Ukrainian AladdinDog @UA_AladdinDog


Ніч яка місячна

Чути крики. На полі бою, буквально, кожну секунду помирає то татарин, то козак. Крики та скрегіт шабель доповнювали всю композицію. Козаки поки перемагали. Ворогів було більше, ніж очікувалось. Змучені вони все ще біжать уперед. Злі вони скрикають майже хором щоб залякати ворога, що виходить. Поки той не розуміє, що робиться, герої у шароварах відсікають своєю зброєю по двоє, а то і троє голів. У засаді сидів один з козаків. З луком у  руках через маленьку дірочку у своєму сховку і очікував моменту.  Він спостерігав за бійкою. Голова татарів сидів на коні якраз перед ним. Єдина проблема - це побратими, які танцювали кривавий тан з загарбниками. Він терпляче сидів у своїх «хащах» та терпляче цілився. Хвилина... Дві… Три…  І ось він, момент! Стріла різко та швидко пролетіла крізь малий отвір та  вируючи між ногами козаків та ворогів попала у саме серце коня, на якому той сидів.  Тварина голосно заіржала і впала від болі разом з головою орків. Бородатий Хан не знав, що діється і поки думав той самий стрілець вже встиг зарядити другу стрілу та вистріливши попав прямо в глотку. З шиї тирчала стріла та бризкала кров у всі можливі сторони. Закричати від болі він не зміг та так і упав біля свого коня. Один з його воїнів побачив його та прокричавши щось татарською привернув увагу  всіх ще живих своїх товаришів. Вони кулею побігли до вже мертвого отамана та взявши його на плечі побігли з місця бою. На полі полі повному трупів та крові стояли козаки. Піт лився з них ріками разом з кров’ю від ран. П’ятеро з них почали збирати тіла загиблих побратимів та складати у рядок біля їхньої «бази». З укриття вийшов Васько Стріла. Весь у сіні та патичках він вийшов зі свого сховку. На його плечах виднілися стріли та лук. Так, це той стрілець. Високий, в якійсь мірі навіть засмаглий легінь років 20-ти, а можливо і більше. З «оселедцем» на голові та невеличкими вусами. Синьоокий хлопець підійшов до коня. Присівши біля нього, той  поклав два пальці біля стріли, якою він поцілив у цього.
-- Ще трохи і попа в би в серце. – майже пошепки сказав той.
-- За то цьому виродку дісталось по повній. – Сказав його побратим Іван Довговус. Був трошки вищий від Васі та виглядав на багато старше, хоча був його, майже, однолітком. Єдине що він мав те, чого не мав Васько – довгі густі вуса, як у його товариша. Той підійшов до місця де лежав мертвий голова їхніх ворогів. Від нього залишилась лише калюжа крові. Він не смів ступати на неї. Замість цього красень набравши повний рот слюни і плюнув на цю калюжу.
– Хай чорт в пеклі спочиває, а мої черевики не будуть у його крові. – після цих слів він повернувся до товариша, - Максим кликав за бори біля вогнища. Вони вже зібрали всіх наших. – після цих слів він пішов до решти. Васька не потрібно довго чекати. Він одразу пішов за своїм другом.
    Всі вже стояли біля тіл своїх побратимів. Нахиливши свої чуби вони слухали промову від свого гетьмана – Максима Пера. Він був на багато старший за хлопців. Чорні, довгі та густі вуса з бровами робили його більш старшим. Не високий чоловік у пишних шатах, що схожі були на одяг Хмельницького.  Він ніколи не стояв в стороні та рвався у бій самий перший. Пером його називали тому, що в полоні татар, йому набили «тату» пера на грудях. В той час, по його словах, охоронці робили це ради забави. Бравши залізний патик та розігрівавши його до золотистого кольору на його кінчику, вони прив’язували чоловіків до стіни, а після чого малювали йому все, що забажали. Максиму вони намалювали перо. Воно було криве та дуже страшне, тому він мало кому його показував.
    Після офіційного похорону всі зібрались біля вогнища. Тоді вже був вечір. Вогонь обігрівав їх, а вони сидячи на колодах чи каміннях, поїдали паляниці та обговорювали сьогоднішній бій. В один момент заговорив Максим:
-- Дорогі козаки, - вернувся він. – сьогодні ми добре попрацювали, але «уклін» віддати хочу Ваську Стрілі. – його вказівний палець вказав на Васю. Всі його побратими поплескали йому та викрикнули декілька слів похвали. Той трошки зашарівшись лише дякував хлопцям. Командира забрав руку і всі замовкли. – хочу вже відпускати п’ятьох з вас додому. Поки не прибудуть сюди нові воїни, інші п’ятеро мені потрібні на випадок нападу. Тому, збирайте речі, Васько Стріла, Іване Довговусе, Федьку Залізо, Борисе Паляниця та Володимир Оса.
