@_Ivy





"Смутні часи настали, нікому тепер спокою не буде!", -подумки розмірковувала Меланія, стоячи біля вікна своєї маленької спаленьки.

Це була акуратна, доволі витонченої натури, зі своєю індивідуальністю, якщо можна так сказати, кімнатка. У ній не було пишноти й напханості, як це часто можна було уздріти в панів. Стіни прикрашав голубий серпанок, посеред комірчини, красувався круглий письмовий столик, що наче був огороджений своєю дефілядою при мимовільному погляді на ексцентричні, зухвалі, химерні ніжки у стилі рококо. Із правого боку од стіни, стояло акуратно застелене ліжечко, поверх якого, мов мереживною мантилью упало прозоре покривало. Дівчина часто його приміряла замість косинки, а натягувала на голівку так, неначе щось священне, таємне і недоторканне. Побіч, розмістилась тумбочка із свічею, маленькою шкатулочкою із наборами прикрас, і книжка, непевно, надто коштовна серцю, якщо навіть уві сні вона служила мов духовні, трепетні, ангельські твори самого Марчелло. У протилежнім боці кімнати, якраз навпроти "ложа", знаходилась шифоньєрка, а поруч, шеренгою вистроїлись цвяшки із манто та капелюшками: то пишними із квітами, то з довгими полями, що носився із зав'язаною косинкою на плечі, і зовсім ненависний очіпок. Він не вписувався ані в цю чарівність на гачках, ані у її, Меланчину стихію. З-поміж цієї атмосфери, у проміжку стіни, що виступала на північне вікно у вигляді аравійської арки була заложена печерка й зашторена мусліновими фіранками. На цій печерці акуратно була покладена подушечка. У чільній стіні, це вікно мало блакитні віконниці, що прикривали сором'язливі барокові двостулкові ставні. А звідти, погляд простягався на угіддя, розквітлі весняні дерева, церцису, магнолії, яблуні, що повставали немов дружки нареченої, заквітчаної вишні. Опустившись трішечки долиною вниз, по обидва боки красувалися берізки, які заводили прямісінько в гайок смерек, берізок, тополь - словом, усього того, що піднімалось ввись із дідів-прадідів. А за гайком, у лівий бік, невтомно біг струмочок, якого завше проводжали великі ясень, клен, акація, берізка. І тут же ж по цяткувались польові квіти.

Повертаючись знову в покій, ви помітите поруч вікна раковину та іще зо дві полички: одна, щоб положити мило й кухлик води, а друга - незмінно зберігала глечик й тазик. Візаві вікна вмостився солом’яний стілець, що наче повідомляв про самоствердну довершеність покою.

Сам "бодуар", їй завжди уподібнювався квітам: і кожен день - це була нова квітка, із міріадів вируючих й заполоняючих простір запахів, і кольорів, смаків, і почуттів! А себе, уявляла прекрасною й маленькою божою корівкою. Натурою, Меллі, була невимовно мрійливої вдачі, але ця панночка, просто грайливо невимушена і кокетлива у присутності молодика. За роботу взагалі ні кує ні меле! А ще й непокірна яка! Та варто визнати за право, вроду юної панянки, ще й у такий вік, у них іще розвіяні думки...

Мелані, являлася володаркою оксамитово-чорного закрученого й запудреного волосся, одну половину якого, завертала у шиньйон, а друга виливалася кучерями по вигинах тіла. Мала алебастрове чоло, велике, із випнутою вершиною. Чорні густі брови далебі придавали її вигляду іноземки, а щонайменше, Панни, Донни, підкреслюю. Очі просто таки були чорні діаманти. Вії - вітрильники, ніс - маленький, акуратний, ідеально загострений; уста в міру широкі. Одягом, була зовсім проста, ви б на сучасний лад, точно визнали би за рівність із циганкою. Та от що я вам скажу: в бурхливій уяві Меллі, зринали неповторні образи з корсетів і фіжми, пишні драпіровані сукні, вечірній туалет, бали, легкість ходу... Але, все це тільки в уяві...

