@genrihbavarski





Весна. Пустотливий струмок, прозорий і холодний, наче небо синім ранком, тихо шепотів і сміявся крижаними сплесками. Квіти вклонилися поблизу струмка, схиляючи свої прекрасні пелюстки над прозорою водою, немов милувалися собою, весняними дівчатами. "Гарна, в'юночок, гарна, що й сказати, їй-бо!". "Ти дивися, незабудки які ошатні! Гарні, нічого не сказати, їй-бо" - тихо перешіптувалися пелюстками дівчата, майже не чути.

   А струмок усе слухає і сміється над красунями: ви нечай, такі красиві, що хоч одружись рано вранці, поки дзвін ще чути з небес, поки птахи щебечуть пісні, про кохання та про кохання! Сміється, і скаче прозорий - по камінню та по камінню, хвилями розбризкуючи крижані іскри сміху. А бризки на траву росою, де ніженьки білі ще вчора ввечері ходили, маялися - чекали когось, чи то хлопця, чи щастя, чи знаку гаю весняного…

 А гай весняний-то, ще не зелений, але думки про літо вже гріє - кольором білим опушився, нарядився, немов та наївна квіточка - чепуриться. Був би в'юночком наївним, молодим - схилився б над струмком веселим, шаленим, милуватися б відображеннями став би: "Мабуть, і я гарна, он які пишні вбрання маю, га?".

Плещеться вода, плеснеться - а в ній тканини білі, нитками червоними та чорними - мати сорочки стирає вранці. Руки замерзли, почервоніли, зблідли – прозорими стали, наче та вода. Обличчя в тривогах і турботах, очі чорні засмучуються, брови насуплені, а губи тонкі підібгані. Щось на душі неспокійне, б'ється в грудній клітці, немов чорт у ступці, немов птах у неволі, немов насіння в землі… Біль у серці, сіллю гірчить, аж кров'ю в руках…

- Попраю, випраю, і сорочки і рушники... Праю, праю - сина до хати повертаю... - бурмоче тихенько жінка, полощачи та протираючи, і примовками кажучи. Сам біль проганяє з серця, стискаючи і розтискаючи в руках тканини - а вода холодна, крижана до дзвону...

- Здорова була, панно Маричко! Що ж це ви - вода з ранку холодна, їй-бо! - гаєм йшла панна Параска, стара жінка - ворожка та чаклунка, знахарка. 

Матінка тільки погляд кинула неспокійний, та й годі.

- Га! А що ж, Параска, сорочки не прати зовсім? Я за пазухою чорта не маю, він за мене у холодній воді не плескається…

- Гей-ж, чорт не дурень, Маричко, щоб зранку в холодній воді сорочки прати! Краще ввечері весняним, вода вже сонцем нагріта, - Параска до землі вклонилася, квітку цілющу зірвавши і в кошик поклала.

- Та вода весняна що з ранку, що ввечері, холодна… - пробурмотіла мати, кинула вичавлені сорочки в кошик, і втомившись, зітхнула.

Параска ж, чаклунка, тільки пташиним поглядом дивилася, пильно спостерігаючи за душею та занепокоєнням Марічки.

- Мабуть, Іванка чекаєш, до кінця весни сина-козачка бачити хочеш... - немов птах хитрий - голову схилила, і дивиться за болями та тривогами, аж холодом покриває.

- Гой, не лізь куди не просили, Параска! Знаю я ваших бісів, тож, в душу не лізь своїми чорними курячими лапами!  - розсердилася жінка, руку в бік уперши, взяла кошик - йти геть від злидні.

- Гойда-ж, Маричко - може, лапи і чорні та курячі, та тільки ж, Маричко, я знаю, як дізнатися, чи буде Іванко, твій козачок ненаглядний...

- Що ж ти, злидня, мелеш!  Мабуть, з чортом хочеш пов'язати? - мати зупинилася біля Параски, ніби й у гніві, а ніби й іти не наважується…

- Поїхав твій козачок на воронному коні - ви його вівсом годували, водою напували. А я ввечері проходила, зерен підняла, - дістала Параска з запаху мішечок маленький, і поклала в долоню прозору Іванковії матері. - посій, що в мішечку, біля пагорба зі зламаною калиною, там де струмок починається.  Проросте – повернеться, не буде паростка – одружився він, твій Іванко. Земля біла, весняна, нареченою йому стала…

 Мати обернулася, бо знала, що калина поламана за осиками завжди була - там і потік починався, веселий і смішний, наче дитя мале… Тільки ж там, біля витоку струмка, скрізь і всюди були камені, порослі мохом - похмурі й злі.

- Їй-бо, я там посію, Параско, не проросте ж… – жінка обернулася, дивиться – а ворожки вже й нема, ніби вітром забрало чаклунку.

 - Так як же… - пробурмотала розгублено Марічка, глянула в мішечок - а там пісок тільки…

-  Ах, злидня!  Ах, чорта жінка!  Обдурила!  Зурочила, прокляла!  - заломила в горі та гніві руки мати, мішечок випустила під ноги, у струмок - пісок і розсипався, і маленьке зернятко вівса лише спливло і попливло вниз за течією… 
Вниз, і вниз… і забилося десь у щілину між камінням під водою…



Ой, на горі вогонь горить - билися, козаки, билися, вже вогонь битви і догоряє, попелом білим летить над долиною... а в долині, біля вишневого дерева, козак Іванко лежить - пострілений, порубаний, обличчя молоде ще, юнацьке, весняне. А в траві, між квітами, шабля лежить, пагони до нього хиляться, обіймаються з лезом. А поруч кінь вороний, б'ється об землю, ірже в тривозі — то вклониться до землі Іванка втішити, то голову скине й закричить до неба. А Іванко мовчить, у тихих думах.