    Розкажу вам про товаришів, що їхали з ним. Федька називали Залізом через його палець. Він був також сином другого коваля у їхньому селі. Батько навчив сина володіти ковальським знаряддям ще в 5 чи то 6 років. Хлопчина вже у 8 скував свою першу сокиру. Після цього він поїхав на січ, де один з татар відрубав йому палець. Коли він приїхав у село, він довго мучався та кінець-кінцем зміг зробити собі протез з заліза. Авжеж, палець був майже не рухомим, але він у нього був. Потім він знову добровільно поїхав воювати. Борис Паляниця – сильний чоловік, що виріс з бабусею, яка навчила пекти його прекрасні паляниці. Він завжди на службі міг на вогнищі приготувати нам їй, а ми з радістю їли їх запиваючи водою, або є трав’яним чаєм з м’яти, ромашки та інших трав. Володимир Оса був одним з найкращих воїнів. Він був м’який як пух, але своєю шаблею жалив як оса. На тілах загиблих від його рук татар він шаблею мітив їх вицарапуючи зброєю велику букву «О», що означало Оса.
    Вже зі самого ранку хлопці запрягли коней та поїхали до села. По, майже, чотирьох годинах їзди вони з пагорба вже бачили рідне село. Де-не-де у хатах ще горіло світло, де-не-де вже було темно, що свідчило про те, що у хаті всі сплять. Більшість друзів козаків лише йшли до сільського клубу, або ж вже вертались з нього тримаючи одне одного по під руки, тягнучи українські народні пісні.
-- Ніч яка місячна, зоряна ясная! – басовим голосом протягнув Стріла, що їхав попереду. Він вже чітко бачив хати та людей, які вертались з гульок чи гостей.
-- Видно хоч голки збирай! – відповіли його товариші.
-- Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай. – доспівали куплет козаки на вході в село. Хлопці роз’їхались по своїх хатах, а Стріла далі продовжував свій шлях майже до кінця села, де була їхня хатина. Невеличке житло козака знаходилось поряд з сільським клубом. Звідти вийшла красна панна. Сукня по коліна, червоні коралі, на довгій русявій косі віночок з квіток маку й ромашок та несамовита врода. Її очі були ніби сапфіри, молочна шкіра та тендітне тіло. Всі звали її Марічкою. Вона була донькою сільської знахарки – Іри. Васько сповільнив коня та почав їхати повільніше біля дами. Та, зась, верталась з клубу, де барменом працював її батько – Ян. Також, він був ковалем і дуже добре дружив з батьком Васі. 
-- Хей, Марічко! – легенько вскрикнув той. – Як життя? Як тітка Ірка, дядько Ян?
-- І тобі здрастуй, Ваську, - з невеликою привітністю відповіла та. Видно було, що вертаючись з клубу вона там точно не відпочивала зі своїми однолітками, а допомагала батькові з його роботою там. - Життя, як життя, нічого нового. Мама добре. Тато зараз працює. От, відпустив додому на відпочинок.
-- Сонце моє, можливо прогуляємось? – хлопчина, зробивши вигляд ніби не почув слова Марічки, грайливо посміхнувся.
-- Так, виявляється, я вже й сонце? – дівчина так само посміхнулась, - ще й твоє? – її запитання звучали зі сарказмом, але Стріла не зупинявся й знову притворився ніби не почув її.
-- Ну так, погоджуєшся? – він далі продовжував про своє.
-- А якщо я відмовлюсь? – почала дразнити його леді.
-- А я перед фактом вас ставлю – Він зупинив коня та простягнув руку дівчині. Вона оглянула накачену руку красеня та подала йому свою. Той різко затягнув її на коня. Дівчина від неочікуваності ойкнула та обхопила за бедра Стрілу. Васько відчувши її руки голосно крикнув: «Но!», даючи коню команду. Вони разом швидко попрямували до гаю.
    Вітерець був прохолодний. Він розвівав заплетене волосся Марічки. Козак рішуче дивився вперед. Вже скоро вони прибули до гаю. Злізши з коня, вони залишили його пастись, а самі сіли під калиною та, притулившись одне до одного, милувались краєвидом. Сонце вже більш-менш зійшло, але почав стелитись гаєм туман.
-- Поглянь, рибонько, - звернувся він до дівчини, - туман стелиться гаєм, ніби срібна хвиля. Красуня у відповідь лише трошки розсміялась та кивнула. Гай був чарівним. Ніби всипаний  променем. В далині на високій осичині від прохолодного вітру листя на ній пестливо тремтіло. Все небо було всипане зорями.
-- Боже, що за краса! – вигукнув козак.
-- І не кажи. – сказавши це змучена роботою дівчина притулилась до свого коханого. Той був лише за цьому жесту. Обійнявши її у відповідь, він почав милуватись нею. Від туману вже, як перли, на траві почали з’являтися краплі роси. Дівчина відчувши вологість на своїх босих ніжках притисла їх до себе.
-- Ти не лякайся, що ніженьки босі вмочиш в холодну росу, - знову промовив Васько, - я тебе, вірна, аж до хатинонькисам на руках донесу. – у Марічки на лиці з’явилась посмішка. Вона щільніше притулилась до коханого обійнявши його за плечі. В той момент вітер стих. Хмари розійшлись у різні сторони, дозволивши побачити парочці місяць. Хлопчина пригорнув до серденька свою кохану, а воно билось без зупину. Зеленоока почувши це підвела погляд подивившись хлопцю прямо у його карі очі. Вона повільно піднялась до його губ та ніжно поцілувала. Після хвилі насолоди вона повернулась у свою попередню позу. Серце козака пришвидшило темп ще. Він приобняв свою кохану сильніше і вони разом просиділи там майже до ранку.