@MissMayer



Енн Майєр | У городі, у холоді

   Довгі язики пекучого полум'я діставали самого неба. Тріскання палаючих дерев'яних дахів нагадували тихі вечори поблизу теплого багаття в старій білій печі. На ній готувалась скромна вечеря з дрібки зерна, що дозволили залишити нам пани. А се тепер не було ні печі, ні дому, ні панів… Ніц.

   Мої груди наче навіки замерзли. Не впускали повітря, не випускали. Не чула тремтіння, не відчувала тепла. Очі як наче те скло, в яких було тільки відображення пекельного вогню. У темряві з біленьким снігом крики потроху стихали, й навіть не обпікали всередині. Серце продовжувало повільно битись Біла ковдра не танула на чорній землі, коли її торкалось жовтогаряче сяйво. 

   То була зима. Така ж холодна, як і серця багатьох байдужих, що й милостиню не кинуть, й на дрібне не глянуть. Але ж яка голодна. Мішки з зерном розграбували, залишивши діряву хустку на порозі. «Пани голодні, ви маєте бути щедрими й віддячити панам за їх доброту», — пищали голови села, які так мались руки відрубати. Але ж ми мовчки пальці смоктали, бо язика висунути — гірше, ніж з голоду вмерти. Зима народжувала смерть, в пологах муками обмиваючи люд. Вони купались не в ріках та й не тазах з теплою водою, а в жадобі й хабарництві. Кожен погляд кидався з чужими тінями, а руки тремтіли за здобич. Одне село, а скільки ж нерідних вуличок.

   Зо декілька днів, як тільки-но пройшло Різдво, вода в криницях позамерзала. Люд кинувся довбати лід, що розростався з кожним новим сходом сонця на більші товщини. Топили сніг. Але хуртовини закінчились, і відра знов пусті. Як і поля. Чорна земля мерзла. Та як же ж, що й лопати навпіл розламувались та й травички не дістати.

   — А ті знов палять багаття, — мій шепіт зірвався з вуст, проганяючи мертву тишу. Холодні пальці, що немов кристалики льоду, відсунули брудні й темні фіранки від змерзлого скла в вікні. Очі кинулись на двір навпроти, де стара як світ бабка клала скибки дров навкруг свого колодязя, гнучи спину. Вона нагадувала старий обдертий мішок з картоплею, якої так давно вже не знаходилось в коморі.

   — Що там, Орися? — тяжке дихання й хрипкий голос доносився позаду, на який мої думки не одразу звернули уваги. Я обернувшись до печі, де вже як місяць стогнала мати, жаліючись на біль у тілі. Я кинулась з місця, допомагаючи жінці підтягнутись вище на високу подушку. Ми не були заможними, аби набивати подушки пір’ям чи то пухом. Тирса й сухе сіно слугували м’якоттю. А ковдри — обрізані плетіння, в яких мала б бути бульба. А ще й морква, буряки. Та чи гріх то — мріяти, адже всього цього не дісталось нам, як тільки-но земля покрилась снігом. То й не вважали за потрібне зберігати пусті кошелі. Пішли на файну справу.

   Знов мати взяв сухий кашель. По хаті пронісся пекучий грім, лунаючи з грудей. Тіло здригалось від судом, а коли знов тяжко втягнула повітря — все почалось спочатку.

   Кинулась я до комори, шукаючи батькову водицю, що напхана травами й бур’янами. Ворожка з сусіднього села втерла пляшку батькові за десять й дві сорочки, коли почула як моя мати почала нездужати. Серед безліч дерев’яних полиць, які покривала темрява, де-не-де прослизав тоненький промінчик світла з вікна в коридорі. Знайшовши запилений міхурець, я знов кинулась до матері, що й геть прикрила очі. Дерев’яна ложка тремтіла в моїх руках, коли маленькі краплі повільно сповзали у лунку. Запах трав торкнувся носа, який одразу забажала почухати. Шмигнувши, я продовжувала рахувати:

   — Три, чотири…

   Мій погляд не відривався від горнятка, з якого стікала наче брудна водиця. Авжеж вона не брудна, б то ж ліки. І від страшенного кашлю, і від стріляючого болю в потилиці, від п’янства та лихарства.

   — Дев’ять, десять…

   Як мати занедужала, уся робота по дому дісталась мені, як єдиній її помічниці й доньки. Батьки не мали звірів, аби прогодувати хоч би молоком, якщо теля, або ж м’ясом, якщо свиня або курча. Навіть котів не було. І навіть собаки, яка б допомагала виживати. Не було ніц. Та й охороняти не було що. Але ж то хата, що трималась на слові доброму, вже як-небудь захищала від морозів.