Події, про які зайшла бесіда, набули розмаху й значимості коли іще неповністю зайшла тінь славних козацьких походів; коли люди ще не призабули дідівську віру; коли та воля, до якої несамовито поривались люди, луною відгонила, але помалу припадала пилом розпачу й занепаду.

Агонія Речі Посполитої розпочалася 1772 р., від тоді, мов по тілу струпами поширювалась внутрішня руйнація. На той момент, були три сильні держави, які прагнули скористатися із невигідно становища, у якому була Польща. Їхні побоювання ставали чимраз сильнішими щодо того, що Польща підтримає наполеонівський курс та поширить ідеї Просвітництва, тільки підсилили прагнення зруйнувати її. Це підштовхнуло до 1793 і 95 рр. до Поділів між Прусією, Австією й московією.

Наша дія саме знайшла місце серед московської руки, і того урвища (я не помилилась, коли не сказали "видолинок". По-перше, - це надто романтичне слово для такого окреслення тексту, а по-друге, все-таки це була прірва, у яку впав московський народ, а прагнув затягти і український) у яке запхнула вона бідний український нарід.

"Що діялось на Заході, туди, де Австрія, до нас мало що доходило, але й якщо краєм вуха усікала, відразу відпускала від серця. Боляче і водночас радісно було чути, що десь, та й є у нашім краї добрий лад. Чула, там відкривались україномовні школи й виші, почали скорочувати панщину, а тут - ти хоч тікай: де не було панщини - з'явилась, де жили селяни у своїх хатах спокійно, тут пан прийшов, сказав, що то його. Він наш люд незгірш за бидло має. Торг людом божим все та й процвітає, віру продавай, чоловіка та єдиного сина заберуть у рекрути, доньку й мати за якогось москаля. І не смій пану слово криве сказати, землі позбудешся, нещасний". Понавидумували гетто, кати прокляті, варвари, антиморалісти, антисемісти, деспотисти! Служать Мамоні - от, що керує тими покручами!" - бухтіла в носа, закипала Меланія.

А її мати, як оце учула, так буде бити березовим прутом, примовля: "Совісті бодай хоч трохи мала! Пан як почує, ото тоді буде нам по заслугах! І взнаєш ти тоді всю лють і нечисть в обліку людськім, коли язик не втримаєш свій злочестивий на припоні! Ой, лихо, лихо, уже би та й вродилась без'язика!".

Почув це тато, тільки з поля, та й взявся мене боронити: "Ну що ти жінко? Це ж дитина, схаменися! Хіба ж і ти, не припускалася такої думки, хіба не ти, кляла усіх катюг? Та й годі сварки, а то збереться люду й, тихцем панові на вухо, за що поплатиться не сам. У тебе заберуть єдину дочку, мене у рекрути, тебе - у жони!". Так мати прикусила язика.

Пані Ївга, доводилася мати Меланці й жінкою Богдану Семеновичу Чарнієнко. У жінки була запальна вдача та велике серце, і це не викликало б жодного подиву зважаючи на те, якого була роду, котрої усвідомленості були наділені її предки, як зрештою, і її чоловіка. Пухка, висока, з лиця - хоч воду пий. Очі - зернинки із сяючим таємничим блиском, іскорки аж йдуть. Понад очима, химерно звились брови. Рум'янець, так і пашить при кожній лайці, невдоволення чи соромливості. Так, так, я не помилилася, адже навіть у самої неприступної фортеці є східці чи мінімальний варіант побирання закаулкали. Волосся - довге, темно-каштанове, іще боїться підстригати. Боїться бути не кохана, розлюблена, покинута, а значить - жити тоді не в ласку, безпутящо, безталанно і безтямно.

