Sem @Sam_litail


На горі, під сяйвом місяця, здригається тіло, від плачу, дівчини з довгим чорним волоссям та густими віями, що обрамляли її сумні очі. Вона була одягнена в білу сукню, що спадала до самої землі, наче біла хмара на нічному небі. Її губи були зжаті від болю, а сльози котилися по її ніжному обличчі, як роса на квітці. Вона чула, як її серце розривається на шматки від болю і туги. Її сумні думки відображалися на її обличчі, що ставало все блідішим під місячним сяйвом. Довкола дівчини кружляли метелики, відбиваючи світло місяця на своїх крилах. У сльозах відображення його силуету.

МАРИСЯ

Мати все каже: - Марися, та заспокойся його не вернеш, життя то іде! Пів села за тобою, а ти все ридаєш, горюєш вже рік! Невже так можна життя марнувати?
А я лише тут хоч щось відчуваю, усе мені сіре, нічого не треба... Петро то мій милий, голуб сизокрилий, на тій горі завершив життя, разом із моїм. Іванко учора сюди пробрався, щоб втішити серце моє, та я насварила, щоб на цій горі, ні духу його, не ноги. Може втопитись? Давно про русалок, не слуху ні духу, то може я буду? Бачила любий тебе уві сні: на тій горі ти сидів і сміявся у білій сорочці, мій голуб, душа моя! А блиск в очах шалений мов зорі, тендітна сопілка у твоїх руках. І постріл... В обіймах моїх і сконав, через добу мене тато шукав. Знайшов то від жаху так і застиг. Ти в обіймах, холодний, моїх. А я співаю тобі колискову, все чекала – прокинешся скоро. А ти спав. Мене від тебе батько відірвав, та я кричала, птахи всі позлітали, всіх звірів налякала. Якби ти знав мій сум, та моє горе, то вже б прийшов, розверзши море. Дощем, звіром, муравою, вітром, квіткою, птахою...
-Морися, ясна моя зоря, не кропи небо сльозами, прозорими. Я тут, навіки вже тепер. Ти приходь до мене як завжди, та обіцяй що житимеш як всі. Знайдеш парубка, народиш діточок, я б хотів, а то ти все марнієш. Мені так боляче дивитись, на біль твій безутішний.
Зоряне сяйво з’явилося перед нею. Воно набрало форму парубка, який крокував до неї. Він був одягнений у білу сорочку та штани, а його волосся було розчесане навпростець. У нього були доброзичливі очі та лагідна посмішка на обличчі.
Дівчина була вражена і не могла знайти слів. Він взяв її за руку та посміхнувся, і вітер здавалося, відповів їй його голосом.
Петро? Заклякла я на місці. Перед моїми очима із зоряного сяйва, постать ледве схожа на людину, та голос, він точно той. Такий же лагідний. – Моє кохання.. невже ти тут? Я думала іти до тебе, то забери мене з собою, благаю.
Я поряд в місячному сяйві
Не обійняти, не пригорнути, тепло пішло на завше..
Якщо сама підеш з життя – пропаду на завжди
Не справедливо! Усе тіло клекотіло від його слів, та що вона могла зробити?
Знаю моя мила.
Світає...
Так, мені пора, тебе внизу Іван чекає.
Іван все говорив, про те, як він кохав мене з миті як побачив, як все чекав нагоди, але не встиг. Я поглянула на Іванка з питанням в очах. «Що ти можеш зробити, Іванку? Я втратила все, що мені було дорого», - відповіла з тугою в голосі.

«Я можу бути поруч з тобою, коли тобі це потрібно. Я можу допомогти тобі в будь-який спосіб, який знаходиться в моїй владі», - заявив Іванко, намагаючись втішити.
Просив прийти посвататись, питав чи може рано, щиро співчував. Дивлюсь, він чимось наче схожий, на мого Петра. Може він мав рацію, бо мати вже стара, а я єдина донька.
Сказала матері що як Іванко прийде, до мене звати за дружину, то не гони його як завше, він наче добрий, мені вже час, попіклуватись і про вас. Він парубок заможний, для нашого села. А ми останнього втратимо вола, як той сконає, бо старий. Так та впала мені до ніг, і плакала й сміялась одночасно.
Невже Господь помилував мене, старіти з твоїм батьком без онуків, і бачити лиш горе у твоїх очах, тягар вдовинства на плечах, не бувши жодною навіть... Достатньо вже на його пам’ять.
Йшли місяці, Іван мій чоловік, та все ж щоночі ходжу до Петра. Івана то нервує, але чекає просто, а я живу лише через ночівлі на горі. Взимку тяжче, тим паче коли дитя під серцем. І мати сварить: - Де бачено що в жінки є сім’я, а вона удома не ночує, плітки вже ходять по селу що тебе хтось чекає там.
А я нагадую що замужня не з коханим, а радше з приятелем, без любові. Залиште мені хоч цю відраду, сидіти там де серце завмерло колись навіки. Та ж повертаюсь все одно до чоловіка. А що за зрада до мертвого ходить?
Я не казала їй, що все-таки чекає, а то б подумала що розум не вцілів, хоч може й так, то яке мені до того діло? Він є і все на цьому. Ми просто мовчимо в обіймах, це наче літній вітерець, у лютий навіть. Я вже не плачу, наче полюбилася з Іваном, чи просто звикла. Він добре порається по хаті, милується, все пригортає. Влітку народився син, як назвати варіант один. Але мій чоловік все сперечається зі мною: - підеш на гору, тебе не зупиню. У днину смерті роби що забажаєш, та син Василь ! Тут крапка, не уступлю.
Все тіло розжарілось, хотілось плакати й кричати, хоч і пологами знесилена була, добу народжувала те дитя, і єдине що втішало – назву Петро, та не все просто так було. Він сів за стіл, безсило, спер голову на руки, тихо заридав. Я вперше зрозуміла, скільки ж сум мій, болю йому завдав. Побачила Його уперше, його старання, відданість, любов, як стримував себе коли від ревнощів горіла кров. То може й годі хоч на цьому? В його сльозах я бачила свої, мене так само в нього не було, як в мене не було Петра. Але того на світі вже нема, а я тут поряд, свіжа сіль на рану, його дитя хотіла відібрати, щоб звав і боляче було.