   — Випий, матусю, — я відставила пляшку й допомогла жінці підняти голову, аби запхати настоянку.    Як її вуста й язик торкнулись ложки, лице скривилось в огиді. Але та жінка мужня, що навіть якби смерть була у ложці — вона випила б її до останньої краплі, аби хоч самостійно стати на хворі ноги.

   — В… во… — хрипіння виривалось з її губ, й кашель знов захопив її тіло.

   — Що, матусю? — мої очі благали відповіді. — Водички? Хочеш пити?

   Ноги зірвали мене з місця, понесли до коридору. Але ж як гучно тріскалась моя надія, як ті гнилі брусочки на підлозі, що хоч відро та й те було вдома. Набравши не останню чашу крижаної води, я обережно піднесла до печі, притримуючи мати. Промокнувши губи, вона зітхнула, піднявши тяжкі вії. Її зелені, як ті весняні дерева що колихались з вітром, очі кинулись до вікна. Груди складно підіймались вгору й так само опускались донизу.

   — Батька нема?

   Її голос зник відтоді, як почало обпікати горло. Їй було легше шепотіти, це не забирало стільки сил.

   — Пішов, ще навіть сонце не вставало.

   І знову тиша огорнула тісну кімнатку. Піч холонула, бо закінчились дрова. Батько мав йти лісом зловити хоча б зайця на вечерю. Пташки не літали, то ж глухо на вулиці. Але вже давно закінчився обід, а батька все не було видно.

   — Візьми монети, — крехтіла мати, — сплати рибакам за одненьку ж рибину з водою.

   — То вже купила, матусю, на вечерю буде щось пожувати.

   Якщо ж криниці позамерзали, люд знаходив інший шлях на здобування води. Усі гроші, що мали, віддавали рибакам — ті різали в річці діру та й діставали воду. Але ж такі морози вдарили, що й навіть та діра замерзала швидко.

   Якби жадібність не віщувала над селом, та й всі б мали хоч би пити.

   — Якби одна заможна дівка не лиснула язиком, що дасть грош за ту дірку, не стали б рибаки ховати свої знаряддя й вимагати за працю ту «важку».

   Ті хто не мали монет в кишенях, віддавали хутра, сорочки й, навіть, їжу.

   — Не лайся, доню, — прошипіла мати, а я зовсім втратила на себе слух. До серця діставала злість на цей народ, що й вуха позакладало. Я зітхнула, звертаючи жалібні очі на мати, яка продовжувала дивитись у вікно.

   — Залишилось дві чаші й то, якщо в залізному відрі не змерзне.

   Я не бажала засмучувати матір, не хотіла, аби вона забивала голівоньку тими справами, якими займались ми з батьком. Але старшого в домі не чутно, а я вже зовсім вибилась із сил де ту воду шукати.

   — Дочекаймося батька, доню… — її гаряча рука торкнулась мого плеча. Невже температура тіла так і не стала меншою? Серце закололо. Але після в моїй голові народився задум.

   — Я сходжу за водою, мамо! — я зістрибнула з печі, швидко накинувши батьків кожух — найтеплішу річ у домі. Зазвичай він надягав його, коли порався у дворі. Але з того року як пустий наш двір, так і висіла річ без діла. Лише коли ставало холодніше в стінах — ми накидали поверх ковдр.

   Мати майже рвала горло, благала зупинитись, але я наче слух втратила.

   — Не йди, доню, біду накличеш, — хрипіла вона, не відводячи від мене слізних очей. — Краще всохнути, аніж звідти воду пити…

   — Я хочу, аби ти видужала, матусю, — в останнє кинув погляд на втомлене й слабке тіло матері, я відчинила двері. Скрип заполонив тишу, що царила й надворі. Тепле повітря зірвалось з грудей. Відчувши, як холод заліз під кожух, я сильніш вкуталась тремтячими руками, очима шукаючи відра.

   Закинувши на плечі коромисло, я скоріш перебирала ногами по мало засніженій дорозі. Мороз щипав за щоки, ніс, а пальці ніг змерзли швидше, ніж я дібралась кінця села. Далі дорога була безлюдною. Я йшла вперед, вслухавшись, як під п’ятами хрумкав сніг. Де-не-де лунав спів зимових пташок. Білі й спустошені поля простягались все більше й більше, наче зовсім не було краю.

