@SandraMey







Зустрічали колись світанок молода дівчина та юнак. Посадили вони разом на узбіччі рідного села молоду калину, як знак своєї любові й спільного початку. Вони кохали один одного до нестями та мусили розійтись. Їх розлучила не батьківська заборона, а війна... Мусив їхати хлопак до війська. Цілу нічку дівчина не стулила свої вічка, щоб з ним на світані розпрощатись. Хлопчина ще вдосвіта коня запряга, а мати йому в дорогу торбу збирає...

Лиш почало світати, а дівчина вже біжить стежками лісовими, щоб в останнє на миленького глянути. Вітер злегка колихає лісове гілля, а заразом і листя. Дівчинині ніжки зрадливо спотикаються, а юнак її все виглядає та час безжально сплива... Вже збирався сідати на коня вороного та тут почувся її голосочок, що скидався на крик. Він озирнувся й узрів її біле личко, що сльозами вмите, її ніжки босії, що червоною кров'ю налились, її чорную косу, що вже майже розплелась... Він її обійняв й тихо на вушко прошептала, ті слова любові, котрі лиш їй казав. Вона крізь сльози, як колись, лагідно всміхнулась. Від усмішки тієї, серце юначе почало сильніше стукотіти. Він її поцілував. Цей поцілунок їм здавалось тривав цілу вічність та це була всього-на-всього якась мить, котра добігла кінцю. Неохоче відпустив дівчину з палких обіймів. Сівши на коня, його кохана схопила віжки й зі сльозами на очах промовила:" Не полишай мене одну, бо без тебе умру!"

Від слів цих юначе серденько заревіло й він сказав: " Я повернусь коли сонце зійде, я повернусь коли калина зацвіте. Ти лиш чекай"

Вирвавши віжки з її рук він поскакав в далечінь зі сльозою на очах, а вона йому в слід кричала:" Я буду чекати!"

Чекала дівчина і в ясний день, і в темну нічку.

Минула весна, промайнуло літо тепліє, пройшла зима буйная, настала весна квітучая, нарешті зацвіла калина червоная, виглядає дівчина свого миленького та його не видно.

– Ой, дівчино нема твого миленького та й не буде.

Ой, не ридай дівчино! Краще зламай калину й кращого нього покохай. – Промовляла їй сива мати.

– Ой, мамо, кращого нього не знайду! Ой, мамо, кращого за нього не полюблю !

– Послухай доню сиву матінку я життя знаю він вже не вернеться. Його поховали в степу. Його вже давно відспівали у гаю.

– Ой, матінко, не крайте серденько моє! Ой, матінко, лиш він в моїм серденьку! А коли його не стане то до віку дівуватиму!

Та цю присягу розвіяв вітер буйний і розбив об скелі кам'янії.

Посватав дівчину багатий пан та й мати радіє, а дівчина все виглядає миленького та його нема...

– Ой, мамо, не віддавайте мене за нього, його я не люблю, його я не кохаю!

– Послухай, дитино, як проживете разом пару літ, то й уживетесь, а згодом й покохаєш.

– Послухайте, матінко, за нього заміж не піту, а як віддасте, то вкорочу собі віку.

Від слів цих жахнулась сива мати. Подумавши трохи дала паничу гарбуза. Зраділа дівчинонька й побігла до калиноньки, котра білим цвітом цвіла. Їй повідала історію свою й слізьми напоїла.

А юнак посеред побратимів гордо стояв й сміливо кидався у бій. Шаблею володів так немов з народження в руках тримав. На полі бою ворогів вбивав безжально виплескуючи на них всю злість й ненависть, котру мав. Від його виду ворог тремтів.

Молоде тіло було вкрите шрамами, біле личко засмагло й суворим стало. В карих очах ввижався чи то вогонь дикий, чи то біси огненні. З перших днів війни він змужнів ззовні й в душі. Більше не було в нім тої дитячої наївності. Зате з'явились непохитність, відвага, цілеспрямованість й суворість. Всі в ньому не зважаючи на юний вік бачили сувору й сильну особистість та в серці його жеврів вогник ніжності й любові до тої єдиної... Згодом товариші дали йому прізвище Лютий чи то за досягнення на полі бою, чи то за характер.

Ось і прийшла довгождана пора та кінця краю не видно цій напасті. Якби не хотів вертатись козаченько до рідного селища та на поле бою мусив знову йти... Минула весняна пора, а юнака так і не видно. Калина вже скинула свої білі шати, а миленького так і не має. Минав день, минала ніч, а дівчинонька біля калини стоїть й виглядає свого козаченька. Зневірилось серденько дівоче, посмутніла на виду калинонька. Тепер зрідка приходила дівчинонька до калиноньки, одного осіннього дня промовила стиха дівчинонька:" Ой, милий мій козаченько ти прости мені та кращого тебе полюбила"

Дівоче , зрадливе серденько знову покохало. Якщо не помиляюсь, то стріла вона Андрія в чистому полі де лиш струмок протікає. Вона тоді своїми білими ручками прала одежину, а юнак ще й, як на зло, до неї підійшов і звуку не подає, лиш дивиться блакитними оченятами на дівчину. Доправши речі вона повернулась, щоб додому йти та підскочила від переляку угледівши незнайому постать, а Андрій посміявся з цього. Щічки свої вона надула й слова не промовить, лиш мовчки дивиться ображено в ті блакитнії оченята.