Натомість, Василь Семенович, не був різкої вдачі, але шаленство інколи таки прокидалося у ньому, як щось, що спить на самому дні, допоки знову не заворушити, не потривожити імлистого спокою. Як уже було сказано вище, у нього були славні нащадки, а він - це вірний син свого народу. Кров'ю, духом і усім своїм єством був втіленням козацького роду, по скасуванні козаччини, продовжив діяльність у ролі пластуна. Він створив своєрідний "Кодекс честі". Про цього чоловіка, можна відгукнутися, як про вірного друга, побратима, зліпленого із твердої натури, до роботи працьовитий, а до любовної справи, у вірності був відданий тільки одній; її фото завжди супроводжувало його у походах, давало сили, піднімало дух. Тому й любив так ніжно, палко, й проводив романтичні вечори, усе втішаючись тим найціннішим, що саме він здобув несамовиту замолоду й до тепера, віддану Ївгу. Від молодечих років Богданову зовнішність, здавалось, не скривдили й не пошматували віття часу. Хіба, лице стало більш грубим, брови окрасою лягли по різні тьмяні, темні береги. Очі зробились більш сторожкі, ніжно - карі, ніс - піфагорів, а губи були пухлі, видовжені, наче вони тишком сміються із тебе, а наче схвалюють. Понад ними пишний, закручений вус. Пострижений був під макітру, статурою - широкоплечий і міцний. Він любив свою дружину, знав її вдачу, ще досі зринали у його пам'яті ті перші спроби залицяння. "А відкоші та прочуханки, які давала Ївги мати! А моя Ївга, бралась за своє і знову мигцем з хати... " . Як згадає, так посмішка одразу напливе. Тому у вихованні доньки і відблиску тієї непокори, упізнає свою Ївгу.

От після цього всього дійства, коли татусь прибіг щоб захистити, вона, Меланка, подалась в долини. Жваві доріжки виплітали шлях, берізки по обох боках їй простягали свої віття-руки. А там, у шелесткім гаю вже парубок її чекав. Чорнявий, у простенькій сорочині, худий, довготелесий, як той плющ. Вона - одіта у барвінок, гляділа так таємно і незримо, в очі блакиті чорнобривого здаля. Та тут, щось раптом осяйнула й опустила повіки присоромлено. Пішов хлопчина через гай пташиний. Стоять тепер удвох, як при молитві. Узяв він руку дівчини так ніжно, і підійшов занадто близько. Несамовито зблиснув його погляд, слова набули двозначності й підступної тривоги, так, мов прийшов таємно до одруженої леді. Вона щось трохи повагалась, поглянула ще раз на осяйний лик, а тоді раптово, пускає хитрість свою в хід.

"А я ж не знала, що мати баче! Що вона мені не пробаче. Що буде бити, не любити в цю хвилину. А розум гнать до голови! Тож, тим часом, я спиталась його хитро, чи справді любе, не покине? І присягнув, сказав, що буду я навік його! Що вже його, а нічия більш! І вже хилився був до поцілунку, а паніматка тут же з прутом. Я як побачила, давай навтьоки, їй-бо, як лис втікала по закрученій стежині. Подалась, аж гай шумів. Побігла лугом, мов пташина, побігла там, де річечка й дерева, квіти. Де тільки ти і білий світ, а вітер коси розплітає й тебе до оперети закликає.

А повернувшись до дому у смерканні, тут матінка із прутом вже чекає, і знову б'є, і знову лає. "Чому ж не за роботою, а бісики пускаєш?! Та ще й і з ким? Із рекрутом нещасним? От прожину тебе, от так і знай!".

Ах, ні милого, ні тата вдома не було! Нещадні, руйнівні, лихі слова заполонили ту нещасну душу, звалили бідну з ніг. Впавши на підлогу в розпачі, на очі самовільно навертались сльози, відчула Меллі, дивний біль. А мати довго на це не дивилась, пішла за свічкою, а тоді попрямувала гордовито, нічого більше не сказавши через передпокій у почивальню. Хатина, здається таки потопала потемки, чи радше, вдихала останній подих. А все тому що, у світлиці стояла лише одна свіча, яка скидалася на флюгер. Ніч - люта примара, пробралась темрявою до душі. Неспокій було охопив сердешну, і склеїв страхом важкі і вогкі повіки, а ранок вивітрив усе нечестиве з голови. І на наступний день, вже гуляла обійстям біля хати, аж тут і милий появився так ефектно, клинці підбиває. А мати як оце побачить, так знову в сварку з прутом.