   Колодязь чорта — так прозвав люд місце, де вода не замерзала, навіть якби зима панувала весь рік. Ще до того, як мої очі вперше вбачили світ і, навіть, батько з матір’ю не стрілись, один з жителів села так напивсь бабиної настоянки, що й ніг під собою не бачив. Та так, що заплутавсь у п’яних ступнях й впав до колодязя, де втоп у глибоких його водах.

   Ходили плітки, що він не раз і, навіть, не два там воду пив й пісні співав. А духам, що не освячені, набрид той голос, та й вирішили позбутись. Але ніхто не знав, чого той чоловік бродив далеко від дому.

   Дурні плітки, а які ж то сміховинні! Але б мати так не увірувала в чортів, як і все село, якби це був  бувалий випадок. Хтось казав, що міг колодязь бажання чути. Інші — що бажання то страшна річ, яку тільки вжахатись треба.

   Жила якось жінка з чоловіком, та вже ж не молоді, але Бог не давав їм діточок. І працьовита пара, і не грішні зовсім. Якось жінка зібралась у ліс по ягоди, де зненацька заблукала. Ходила-бродила вона та й натрапила на колодязь. Дивно, гадала вона, що в недоторканому місці така річ стояла. Довго вона просиділа поблизу криниці, допоки в її голівоньку думки не заповзали різні. Й згадала жінка про життя своє сумне. І як не вистачало ніжок тих маленьких, сміху тоненького, лиць щасливих. Довго її очі споглядали у воду, допоки чоловік її не знайшов. Пройшло понад місяць з того дня, й жінка занедужала. Одна ворожка віщувала смерть, інша — страждання. А лікарка лише тихенько промовила — щастячко.

   За рік у їхньому домі з’явилось маленьке сонечко, яким і чудом звали, і божою милостиню. Але радість для жінки не довго пробула — запив її чоловік, який усе життя ніколи до рота краплю не брав. Та й втоп у тому ж колодязі. А дитя, що «чудом» звалось, виросло непотребом — вбивцею та крадієм.

   Топились й молоді дівчата там, чиє кохання не збувалось. Й вбивались з горя парубки, аби від війни тікати. Так прозвали місце проклятим, відчужене від світу. «Там, де закінчується спів пташок».

   Якби ж то ті бажання справді збувались, то моїм було б лише одне — аби матуся скоріш одужала. Стала на ноги, знову зліпила б свої найсмачніші вареники. І знову світ дарував радість, а сонце гріло кожен день. Я б повернулась у ті часи, коли моя родина не знала горя. Але це лише повір’я. Страшна казка, якою лякали маленьких бешкетників.

   Я відчула невелику тяжкість в ногах, зупинившись. Степ давно позаду, я стояла посеред великого лісного світу сама самісінька.

   — Я маю повернутись не пізніше батька, — вирвався шепіт з моїх вуст. Втягнувши холодне повітря, я продовжила свій шлях. Вуха вже не ловили спів пташок, вітер не розгойдував тонкі пагони високих дерев. Сніг діставав трохи нижче колін, то ж йти далі було тяжче. Але думки про те, що я нарешті принесу додому води, втішали.

   З кожним кроком сніг під ногами то нагадував сухі палиці, що тріскались під вагою тіла, то старі двері, що видавали набридливий скрип. Але я не помітила, як під ступнями виявились ще одні сліди. Обернувшись навкруги, я все ж помітила вдалечині постать.

   — Не я одна за водою прийшла? — думки вирвались назовні. Незрозуміле тремтіння торкнулось середини, де зазвичай билось серце. І якось холод вже ставав суворішим, чи то так вечір близився, чи то всередині страх сховався.

   Я майже дійшла до цілі й відступати не мала, навіть, сил! Я йшла вперед, вдивляючись у постать.

   З кожним кроком все ближче була я до страхітливого місця. І з кожним новим кроком я все чіткіше вбачала силует людини. Авжеж вона також по воду прийшла! Не чорти ж мене чекали, аби затягти до себе.

   Старий ланцюг віддавав останні сили, аби підняти тяжке залізне відро. Помітивши зовсім не чоловічі руки, оголену бліду шкіру з тоненькими пальчиками — я здивувалась. Наблизившись до колодязя, все ж я змогла розгледіти також гостя, яким була і я.

   — Ольго? Чи справді ти? — мій від холоду тремтячий голос дібрався до дівчини, волосся якої добре сховане під товстою шерстяною хусткою. Злякане обличчя з легким рум’янцем обернулось в мою сторону, залишивши спробу підняти відро.

   — Орися, хай тобі грець… — зеленоока наче злякалась моєї появи, з легкістю випустивши повітря з грудей. — Чого тобі?