– Пробачте мені пані я не хотів вас наполохать. Я лиш хотів дорогу запитати до хатини Олеся Коновальця. Як бачите, я не місцевий.

– Тож чому не питали?

Він відвів оченята від дівиці.

– Я й сам не знаю. Можливо, я боявся вас наполохать чи того що не встигну красою вашою намилуватись.

Налились рум'янцем щічки дівочі. Посміхнулися її вуста в знак прихильності. Довго вони розмовляли й ходили довкола села. Почало сідати сонце ясне та прощатися їм так не хотілось. Дівчинонька боялась що більш його не зустріне та Андрій сказав:" Що завтра обов'язково стрінуться біля того струмка, якщо вона прийде. "

Повернулась до хатини сама не своя. Її серденько стукотіло мов божевільне. Перед очима образ Андрія, а в голові пам'ять про Остапа. Вона не знала що їй робить та з Андрієм стрічалась. Згодом Андрія всім серденьком покохала, а про Остапа забула чи не хотіла згадувати. Якось на заході сонця вперше поцілував Остап її, а тепер цілує інший та серденько в неї більш не болить. Не крають більше сумніви дівчину.

То був останній день осені перед зимою.

Посеред поля стояла вона смутна й одинока похилившись до долу, чекаючи дівчиноньку та то була їхня остання зустріч. Більш не приходила дівчинонька до калини...

Настала зима холодная.

Козаченько в полі воює, а його дівчина з другим гуляє. А калинонька замерза...

Минали дні, тижні, місяці. Минув і рік. Вертає козаченько до рідного краю на весні. Вітер б'є в лице, запашні аромати, що чарують. Ось на решті видніється здаля його рідне село. Сади цвітуть, душа тремтить, а серденько співає, лиш калина смутно поглядає. Як наближався до хатини, то став пізнавати стежки, сади, луги, гаї, стару мати, що біля хатини сиділа й рушник вишивала поглядаючи у даль. На сина свого вона чекала, а як узріла, то не признала. Та лиш глянувши у вічі його стала пізнавати своє дитя. Обережно, щоб не сполохати це мариво дивне, до нього підійшла й ніжно обійняла. Він посміхнувся й сказав: " Мамо, я в дома і вас більше не полишу" А вона лиш сильніше його обійняла.

– Пустіть вже матінко, бо Христя мене виглядає, на мене вона чекає.

– Йди ти сину та й знай, що тебе я завжди любитиму й вірно чекатиму. – Вона немов знала, вона серденьком відчувала, що більш не стріне свого сина. Та ця одна лиш мить зустрічі із ним була дорога їй за всі скарби світу. А він лиш посміхнувся на ці її слова. Минуло пару хвилин, залишалось ще трохи до її хатини та він почувся жіночий сміх, що нагадував щебетання ластівок. Це був її сміх. Юнак наближався сповнений щастя, любові й надії до місця звідки лунав цей сміх. Здаля почав пізнавати свою милу, її тонку постать, чорняве волосся, лагідну усмішку, блакитнії оченята... Йому залишалось лиш кілька кроків до неї та він завмер... Його милу дівчину цілував інший... Він не наважився до них підійти, він лиш дивився на них німо, а з очей сльоза скотилась... На лиці він зблід, дивився на них пустими очима, а в середині серденько ревіло й стогнало від болю. Його так болюче ніхто й ніколи не ранив на полі бою. Рани глибокії від ворожої зброї так не боліли, як зрада коханої дівчини. Остап ще трохи постояв та й пішов, а дівчина угледіла лиш тінь минулих літ... За ним вона не побігла, не пішла, а лиш стиха промовила:" Прощавай". Це прощання підхопив вітер буйний і поніс вслід козаченькові на що той відповів: "Ой, пам'ятаю я той час, коли мене ти кохала. Ой, пам'ятаю я той час, коли ти плакала за мною й на прощання клялась лиш мене кохать..."

Юнак ішов до коня, а мати дивилась йому услід й тихо промовляла:"Коли ти з армії вернеш лиш тоді кохай дівчину"

Ішовши по стежках старим для нього в'янули сади. Весна більш не чарувала. А у серденьку більш не було тієї ніжності й любові, котру він беріг. Він був спустошеним... Узрівши на шляху калину всохлу, ту саму, що вони посадили, її він зламав, корінь дістав і далі пішов... Сів на коня вороного козаченько, раз озирнувся та й подався на Січ козацької слави здобувать.

Через пару літ загинула юнача мати та він про це не знав, він давно там не бував.

Через пару літ дівчина одружилась й виховувала сина. А козаченько пробився до висот, його тепер Отаманом величали. Хоч не мав власної сім'ї та кожен козак рідним для нього став. І втрата їхня пам'яталась у серденьку навіки й щоразу боліло так само коли він узрів свою милу Христю в обіймах іншого... Та що робить коли доля така козача ?