«Не грім то гуде з стодолу»

@Sam_litail


Запекле сонце бавилось кропивою, на блідій, ніжній шкірі Ганни, та в золотому волосі у піжмурки напевно. Повільно відкривши очі, дивились зіниці на стелю, ледве помітні вії мали за собою дві росинки зелені, з помаранчевими вкрапленнями, та здавались глибокими, наче криниця, ясними як джерельна вода. Тендітні риси обличчя, невиразні вилиці, підборіддя з ямочкою, пухлі вуста з виразною галочкою, рожеві наче недозріла черешня, щоки зарділися від променів, груди важко здіймались, біла нічна сорочка волога від поту, огорнула округлі стегна, зіткані з мʼяких ліній, поступово переходячи в мʼякий живіт, подібно пуховій ковдрі… «Ох!» Розчаровано видихнувши прошепотіла дівчина. «Напевно півні вже заморилися їсти, добряче їм насипали зерна, та й не дивно, вони так виспівували, що пів села на ноги підвелось, одна я спала. Та чи моя провина що в цій частині хатини їх ледве чутно?» Вийшовши на двір, Ганнуся побачила що мати чоловікова – Морися Іванівна майже все поробила. «Невгамовна жінка» пролепетав оксамитовий  голос «Знов буде жалітися Миколі, та й напевно з сусідкою пліткує, мов невістка-ледащо, та ще жодного разу не збудила мене, і що я їй вдіяла?»  Взявши коромисло- пішла до криниці легкою, невагомою ходою, танком плавних ліній.
Вертаючись повз домівку сусідки – Галини Василівни, було складно не почути дзвінкий сміх, двох літніх жінок, і гучний шепіт.
- Так і кажу їй, що не раді в цьому домі дівчині, що мати під подолом спідниці принесла, може взагалі від москаля народжена? Ну а що, Галю, чи не права?
- Та може й права, Морисю, та вже куди ти дінеш? Микола ось домівку окрему будує, для неї, кохає. Лиш глянь як поряд з нею, твій кримезний, чорнобривий син, якого з далеку видно, по його зросту й широким плечам, стає беззахисним цуценям?
- Ой, Галю, мені мати постійно в приклад ставила її матір, що та старанніша, гарніша, хлопці через неї з розуму зходили, мені залишилось вже що залишилось, та й той обертався услід.
Ганна не помітила, що увесь час тримала воду, зрозумівши це відчула біль, що пронизав плечі. Поза деревами, крадькома оминула сусідчин двір, і пішла собі геть. Увесь вечір не йшла думка, про те, що робити з тим що підслухала. Від образи тремтіли губи, а що якщо батько її правда москаль? Коли питалася в дитинстві, мати жартома казала що соловейко, з золота зіткав дитя для неї, надалі тяжко захворіла, казала що це плата за щастя, і не на що б не проміняла дочку на роки життя. Сльози покотились по тендітній шкірі, залишивши сріблястий слід.
- Ганнусю, зоре моя! — сталевий та в одночас ніжний голос, співчуваючи роздався за спиною, від дихання побігли мурашки. Микола повернув дівчину обличчям до себе, та стер сльозу рукою, Він багато і тяжко працює, тож руки його шершаві, але Ганні вони мякіші за пелюстки вишневих квітів.
-  Мати знов образила тебе?
-  І так і ні, мені вона нічого не казала, проте спілкувалася про мене, а я почула.
- Не бентежся, квітка моя, матінка моя сварлива, я будую нам домівку, там тобі вже буде краще, з вікна бачитемеш річку, яблуневий сад, соловейко заспіває тобі колискову, він же й збудить, й квітку в коси принесе.Дівчина  відчувала провину, що він у вільну годину, будує через неї, йому би відпочить. Скільки сили в тих руках ? Скільки в погляді кохання, за що її сироту він так окутає любовʼю? Микола сів їсти, а Ганнині очі блукали по ньому, люблячими променями. По його чорному густому волоссю по плечам, вологі прядки надавали йому беззахисності , брови чіткої форми добре поєднувались з чорним пронизливим поглядом і чорними, як ніч вусами, під якими теплились пишні губи, гострі вилиці надавали обличчю виразності. Широкі плечі, добре складений чоловік, чиє тіло відображає тяжку роботу. Помітивши на собі погляд, він широко посміхнувся і приклав руку до обличчя коханої, яка відповіла не менш щирою посмішкою.