   — Чого ж бо донька заможних панів робить у глухому місці, та ще й в лісі? — цікавість узяла вершину моїх почуттів. Я підійшла ближче, кинувши коромисло на сніг. Плечі відчули легкість, але розігнутись не давав товстий батьків кожух, то ж я лише топталась на місці, чекаючи своєї черги набрати води.

   — Води бракує не лише бідним, — пирхнула Ольга, напружуючи руки.

   — Так само, як тобі сил дістати ту воду! Невже твій пихатий батько настільки тебе зневажає, що послав аж сюди?

   — Не займай та не займаною будеш, Орисю, — гнів наздоганяв її слова. — Я не з тих, хто вірить у дурниці! Та й якщо не ношу драного одягу, ще не означає, що нездатна до роботи!

   — Нездатна – це точно, — відрізала я, склавши схолоднілі долоні до кишень. — Навіть води дістати не в силах, що ж казати за інше?

   На останній миті відро повне крижаної води все ж піднялось на поверхню. Видихнувши, Ольга тяжко втягувала повітря, наче його зовсім не вистачало. А як тільки її спина випрямилась, її очі блиснули в мою сторону.

   Не обділена вродою, Ольга була донькою тих заможних панів, що обкрадали село й залишили без хліба й мою родину. Дивлячись в її пихате обличчя, хотілось вирвати те чорне й довге волосся, яке заплітала Ольга в пишні коси восени. А пальці, на диво тонкі, бажала повикручувати в різні боки. Й шкіру, що нагадувала коштовні порцеляни, обсмалити пекучою смолою.

   — Яке маєш бажання? — куточки її пухких рожевих губ здригнулись в кривій посмішці. — От я бажаю, аби увесь жалюгідний, убогий й смердючий люд вимер! І не знала б горя.

   Її слова змогли торкнутись потаємного. Душа прагнула справедливості. Не правильне те, що ми бідували. Голодні думки, не те що животи. І язик смачного щось не куштував. Наче й не грішні, але карають за чужі. Невже то життя?

   Я піднесла відра ближче до колодязя, опустивши одне на ланцюгу. Гучний сплеск води й мої руки крутили кобру.

   «Згинь»

   Мої вуха наче відморозились за весь час перебування надворі.

   «Згинь»

   Одне відро вже було повне води. Переливши у своє, я поквапилась набирати наступне.

   — Може ти й вродлива, й суконь багато маєш, й уваги не бракує тобі, — почала я, не відволікаючись від роботи, — але розуму – як кіт наплакав.

   — То вже, Орисю, не знаєш, до чого й причепитись до заможних, авжеж? — вона оголила своїх білі зуби як та коняка, що гівна наїлась. Піднявши відро, вона стояла так ще якийсь час, аби ж я тільки звернула увагу на бідолашну.

   — Цікаво споглядати, як ти носитимешся з тим відром і аж до дому! — мої вуста розтягнулись в посмішці. Друге відро також опинилось нагорі, тож моя робота вже була виконана. Я нахилилась до коромисла та й підняла на плечі відра, випрямивши спину. — Настільки заможні, що коромисла нема?

   Чорноброва насупилась, але гордо розвернулась до доріжки, яку проклали ми слідами. Вдалечині почувся гул. Сміх, сплеск, гомін. З-за дерев виповзли три парубка, що, насміхаючись, наближались до колодязя. Обійти іншою дорогою спішно не вийшло б – розілляла воду. То й стояла, наче пень, з коромислом на плечах.

   — По твою душу, Орисю, — бридка посмішка заполонило рум’яне обличчя Ольги, що впевнено перебирала ногами в сторону парубків. Але стрівшись з ними посеред стежки, ті штовхнули дівчину. Вода розлилась на самісіньку пані, що занепокоїла ліс гучним верещанням. Відро полетіло до колодязю, а темні очі наближались вже до мене.

   — Погляньмо, хлопці, який бруд тут повзає, — високий, наче тополя, парубок підійшов ближче, створюючи тінь, яка впала на мене наче мішок з камінням. Товстий ніс, наче бульба, шмигнув, а обдряпане лице скривилось в усмішці. Однією сильною рукою він узяв моє коромисло й поставив на сніг, коли ж моє тіло ніяк не ворухнулось. Наче страх зв’язав мої руки, а слідом й закрив рота й очі. Ноги наче примерзли до землі, а очі так й шукали поміч серед пустого лісу. — Віддай нам воду.

   — Не можу… — голос зник, а замість нього – шепіт.

   — Гучніше, — його рука схопила підборіддя, болісно стискаючи наче яблуко, яке ось-ось розчавиться. До вух доносився мерзотний сміх. Всередині пекло від гніву.

