@missmayer




Небо покривалось синім відливом. Де-не-де починали співати пташки, заливаючи степи життям. Проміння ще не виблискувало, але вже все навкруги починало фарбуватись у чарівний осінній цвіт. Люд все ще блукав у чарівному світі Морфея, але не вона… не розбита вщент душа.
У пустій кімнаті виблиснула маленька крапля, що сповзла по рум’яній щоці і просочилась в широкі рукава сорочки. Ніжні пелюстки лілій розтелились на білому полотні вздовж плечей і до самісінького зап'ястя. Зелені лінії хмелю перетинались, сплітались і знову танцювали разом зі світлими квітками.
— Невже моя душа зазнала болю?.. — майже не чутний шепіт заполонив маленьку кімнату, торкаючись білих стін.
Що ж означало те нестерпне відчуття «любов»? Чому від нього й радісно, й болісно водночас?
Коли твій погляд зустрічається з поглядом іншої людини і всередині наче прокидається густий туманний ліс. Зеленіє м’яка травичка, яскраво світить сонце, лине спів птахів – оживає вся природа. Коли думки затьмарило лише одне обличчя, одне ім’я. І очі не відводяться ліворуч. І сміх, що лунає, змушував серце наповнюватись світлом. Жар розповсюджувався в крові так, ніби піч розтопили у самісінькій душі! А що казали за голос... Неначе оксамитові перлини огортали шию, ніжно торкаючись невинної й блідої шкіри.
Не вистачило сил, як вії тяжко закрились і солоні води знов линули вниз. Плечі здригались в горісному диханні. Вуста фарбувались у багряний, а очі синіли і червоніли, наче від сорому щоки.
— Мій Всеволоде! Невже свою посмішку даруєш ти іншій?... — Бліді пальці рук повільно розплітали каштанове волосся. Давно вже зів’ялі польові квітки спадали вниз. — Невже мої почуття настільки непомітні? Чи настільки набридла я тобі, і тишком втік? Або ж і зовсім вирізав собі очі, відрізав вуха. Не чув мене! Не бачив...
З настанням сутінок почались і давно заплановані вечорниці. Як дівчата вбирались в квіткове вбрання, так хлопці начісували вуса. І кожен молодик чи молодиця знали, що танці закінчувалися не просто новими знайомствами. Вчорашній вечір мав пройти так само, а може, навіть, і краще, як гадала Софійка.
Усі навкруги точно знали, що юнак, котрий приїздив із сусіднього села, розбивав серця усім дівчатам. Хтось казав, що він походив із невеликої сім ‘ї. Вони ж мали гарні стосунки із панами, які, в свою чергу, володіли садибами і родючими землями. Спадок мав такий, що й онукам би дісталось. А хтось теревенив, що гарненьке лице – все, що при собі мав парубок. І тільки в розвагу було йому чарувати молоденьких дівчат своєю широкою і високою статурою, наче той козак. А очі – великі, сині, як сонячне небо без зайвої хмаринки. А які ж густе волосся, такі ж м’якенькі як бавовна.
І кожен раз, як він проходив повз хат, дівчина виглядала парубка, її вуста з посмішкою промовляли до нього, а очі світились як в найтемнішу ніч зірки.
Всеволод споглядав на дівчину так, ніби в непроглядній темряві вона була для нього єдиним спасінням. Його пальці ніжно торкались її плеч, завжди холодних долонь. Здавалось, він був жарким літом, а вона – зимою.
Поміж роботою в селі, він часто бував у гостях її родини. І допомагав парубок сім'ї дівчини з житом. І дрова носив, і відра з водою. І молодцем себе він звав, і усмішку чарівну дарував. Батько з матір'ю вже наче готувались до сватання, адже й частенько молоді гуляли разом під зорями.
Він не відводив погляду, як та заливалась сміхом. Як у ніжних пасмах застрягали палиці з дерев чи то сіно на траві, а він обережно діставав їх, близенько нахиляючись до крихкого тіла. І лише вистачало погляду, аби усередині руйнувались скелі. Милувались двоє довго так, що пошепки розлетілись здогадки про красну пару. Але ж яку загадкову…
І наче ж він міцно тримав її за руку, але ж потім з легкістю відпускав, навіть не оглянувшись. І ніжно цілував тоненькі пальці, слідом умиваючись в струмку. Не надягав їй хустки зверху, як наставали сутінки й вітерець обмивав щоки. Як холод прокрадався разом з осінню, так і в думках вода змивала ілюзії дівчини.
Вона дивилась на нього, наче на останню мрію. Вона оживляла, змушувала метеликів борсатися у животі. Музика лилась в крові, що ще ось-ось і вже б скипіла від нетерпіння. Тремтячі пальці сховали неслухняні пасма волосся за вуха, впевнившись чи на своїх місцях зібрані квітки.
Сьогодні вечір мав би розсудити плітки. І довго ж не з’являвся хлопець до дівчини, не збирали вони разом яблука в саду. І, як завжди, не грілись під деревами на сонечку, говорячи про те, про інше. Не носив води з криниці, не рубав дрова…
Батько сам мовчав за парубка. І мати не видавлювала з себе хоч словечко. Скільки б не питала Софійка, скільки б не виглядала з віконечка, а все ж її натхнення не проходило повз. І вже небо не було таким синім, і сонечко не гріло як раніше. Вітер ставав холоднішим, як і спів птахів вже не таким чарівним. Чи то осінь прикрашала дерева, чи то сніжило усередині.