Як каміння порушує тиху гладь води, так зайшла Марися Іванівна вже з далеку щось причитаючи. «Негідниця, певна що хлібу не напекла» Та зайшовши, побачила що та все зробила, знов пробурмотіла « Ти диви! Розсілась, наче немає чим допомогти мені, старій людині. Зведе вона мене в домовину» останніх слів було майже не чутно, бо відійшла вже глибоко в хату. Микола глянув на Ганну і вони приснули зі сміху, як наче їм було по чотирнадцять. Їм частенько казали що поводяться мов діти, не рідко бігали одне за одним, щоб полоскотати, а потім, як вже не було сил, обіймались і завалювались на землю, якщо літо то в траву, якщо зима у сніг. Сміх лунав усюди де вони були, під пекельним сонцем при зборі врожаю, та холодними днями, коли носили дрова. В жодної людини в селі не виникало сумління що до щирості їх почуттів. Одного разу, проїздом був парубок, що залицявся до Ганночки, місцеві навіть спроби покинули, а той усюди її чекав.
- Навіщо тобі той парубок? В мене є великий маєток, й по дому поратись не доведеться, є помічниці. Я знаю що мати його до тебе жорстка.
- Бачиш там дівчина, як тополя, ти їй довподоби, мене вже полиш, сама вирішу, яка в мене доля.
Розвернувшись привітала Миколу, він був ще далеко, та хоч ще не чув, це більше для хлопця, щоб той зрозумів серце її до нього лине. Вони одне одного не ревнували, завжди с посмішкою реагували, коли хтось по незнаню  матиме спробу до когось з них.
Усім було радісно й приємно дивитись на те як вони любляться, бавляться, одна свекруха противилась цьому зі всієї сили. Що лише вони не робили й подарунки дарували, й готували смачніші страви, й по дому робили все. Все марно, нічого вдіяти. Аж доки вона не поїхала в сусіднє село, тиждень там пробула, та вернулась інша людина: привітна, з дарунком до невістки намисто з зеленого каменю. «Дуже личить донечку, до твого золотого волосся» Та розчулилась, обійняла «Мамо, дякую вам! Що хочете для вас зроблю!» Побачивши її посмішку Морися Іванівна тремтячими руками віддала прикрасу. «Горе моїй голові» Прошепотіла стара «Що я накоїла!»
- Що кажете, мамо?
- Кажу, з’їдете ви скоро, полишите одну.
- Та що ви кажете таке? Ми ж неподалечку. Хочете, я кожного ранку до вас приходитиму, допомогати буду, а ви відпочините собі.
- Хочу, -покотилась сльоза по блідому обличчі свекрові, то була гірка сльоза розуміння.
Та сталося горе їх родині слабша ставала дівчина, волосся стало сухим сіном, очі ставали пустішими, сон дедалі довшим, тіло горіло в холоднішу днину, сміху не чутно й подалі. Дивилась вона в дзеркало, та бачила себе схудалу, і гадки не лишилось від її пишної статури, шкіра дедалі тонкіша, щоки Микола не міг полишити роботу, а Ганна просила не полишати дім, бо боялась не дожити, лікар мовчав , понурив голову «не знаю» ножем лунали слова . Морися Іванівна, протирала їй піт, готувала, носила води, допомагала підвестись, та гірко плакала ночами. З кожним днем здригалась її розкаяна душа. Вона пригадувала кожну образу в бік хворої, та те що зробила вона бачила наслідки своїх дій і щиро розкаювалась. Вона могла допомогти їй, але ціна дуже велика, було тяжко бачити страждання, та тяжче полишити життя через дурість.
