@yana_panchyshyn




У глибині лісу, в маленькій дерев'яній хатині жив самотній старий чоловік, на ім'я Роман. Він був вже у дуже похилому віці, його волосся стало сивим, а очі перестали бачити як раніше. Він дуже сумував за звуками природи, які колись оточували його довкола. Замість того, щоб слухати птахів і шум дерев, він відчував лише тишу та самотність.

Більшість часу він проводив біля вікна, дивлячись на зірки та небо. Кожної ночі він спостерігав за місячним світлом, яке проходить крізь гілля дерев. І коли ніч була особливо ясною, він згадував свою кохану, яку втратив дуже давно. Він згадував її сміх, її теплі обійми та ніжні слова, які вони говорили одне одному. Ці спогади переносили його у минуле, де він міг знову бути разом з нею.

Навіть зараз він пам'ятає, як вперше зустрів Настю, наче це сталося вчора. Вона була його першою коханою. Але одного дня вона залишила його назавжди, і Роман залишився сам...

Роман був першим хлопцем на селі. Працьовитий, вродливий, ще й сім'я не бідна. Хто б не захотів мати такого чудового зятя? Звісно всі! Тому, до нього сватилися ті сім'ї, в яких була хоча б одна незаміжня дочка. Але вони не припадали йому до душі, він не хотів так, він хотів справжнього кохання.

І він його знайшов.

Це трапилося в один весняний день, коли спека стояла неймовірна, і повітря було наповнене запахом квітів та трав. Роман вийшов зі свого будинку та пішов до криниці, яка знаходиться на околиці села, щоб води набрати. Шлях був не коротким, тому Роман довго мандрував під спекотним сонцем.

Коли він дійшов до криниці, він відчув, як його тіло охоплює свіжість та прохолода. Роман зробив кілька ковтків та розслабився на мить, спостерігаючи за навколишнім краєвидом. Саме тоді йому здалося, що він бачить щось незвичайне за вікном одного з будинків у сусідньому подвір'ї.

Роман підійшов ближче і побачив дівчину, яка виглядала як ангел, який виглядав з відкритого вікна. Її волосся легко рухалося на вітрі, який дув зі східної сторони. Її очі були такими глибокими та чистими, що Роман не міг відвести свій погляд. Він відчув, що його серце б'ється швидше, і зрозумів, що зустрів своє кохання.

Тому він підійшов до паркана та сперся на нього.

– Агов, мила! – покликав він дівчину.

Красуня повернулась до нього, але не відповіла знову поглянувши в іншу сторону. Роман звісно засмутився, що вона його проігнорувала, але він був з тих парубків, хто не здавався після першої невдачі.

– Агов, мила! – знову він покликав її.

Але дівчина знову проігнорувала його, і зникла в хатині. Роман залишився збентеженим та розчарованим, але його серце відчувало, що ця дівчина особлива. Він не знав, як знайти спосіб привернути її увагу, але не збирався здаватися.

Роман не міг забути цю дівчину, вона стала його новою мрією. Він кожного дня з'являвся біля паркану, надіючись побачити її знову. Аж одного разу, коли він знову покликав її, красуня повернулася і усміхнулася до нього. Роман здався з себе радості, але зразу ж згадав, що він не знав її імені.

– Як вас звати? – запитав він з нетерпінням.
– Мене звати Настя, – відповіла дівчина з усмішкою. – А вас?
– Я Роман, приємно познайомитись.
– І мені, – дівчина знову усміхнулася.

Хлопець просто не міг стримати свою радість. Вони стали трохи ближчими один до одного. Роман приходив кожного дня, і вони розмовляли, про все на світі. Але Настя так і ні разу не вийшла з хати на подвір'я до нього.

– Чому ти не виходиш на двір? – запитав він одного дня.
– Я хвора, – відповіла Настя засмучено. – Мені не можна виходити.
– Чому? Це якась страшна хвороба?
– Не знаю.
– Як це? – здивовано запитав Роман.
– Ось так, ніхто не знає, і я не знаю.

Роман був збентежений. Невже Настя ніколи не виходила на двір? Завжди сиділа в хаті та виглядала із віконечка? Це просто жахливо, хлопцю стало її шкода. В неї напевно і друзів не було. Його серце переповнювало бажання зробити її щасливою. Він став відвідувати її кожного дня в один і той самий час, незважаючи на будь-яку погоду. Кожен раз, коли він приходив, вона сиділа біля віконечка і усміхалася до нього.

Роман вже звик до щоденних зустрічей з Настею, які стали для нього найважливішими подіями дня. Він любив слухати її історії, вірші та розповіді про дитинство. Роман в свою чергу ділився з Настею своїми мріями та планами на майбутнє. Вони стали неймовірно близькими друзями, хоча Настя все ще не виходила з хати. Це не завадило їм насолоджуватися часом, проведеним разом.

Одного разу, після тривалої розмови про кохання, Роман відчув, що настав час відкритися. Він розповів Насті про свої почуття та про те, як їхня зустріч змінила його життя назавжди. Настя уважно слухала Романа, і коли він закінчив, вона усміхнулась.