І коли всі думки заповнені в надії, як несподівано у колі дівчат і парубків з’явилась кохана статура. Серце завмерло лише на мить, як слідом почало болісно бити по ребрам, а легені наче і зовсім відмовлялись працювати! Хлопець підійшов ближче до багаття, але, на подив Софійки, широко посміхався... І посмішка не адресована їй.
Молода дівчина, з золотими як пшениця косами покривалась рум'янцем саме навпроти хлопця. Вона трималась за гарячі щоки ніжними долонями, ніяково відводячи сині очі.
«І що ж ти їй говориш, Всеволоде, що так змушуєш її серце тремтіти?» — подумки питала себе Софійка. «Чи помітиш ти моє нещасне серденько, що задля тебе лише б’ється?»
І як би гучно не кричали думки дівчини, хлопець наче зовсім глухий. Пригнічена скляна фігурка Софійки стояла далі від усіх. Очі не відривались від широких плеч коханого, вмовляв обернутись до неї.
«Навіщо ж обіцяти гори, коли навіть не змозі перетнути поле?»
В наступну мить долоні хлопця покрили долоні золотоволосої, що зненацька завмерла, залишивши чарівні очі на обличчі парубка. Багацько поглядів звелись на спантеличеної Софійки, очі якої наповнювались горем. Публічно зраджена, вона відчувала, як її тіло покривалось жаром. В скроні біль розтікалась наче голками. Але всередині боліло сильніше…
Музика все ще лунала, але для Софійки вона стихла в ту ж мить, як її коханий торкнувся вуст іншої.
Вечорниці як скінчились,  так її очі й не змикались. Сіла дівчина коло вікна та й виглядала, наче Всеволод міг з'явились в будь-який момент і все-все пояснити. І чи то сестра його, така гарненька, чи то подружка, але вже не така вродлива. Але ж ті губи вже зрадили… І в серці тьохкало так болісно. І душу рвало на дрібні шматочки.
— Не міг він так вчинити. А як же ж я?
Проміння сонця впало на червоненьке обличчя дівчини. Не помітила Софійка, як зійшло сонце. Як золоті ниточки торкались свіжої землі, колихаючої трави і терена, що вже цвів синіми ягідками.
— Трясця твоїй матері... Софійка! Налякала стару! — буркотливий і хрипкуватий голос жінки змусив дівчину здригнутись і обернутись до дверей, скрип який пролунав, здавалось, по всій хаті. Стара жінка підійшла до пічці, кинувши невелику стопку тканин.
— Бабуня...
— Чого сидиш коло вікна?
Однією рукою тримаючись за хвору спину, яка скрипіла так само, як і ті двері, іншою пані Ярослава розстеляла ковдри і хустки.
— Ти що, тільки зараз повернулась з вечорниць?
Здавалось вона збиралась сваритись на дівчину, але та тяжко втягла в себе повітря, споглядаючи, як легкий вітерець за вікном розгойдував гілки терена.
— Скажи, бабусю, — знову зітхнула Софія, опустивши очі до блідих рук. Набридливі сльози знову обпікали очі,  зрадницьки скотившись по рум'яним щокам. — Чи існує ж кохання? Як в тих піснях... Таке ж чарівне і не болісне!
— Лишенько... Що ж ти таке говориш, дитино? — брови бабусі зустрілись на переніссі, але її подив у голосі не торкнувся дівчину.
— Всеволод! Він іншу запросив на танці.
— Ой-й, то ж через те ти така сумна? Не горе, якщо ж не ти одна танцюєш з ним.
— І посміхався іншій… і цілував.
— Ну то він пика така, що й за день не обсериш! — перебираючи ногами, вона підсіла до онуки, взявши її холодні долоні у свої теплі. — Не може він бути одною сракою на два базари, не розірветься. Правду казали — врода то все, що він при собі мав. Як доказ те, що в його серці не вистачило мужності відмовити тобі. Софійко...
Вона торкнулась щоки дівчини, витираючи мокрі сліди суму.
— Не варте твоє серце, аби воно кришилось. Ти ж ще така молода… Іноді плітки є правдивими. Вірити варто не кожному слову. Якщо ж одна людина каже, що він баран, то вона помилилась. А якщо ж то каже усе село, то вже й придивитись варто. Невже ти маєш сили ще на бовдурів час гаяти?
— Але ж він так мостився! І батько з матір'ю його полюбили... — шморгаючи носом, дівчина обгорнула себе руками, вперше відчувши холод раннього дня. — А я ж то як вірила, бабуню… Лише за одним словом бігала.
— Ти ж не пес, аби тебе однією кісточкою можна поманити. Очі люблять вроду, коли душа кохає душу, — пояснювала старенька, знімаючи в’язану хустку зі своїх плеч. Огорнувши тремтяче тіло дівчини теплою тканиною, пані Ярослава знову сіла навпроти онуки, заглядаючи в ті загублені очі. — Хоч я і стара, але,  квітка моя чарівна, багацько чого в житті побачила.
— Невже то все було несправжнє?
— Кохання геть не йде, якщо воно твоє, — додала старенька і на її зморшкуватому обличчі розтягнулась тепла посмішка. — А хто в любові не знається, той горя не знає.
Серце все ж відбивало болісно. І душа нила, шукала виправдання.