- Пробач мені, доню, - пробуркотіла через силу жінка, — я винна перед тобою.
- Ми ж примирились, - намагалась посміхнутись та, але посмішка видалась крива та фальшива, однак лише того що вона намагалась, було достатньо щоб ком в горлі забрав голос на декілька хвилин.
Старі поморщені пальці перебирали поділ спідниці, а  втомлені , пусті від віку та горя очі дивились на трикляте намисто.
- Пів року потому, коли я поїхала, збрехала про свої наміри. Мені розповіли про жінку до якої їздять з далеких міст та сіл, щоб та допомогла: кому приворот, кому хворобу вилікувати, кого звести в могилу. Ненавиділа я тебе через твою матір, шістнадцять років прожила з чоловіком, завжди про неї чула, ніколи не були у двох, а коли вона померла, то чоловік мій запив, та згодом помер, полишивши мене вдовою. Не було краю мому горю, один Микола душу мою радував, доки не зустрів тебе. То говорив про тебе, то працював для тебе, то був с тобою. Одинокою я була усе життя, вважала, через вас, через тебе. Тому сварила через дрібниці, а самій гидко на душі від себе, і в цьому звинуватила тебе. Тож поїхала до відьми, та страшно розлютилась, коли почула що лізу в синове життя, проте дала мені намисто та мовила «Ти пожалкуєш, а коли схочеш повернути все як було то заплатиш своїм життям, забравши намисто» Останнього навіть не слухала, зрадів поїхала додому, подарувала те намисто, побачивши як ти зраділа, жах заповнив мої груди, руки затремтіли, дихання збилось. Не хотілось віддавати, залишити означало вірну смерть. Увесь цей час бачивши страждання, вмираю разом з тобою.
- Зі мною кажете!?
Розлючена Ганна хотіла крикнути, вийшло лише прохрипіти, та хрип цей був страшніше за будь-яку лайку, за тяжкий кулак. Жінка впала на коліна, благаючи віддати їй намисто, питаючи де воно заховане, цілуючи схудлі руки бідної дівчини. – Ви розумієте чого просите? Ридаючи шепоче дівчина. – Щоб я власними руками вбила вас? Перше й найсильніше кохання мого чоловіка? Ось цими руками. Її очі заклякли дивлячись на руки. – Ви цього хочете? Майже без звуку, одними губами спитала.
Обличчя її уособлює відчай, почувши шорох, жінки обернулись, жах читався в поглядах. У дверях стояв Микола, уся його постать випромінювала докір до матері, в руках блищала прикраса, до цього він завжди посміхався, щоб Ганні не довелось перейматись і цим. Однак такий вчинок найріднішої людини, стер посмішку без жодних зусиль, йому все одно було жаль, що життя її було сповнене тугою.
Воно залишиться в мене. Не йдіть за мною. Знесилено сказав чоловік, розвернувся і пішов.
Дві жіночі постаті застигли дивлячись на місце де щойно він був. П’ять діб, громом по селу розходились звуки будівлі, обурені сусіди, сварились, проходячи повз їх дім. Але побачивши погляд, в якому немає крихти життя, злякані йшли геть. Ширились плітки, що Ганна була вагітною і втратила дитя. Задавались питанням чи кінець це казковому коханню, чи пішло щастя з їх оселі? П’ять діб ніхто не виходив з хати, ніхто в неї не заходив. Ревіла худоба просячи їсти та пити, це були єдині ознаки життя. Сусідці Галині шкода стало тварин, на другу добу вона годувала, доїла корів, виводила пастись коня. Поставила під двері їжу, але частина зіпсувалась, частину поїли собаки. «що ж то з вами сталось? Невже горе якесь, хоч бачила в вікно – живі». Ввечері шостого дня, двері нарешті відчинились, пройшовши повз здивовану сусідку, не звертаючи, при цьому на неї жодної уваги, Ганна, повністю здорова, тримаючи під руку Морисю, пішли до Миколи, лиш зараз Галина зрозуміла, що не чує вже звичного грюкоту. «Невже добудував?» подумала та, кинувши останню жменю зерна курям, почимчикувала нишком за ними.