– Роман, я давно відчувала, що між нами щось особливе, – сказала Настя. – Я теж не уявляю свого життя без тебе.

Роман відчув, як його серце почало танцювати від щастя. Він ніколи не вірив, що його почуття будуть взаємними.

– Ти найкраще, що трапилась зі мною за все життя, – сказав Роман ніжно усміхаючись.
– І ти для мене, – відповіла Настя теж усміхнувшись.

Роман зрозумів, що це був початок чогось нового і хоча вона так і не виходила на подвір'я до нього, їхні почуття зміцнювалися з кожним днем. Він знав, що разом з нею може здійснити будь-які мрії. Тепер у нього був найважливіший мотиватор – кохання.

Але одного дня все змінилось.

Роман, як завжди, прийшов до Насті. Але коли він побачив її, то занепокоївся. Вона виглядала інакше, ніж зазвичай. Лице її стало блідим, очі затуманені, і Настя здавалась йому дуже хворою.

– Агов, мила! Що з тобою? Ти так тяжко виглядаєш, личко помарніло, красоньки твоєї не впізнати, – занепокоєно запитав Роман підійшовши до віконечка.
– Мені щось зле стало, але не турбуйся, – відповіла Настя, намагаючись виглядати більш спокійною, ніж насправді відчувала.

Настя усміхнулась своїми синіми губами, ніби хотіла його заспокоїтись, але у неї не вийшло. Дівчина закашляла, прикриваючи рот рукою вона стараль стримуватися. Але кров протекла крізь пальці.

Настя старається зберегти спокій, але її покашлювання ставало все сильнішим. Вона прикривала рот рукою, але кров не зупинялась і протікала крізь пальці. Роман спантеличено дивився на цю сцену, не знавши, що робити.

– Насте, кохана! Що сталося?!

Дівчина не відповіла, а просто востаннє поглянула на Романа і знепритомніла. Хлопець почав кликати її, але Настя не прокидалась. На його крики прибігли батьки дівчини та забрали її, а його просто вигнали.

Наступного дня він дізнався про її смерть.

Романа вдарило це глибоко в душу та серце. У ніч після того, як Настя померла, він пробрався до її кімнати та зустрівся зі своєю коханою востаннє. Настя лежала на ліжку у білій сукні, як і раніше, але її шкіра була бліда, губи - сині, а тіло - холодним.

Роман нахилився над її обличчям і востаннє поцілував її в щоку. Його серце пеклося від болю, а очі наповнилися сльозами. Хлопець просидів біля неї всю ніч, а на світанку він пішов, не відвідавши її похорону.

Так він опинився на війні.

Він приєднався до армії, щоб забути своє кохання, свою Настю і знайти в собі силу, щоб жити далі. Незабаром він зрозумів, що війна - не допоможе йому забути її. Що це просто втеча від реальності, і небезпечний шлях, який може призвести до смерті.

Протягом років війни Роман пережив багато складних моментів, тому повернення в рідне село було складним для нього, так як не зміг забути Настю. Коли він прийшов до її могили, то не міг залишатися там. Так як знав, що більше її не зустріне.

Тому, наступного дня Роман вирішив перебратися жити в ліс, де не буде нікого, крім нього самого, з його болем та відчаєм. Йому було важко жити, він почувався ніби він не належав до цього світу. Хатинка, в якій він зупинився, була невеликою, зробленою з дерева, але він почувався тут добре. Він облаштував її з усім необхідним: ліжко, стіл, стільці, піч. Звісно, Роман іноді відвідував село, але не так часто.

Весь свій вільний час, Роман проводив у лісі. Щось майстрував, полював на диких тварин та рибу, які стали його основним джерелом їжі. Також він збирав гриби та ягоди, рубав дрова. І одного разу, просто перестав виходити з лісу. До нього деколи заходили в гості ті, хто про нього не забував. Але всі колись забудуть. Хто буде цікавитись старим чоловіком, який навіть не усміхається.

Так минуло багато років, 50 або 60, точно Роман не пам'ятає. Але він ще й досі, щоразу вночі бачить її в сні, як вона сидить біля віконечка і усміхається до нього.

Тому Роман, завжди сидів біля вікна та споглядав на зорі, гадаючи про щось. Про що, він сам не знав. Просто думав, про все, і про ніщо.

Іноді Роман просто заплющував очі та згадував Настю. Вона збереглася в його пам'яті. Йому незабутнім залишився той весняний день, коли він побачив її. Довге, шовкове волосся, яке м'яко лягає на плечі. Настя мала красиві очі, які відбивали сонячне світло, та ніжну усмішку, яка розганяє будь-які печалі. Худенькі руки, бліду шкіра, та кров.

Тоді він просто розплющував очі, щоб забути про це, але не виходило. Він дивився на світ навколо, але його думки не відходили від її образу.

Тому, Роман не любив весну. Вона нагадувала йому цей жахливий момент.
Не любив коли розквітав цвіт. Такий самий, як біля паркана.
Не любив коли зрання метелик відлітає.
Бо коли розквітнуть сади навесні.
До нього не вернеться кохання.