-Залиш мені лише неділю, для розмов з минулим, а весь інший час, я буду тут, з тобою й Василем. Пробач мені мою жорстокість...
Минуло десять років, я готувала їсти, вечеряло. Іван погодував худобу, зайшов на кухню розказати всі плітки, забіг Василь наляканий до дідька.

-Я думав то собака, а то вовк! Іван пішов на двір, чутно постріл.- В нас є рушниця? Я не знала...

Іван вернувся розгублений, пробуркотів – злякавсь за Василя, рушниця то сусіда, не перший вовк в селі. Пішов голодний спати.
Може? Та здалося. Звук пострілів всіх схожий.
А тато, чомусь бреше, рушницю бачу цю не вперше. Я гравсь і її знайшов ще роки два тому.
Печеться через мене, я не люблю мисливство, сідай, їси та спати. Я перевірю йду курятник.
Сама ж побігла на ту гору.
Петро! Петро! Ти де?! Тобі говорю! Невже Іван був тим мисливцем? Ти в чоловіка радив мені вбивцю!
Він вбив мене, тебе ж кохає щиро. Доносив вирій. Так божевільно що пішов на вбивство, так це він був тим мисливцем...
У мене син від нього, від того, хто душу мою стратив, а я корила все, що його не варта...
Вернувшись додому Морися пішла до сина, що солоденько спав. Він і не знав, на що пішов рідний батько, як боляче нестримно мати. Що саме він відкрив, сказавши про брехню, який тягар, яке ярмо. Наступний день почався як і всі до цього, Морися поралась за їжу, Василь та Іван сіли за стіл, подавши Івану тарілку в думках: їж мій біль, не звикати. Вона б пішла, але Василь та мати. Вона хотіла отруїти, вбити, але у сина хороший батько.

ВАСИЛЬ

В той вечір, як тато убив вовка, наче вмерла мати, я помічати став сиве волосся, вона ж бо чорнобривою була, а тут за місяць і вся сива наче місяць. Я думав що на неї вбивство живої істоти так сприяло, але ж у нас худоба. Мені вона секрет не відкривала, до самої смерті. Їй ледве сорок, а вона в труні. Живі її батьки, вони й розповіли, коли корили батька, що не зберіг від цієї правди. Що взагалі пішов на вбивство, не розумівши я питав – ви про мисливство?
Іди до них, вони тобі розкажуть, сказав Іван зі сльозами під очима, Морися моя мила, ти знала все... Пробач, який я дурень, можливо ти б з Петром була, проте живою. Я б милувався посмішкою твою, біля криниці, як в той день, коли наспівувала пісень, а я з дороги побачив вперше твою вроду. Зійшов з ума, коли дізнався, що там Петро вже залицявся. На тій горі я був із вами, та дурень схмелівши, подумав що забудеш його швидко, коли не буде кисню у плечах.
Я все не міг повірити словам. Що мій не сварливий батько, колись убив людину, Боже милий.
У той же вечір, рушниця спрацювала втретє, я був в бабусі й дідуся, прийшов сусід, окликнув – Гой! Дитя, там батько твій у траурі напевно, себе згубив.
Дідько б тебе пробрав, навіщо то зробив!? Бабусі з дідом буде втіха, що і його забрало лихо.
Поховавши батька, так одиноко стало, хотілося до мати, хоч раз ще пригорнутись. Поплівся на ту гору, щоб хоч її очима, побачити село. Під деревом присівши, побачив голубів, двох сизих голубів. Один з них на плече сів і крилом пригорнув, так само, наче мати.