"За пана я тебе віддам, їй-богу, а то із рекрутом стоїть, мов безталанна сирота!" - та Меллі теж сказати слово мала, - "Та ж нене, я не обирала, так серце висловитись побажало". І запечатали по тому цю розмову, либонь, гляділи обидвоє, на це питання як на саму лишень скриньку Пандори.

Увечері Меланія пішла гуляти, чи може вислизнула з хати. А пан Богдан і пані Ївга, собі приємності зробили сівши вкупочці на ґанку. На порозі у любові, стали розмовляти. Пригадав Ївзі Богдан, літа їхні молоді, мрії, сподівання, непідкорені вершини, та роки невтомного кохання. Захід сонця сплутав двох золотистою парчею, їхні лиця набули лискучості, колишні почуття нікуди не подівались, а з плином часу, усе міцнішають.

"А може, нам отак до ранку? А що, як знову сядемо у гаю? А що, як спів пташиний, розсипчасте повітря, посвист віттру, кукуріку, оповістить про новий день?"

"Ох моя люба,- із трепетом озвався чоловік,- тепер, не наші це світанки, не нам і заходи ясні, розкішні пурпурові та багряні, і палкі. Залишмо місце молодим. А нам, старий світ іще згадає оцю милість і винагородить двічі". Так вкупці, наодинці, згадали все, покаялись й вклонились колишнім помилкам. І роз'ятрили душу, а нездійсненні мрії повкладали спати. Самі також, думками десь ген-ген з-за горами, у піднебессі почуттів. Цей вечір викарбується в пам'ять, як сповнений тієї неймовірної чарівності, що огортає розум, душу, серце. І забриніли колишні почуття сентиментальністю, казковий поклик із минувшини, знову змусив опинитися там і в ту ж хвилину. Подружжя ні за чим не шкодувало. Лиш час від часу снувало мрії про щасливе майбутнє: своє, доньки та Вкраїни.

На ранок повернулася Меланка, уся щаслива, розпашіла. Світанок вимальовував неймовірний краєвид змішуючи свої фарби то жовтогарячі парчі з пурпуровим, то вигравав оксамитово-фіалковий, то завісою спускався димчасто-рожевий, а то пеленою стелився холодний голубий. Тихий вітерець погойдував у незворушній тиші віття дерев, нашіптуючи свою сонливу баладу. Трава вся вкрилася перлинками і намистинками, а півень, ах, півень, він порушував все те прекрасне, що тільки створила природа! Пішла Меллі до криниченьки, там воду набрала, а тоді пішла на двері лляти, аби не рипіли, аби не шуміли, а щоби матір, та й не розбудили. Навшпиньки увійшла в хатину, а тут підлога скрипом вкрилась. Почула паніматка, вийшла подивитись, але на цей раз, зовсім не сварилась. Бо сама знала, себе спам'тала, як вона втікала, як опір чинила.

Отож, уперший раз, ми з матінко стали подругами у всьому чистими й відвертими. Посадила мене мати, а сама все хтіла знати, куди і з ким серцем пов'язалась, кому віддалось до останку, у кому спорідненість душі найшло?

-А я сказала, що пішла із молодим рекрутом, якого ще недавно мати проганяла від огорожі, і випадок у гаю, я наголосила. "Його мені саме лиш Провидіння, веліло покохати. Він присягався у коханні, у щирості й у твердості своїх намірів і почуттів. Сказав, що буде любити мою матір й батька, з тою ж пошаною, що і своїх. А ще висловлювався в тому роді, мовляв, що звільнить нас од панського ярма!"- палко проказувала Меллі, так, наче їй справляли задоволення одні промовлені слова.

"Ой Боже милий, доню, хіба можливо? А чи доля, чи не застане нас недоля?". -Та я їй твердо пояснила, що обіцяв йому пан вольності, емансипацію, і викуп рідних, а також звільнення од пут. Ще розказала, про світанок, як ми встрічали коло струменя води. Як у безтямстві, махали хусточками, проводжали, ми її у пишні, кращі світи. А все чого собі бажали - такої ж вольності, нестримності і вільнодумства.

Тут півень скрикнув, кукурікнув, пихнув, оповістивши новий день.