- Ворон, не бійся так, квітів весняних потопчеш,— промимрив Іванко і простяг руку до морди кінської, гладячи і втішаючі.  

А Ворон плаче, очима розумними та сумними дивиться, змиритися з долею Іванка не може.
 Хлопець підвівся, об вишню спершись, покликав коня до себе - зняв з нього сідла, причепив кошику, а в ньому рушника, та й годі.

- Лети, Ворон, до матері та до батька - аби татари не зустрілися тобі... З богом, конику мій, лети додому.  Ти ж розумієш мене, кінь ти розумний…

 Погладив Іванко Ворона, той тільки заржав сумно, і долиною побіг, побіг... а Іванко мовчить, вишню обіймає, притиснувся до неї - немов до панночки милою... Вже й вогонь на горі не горить, вже й попіл розлетівся долиною - а козак стоїть, весну слухає.
А весна про своє, та про своє – птахи скрипалями, пісні співають, наче хлопці та дівчата на весіллі весни! Трава шелестить - то кобзар щось бурмоче на своєму. І кобзою повітря і небо дзвенить, дзвіночками роса сміється… Музика така весільна, весняна. Вишня пелюстки білі опускає, сміючись - мабуть, і я гарна, красива і ошатна.  Чи не радий ти нареченій своїй? Ти ж подивися, їй-бо, тобі вбрала траву я росою-намистом, квіти в коси трав вплела. І барвинок, і кульбабка, і дзвіночок, і незабудка, і маки червоні – всі красуні, тобі, Іванко.  А ти хлопець, Іванко - те що треба для нареченої, молодої Весни: і козак, і коня маєш, і молодий... А ладний-то який! Очі-брови чорні, уста молоді червоні, а на підборідді ямочка - ну чи не краса Божа ти, Іванко, козачок? Такий хлопець, їй-бо, заслужив на найчарівнішу наречену, та на пишне весілля.  Весна нібом голуба, немов очима дівчина, земля травою та квітами - коси пишні, розкішні... А музиканти, а гості - і соловейко заспіває нам пісні дзвінкі, і дерева прошумлять, та головами повними дум похиляться... Що ж ти, Іванко, козачок?

 А Іванко вишню обіймає однією рукою, у небо дивиться, музику весни слухає – нареченою милується. І болять рани сіллю, і на устах гіркота болюча, а серце ніби флейтою обзавелося, натішитися не може… І біль ніби в тілі є, і в очах темніє і червоніє, а душа птахом щебече, молодістю плескає…
Дивиться козак - і під ногами барвинки з кульбабками, і обіймає він вишню пахучу, білу, ошатну, квітучу! І птахи в голові дзвоном щебечуть, а вище птахів тільки небо, розгойдує землю в цвіті, наче дитя на руках... Гай, роса то, роса! Немов зорі ненаглядні, блищать серед квітів, блищать...

Заспівав над головою соловейко - Іванко слухає, немов рідний голос і близький. Обіймає ніжно кору вишні, розгойдується… Співає соловейко, пісню - чи то про кохання, чи то про молодість, чи то про щастя земне - про щось близьке й далеке Іванко одночасно... Що воно є, кохання - думає козак: Чи то дівчина чорноброва, з пишними косами?  Чи Оксана, чи Олеся? Чи Марічка, чи Галю? Чи то кохання блакитнооке, чи то кохання чорнооке? Чи то кохання з червоними вустами, нецілована? Чи то кохання?
Чи то молодість, що битва, що кров'ю шабля окроплена?  Чи то молодість, що під скрипалів танцювати з любов'ю?
  А що ж щастя земне – що воно для людини, для козака Іванка?  Чи то слава козака, чи то весілля з коханою дівчиною?
 Що ж воно за щастя земне?

 Іванко думки турбуючи, до вишні квітучої пригорнувся, обійнявся - наче душу та серце та його гріє, плекає та пестить. Ось обійняв вишню козак – і слухає серцем, як вишня квітне, квітне. Чи є земне щастя у вишні, квітів, та весни квітучої та співучої? Та ніби й не люди вони, щоб щастя мати, а все ж щасливі, їй-бо... Радіють сонцю, дощу, всьому радіють - та тільки радість це не щастя, хіба ж ні? Що за щастя має Весна? І якого щастя потрібне Іванкові?

 А соловейко співає пісню, заливається. Співає соловейко, пісню - чи то про кохання, чи то про молодість, чи то про щастя земне - про щось близьке й далеке козаку одночасно... Такий близький і знайомий голос...

 - От і земля мені стала панною-нареченою… — прошепотів Іванко і задер голову вгору, дивлячись крізь цвіт вишні в небо, немов чекаючи на руки коханої, або ж сподіваючись на пісню солов'їну. - Що ж ти, Весна-наречена? Я і болем, я і кров'ю - а ти так ошатна і мила… Я і людина, і страждати створений, кров проливати – а ти щастям Божим сповнена… На що тобі такий наречений? На що тобі мої рани та біль?  Тільки якщо, рани мої залікувати ти можеш, та біль у душі заспокоїти - травою тіло, квітами прорости ... Ти мене небом Божим вилікуєш, піснею солов'їною заспокоїш ... - крізь біль у горлі й устах шепотів козак, до вишні притулившись і спершись на неї. 

 Задзвеніла ще голосніше музика небес, наче кобзи, заспівали птахи скрипками - оглушили, від світла в очах потемніло. Весна.  
Заплющилися очі.

Весна.