   — В мене мати хвора! Йдіть геть! — мої слова парубок сприйняв як виклик до гри.

   Його важка долонь залишила на моїй щоці пекучий слід. Я впала на сніг, навіть не забившись, відчуваючи як холод щипав пальці й долоні. Рукавиці десь загубились серед ніг хуліганів, але вони б вже не мали змоги допомогти. Він плювався, волав до вух, але я глуха. Біль пульсувала у грудях, розповсюджувалась течією до пальців, до самої потилиці.

   «Вмри»

      Він потягнув моє тіло до каміння, яким обкладений колодязь. Моя голова вже звисала над довгим темним тунелем, що вів униз. У пекло.

   —  Загадай бажання, вбога! — злісно прошипів він наді мною, стискаючи воріт кожуха.

   «Згинь»

   — Гей, нам не потрібні проблеми від того дівчиська! — лунав десь голос іншого хлопця. — Забирай відра й пішли геть звідси!

   — Нехай усе згорить, — біль наростала, мої вуста наче й не мої. І тіло не піддавалось розуму. Брови парубка злетіли догори. Руки кинули моє тіло на сніг, згодом схопивши одне з відер. Холодна вода огорнула тіло, яке одразу затремтіло. Я обійняла себе крижаними руками, в спробах зігріти саму себе. Туман застелив очі, я наче ринула у сон. Він не був холодним, й теплом теж не віддавав. То був білесенький світ, де лише моє стомлене тіло. Воно залишилось вмирати під криницею. Оголена спина торкалась каміння, вода омивала кісточки.

   Я не пам’ятала як дійшла до хати. Лише у пам’яті врізались розгублені й налякані очі старого батька. Його сиве волосся, що нагадувало сніг, й сині, як та вода, очі. Серце бажала втопитись у тій воді, але тепло огорнуло тіло й не дозволило припиняти битись. Воно билось. І тремтіло.

   Понад тиждень вода в криниці в нашому дворі пробила кригу. Єдина вода на село. Люд збігся просити, молити. Батько повертався з полювання зі здобиччю. З лисиць виготовляли хутро, м’ясо зайців розпродувалось й годувало люд. Мати знов стала на ноги. Недуга пройшла, наче її зовсім не було.

   Заможні стали бідними, а вбогі — щасливими. З місяць сніг й зовсім став теплішим. Сонце пригрівало в усі двори, щастям наповнювався світ. Здавалось, так давно не бачили мої очі радісних облич батьків. Мамині руки знов місили тісто, язик знов смакував так, наче ніколи не знав що таке вареники.

   Серце болісно занило. Наче щось стромило всередину. Я розплющила очі, озирнувшись. Ніч на дворі все та ж холодна. Через маленьке вікно кімната заливалась місячним світлом. Тиша все ще панувала в домі.

   Босі ноги ступили на підлогу. Холод не торкався оголених пліч, наче його зовсім не існувало. Сонні очі спрямувались на вхідні двері. Наче скрізь сон моє тіло повільно рухалось, не слухалось розуму, що й взагалі не належав мені, моїй голові.

   Скрипіння дверей загубилось серед вуличного шуму. Носа торкнувся запах смаженого м’яса, яке, скоріш, давно зіпсувалось. Наче розтопили піч посеред села вночі, коли весь люд все ще спав. Босі п’яти не відчували холодного снігу, який ще не квапився танути, хоч й близилась весна. Тіло рухалось, наче руки й ноги прив’язані до ниточок, а ті ниточки все тріпали й тріпали. Наче лялька, з сіна коси й скло замість очей.

   Я опинилась посеред вулиці. Руки не тремтіли від холоду, бо й холод загубивсь серед вогню. Дерева огорнуло жовтогаряче листя, перекидаючи свої наряди на будинки. Довгі язики пекучого полум'я діставали самого неба. Тріскання палаючих дерев'яних дахів нагадували тихі вечори поблизу теплого багаття в старій білій печі. На ній готувалась скромна вечеря з дрібки зерна, що дозволили залишити нам пани. А се тепер не було ні печі, ні дому, ні панів… Ніц.

   Мої груди наче навіки замерзли. Не впускали повітря, не випускали. Не чула тремтіння, не відчувала тепла. Очі як наче те скло, в яких було тільки відображення пекельного вогню. У темряві з біленьким снігом крики потроху стихали, й навіть не обпікали всередині. Серце продовжувало повільно битись. Біла ковдра не танула на чорній землі, коли її торкалось жовтогаряче сяйво.

   «Нехай усе згорить»…