої зустрічі я тобі не потрібен.
— Я люблю тебе мій милий. Ти мій, а я твоя назавжди. — Галинка розчулено обхопила груди хлопця і подивилась на небо, — Поглянь, навіть зорі свідки нашого кохання, нашого вінчання. Та як проснеться моя мати, бо ж я не прийшла і сон не буде йти до неї, що ж я їй скажу?
Василь ніжно обійняв Галинку, пригорнув як немовля до серця.
— Ти скажи, моє серденько, що весна йде, майська ніч прощається, дає життя квітам, красі й все разом із нею радіє, і ти разом із нею радієш.
Вмить дівчина забула материні очі, спокій обійняв душу руками Василька і серце заспокоїлось. Теплі груди хлопця наче заколисали дівчину.
— Радію я не весні. Я тобі радію, мій коханий.
— Я теж радію, бо з тобою в цю прекрасну ніч і серце твоє — моє, і навіки зі мною зостанеться.
Василь поцілував Галинку ніжно й пристрасно. Між гілок зорі виблискували, наче яскраві краплі роси. Місяць одним боком причаївся за хмарою й сяйвом своїм світив у вікно Килини, а вишневий садок поринув в непроглядну темряву і тільки Соловейка було чутно, поки спів закоханих не змусив птаха слухати.
О, вишневий сад, як довго можна глядіти на тебе і забувати про час, що невпинно летить! Крізь гілля твої рахувати зірки й мріяти, любити та жити.

***

Галинка стояла на порозі хати замріяна, відчужена від реальності. Потім очі розплющила широко наче пробуджуючись від сну і сльоза на зустріч цьому прозрінню забриніла швидко лоскочучи підборіддя. Сонячне проміння ще не визирнуло з-за обрію й обстанова в хаті була сіра та ледь помітна. Матір підійняла голову з подушки й вгледілась в сірий силует доньки.
— Галинко, доню моя, що скоїлось? Чом се твої очі заплакані? Чом волосся розплетене?
Галинка глибоко вдихнула схлипуючи, сльози дужче линули по обличчю. Плечі захитались.
— Мам… мамо… матусю моя рідненька, косу розплела Килина, щоб для Василя я здавалась гарнішою. Мамо, моє серце щасливе, я така молода, хочу жити, і так люблю. Не сварись на мене, на доньку свою, через те, що ти вже стара. А плачу, мамо, я від того, що з Васильком прощалась.