Під щойно побудованим домом, сидів Микола, чекаючи на свою долю, обабіч нього сіли жінки. Зовнішньо дівчина стала такою ж як і була, хоч виглядала втомленою. Хлопець поклав руку їй не плече, в іншій тримаючи намисто, її рука в мить теж опинилась там як і Морисі. Спалах осліпив їх на хвилину, після чого на зчеплених руках зʼявився соловей, виспівуючи найгарнішу пісню, яку колись могло почути людське вухо, намиста ж і слід простив. Натомість ехом доносився містичний жіночий голос.
Платою за мою працю, було розкаяння, Морисю, проте ви захопили моє серце, жертвуючи, кожен своїм життям, тож я дарую солов’я, що оберігатиме вас, та ваших дітей. А дім цей викарбований потом, любовʼю й сльозами, не пустить людей з лихим наміром у ваше життя.
Голос перетворився у звуки вітрів, шепіт очерета, цвірінькання соловʼя. Разом з цим, на їх обличчі, знов засяяло щастя, сміх окотив село місячним світлом. Люди у своїх хатах, посміхнулись, скучивши за цим «Нарешті» подумали хором. Вертаючись, усі  троє вибачились перед Галиною, яка стояла неподалік, з шаленими очима.
Ідемо, Галю. Лагідно покликала Морися, нагодуємо тебе в подяку, за твою турботу, розповім дещо. До речі Михайло з крайньої хати, що тобі казав про мене? Я здається лише зараз життя відчула…
Галина ще розгублена йшла поряд мовчки. Проходячи повз конюшні Миколі здалось, що кін нарочито повернув від них голову, та стукнув копитом.
Мамо, ви йдіть, ми з Ганною до річки підемо . Вона хотіла щось сказати, та ті вже не чули.
На березі річки під вербою сидів Микола, а на його колінах обличчям до нього – Ганна. Вони просто мовчки дивились, одне на одного, не кажучи жодного слова. Сльози нагортались в обох, від думки що кожен з них міг втратити своє кохання. Тремтячими руками, чоловік прибрав золоте пасмо за вухо, відкрив шию, освітлену місяцем. Він відчував тепло її рук, пишні, м’які груди, гаряче дихання ледве торкалось його вуст. Притягнув її до себе, поцілував, ніжно наче цілує щось крихке, обидві його руки ледве торкались обличчя, великі пальці погладжували вилиці. Ганна ж трималась за його руки, боячись відпустити на мить…
Місяць сонцю розповідав, скільки кохання, та трепету бачив тієї ночі, скільки пристрасті так криси, як закохані любились на зеленому полотні, як ніс він на руках її додому, як вони сміялись й цілувались, і знову сміялись. Усю ніч любувались  зорі їх коханням, музика б написав найкращу пісню надихнувшись трепетом двох молодих сердець. Та сонце розповіло, як бачило їх в обіймах у морфея й кохання. Соловейко виспівував ранкову пісню, сидячи на їх ковдрі, з фіалкою в дзьобі. Як навипередки бігли до Морисі нарвав по дорозі букет свіжих квітів. Та обійняла Ганну як  рідну доньку. Трохи невпевнено додала.
Знайомтесь – Михайло, років п’ять як вдовець. Ми той во спілкуємось. Сором’язливо посміхнулась жінка. – Сину, не проти?
Мамо, ти що? Я дуже радий, такою тебе я ніколи не бачив, щаслива. Он сяєш наче кришталь. Віддам що завгодно щоб пішла від тебе туга.
Мамо, я вам віночок сплела. Посміхнувшись на голову сиву, жовте намисто.
Вся кімната залилася сміхом, тим що об’єднує душі близькі, та в відкрите вікно влетів соловей, заспівав наче замість співу лунало щастя