@UA_AladdinDog


Я не була колись такою. Такою як я є зараз бачила мене лише одна людина. Можливо я почну розказувати все зі самого початку.
Мене звати Іванна. Я жила у маленькому селі. Воно було на стільки мале, що усі його жителі знали одне одного очі в очі і ми всі жили як одна родина. Моє дитинство було дуже веселим. Матері у мене не було. Вона померла після мого народження, тому я жила лише з батьком. Він працював пекарем. Завдяки цьому на подвір’ї біля нашої хати завжди стояв невеличкий дерев’яний столик з солом’яним дашком, а на ньому висів плакат з написом «Родинна Випічка». Ми часто з батьком проводили час разом продаючи різні булочки, хліби і тому подібні вироби. Зазвичай мій день ділився на основні частини: хатні обов’язки, навчання, допомога татові і прогулювання лісом разом з друзями. У мене їх було двоє – Ілля та Мирослав. Ілько був худим блондином з блакитними очима. Він часто був блідим, але деколи його тіло таки набувало тілесного відтінку. Також його волосся було довге та гарно підстрижене. Чуб накривав все його чоло, а потилиця була майже повністю лиса. Він завжди одягав шиту білу сорочку та ткані штани, що, зазвичай, були трошки нижче коліна. Також мав він шкіряні сандалі. Мирослава ми називали Мироном. Він був дуже схожий до мене, хоча на два роки є на два роки старший від мене і на рік старший він Ільки. Його з Іллею зріст був однаковим. Каштанове волосся та карі очі пасували за кольором. Зачіска була дуже схожою на зачіску блондина. Відрізнялось лише потилиця, яка у кароокого була просто акуратно підстрижена. Одягався він так само як і Ілько, тільки замість сандалів мав черевички. Я була між ними, як ви зрозуміли, наймолодша. На той момент Мирон мав 17 років, Ілля 16, а я 15. Я мала довгі коси майже по пояс такого ж каштанового кольору як і у Мирона. Хлопці були від мене лиш на голову вищі. Від Мирослава нас відрізняли лише очі. У нього були чисто карі, а у мене чисто зелені. Більшість у селі порівнювали їх до двох смарагдів, а батько деколи називав мене Лілею, а якщо точніш то ім’ям моєї матері. Він завжди казав що у мене мамині очі. У мене була лиш одна біла сукня з вишитими квітами та довга нічна сорочка. Залишилось ще декілька маминих, але на мене вони ще за великі.
З хлопцями я гуляла досить часто. Наші з ними пригоди були незабутні. То підемо до лісу, то до гаю. Але у нас було лише одне місце до якого ми нікого. Ми звали його «Бухтою». У нашому селі усі казали, що там мешкають русалки, але вірити нам не хотілось. Поки вони всі боялись підступити до «Бухти», ми сміло бігли туди коли хотілось побути на самоті. Чому ж все ж таки ми звемо його «Бухтою»? Тому, що коли ми вперше дізнались про це місце, про ці русалки і так далі, у мене в голові були картинки моря зі скелястим островом на березі якого сиділи русалки. Вони своїми хвостами доторкались до морських хвиль, що безжально били по каміннях, на яких вони сиділи. Після того як я розказала про свої фантазії хлопцям, ми у той же ж день пішли туди. Це було не на стільки далеко від села. Ця місцина знаходилась на краю бору біля ледь помітного озерця, через яке плив струмочок. Вода у «Бухті» була з невеличким болотним відтінком, що можна було ледь розгледіти на голе око. Струмочок був таким з таким ж відтінком. Саме озерце було обкладене камінням, а біля нього лежали колоди і воно, також, було не маленької глибини. Ми раз спробували у нього залізти. Першим поліз Мирон. Він хоч і був найвижчим, але коли він ступив приблизно два чи то три кроки, його ноги різко потягнуло вниз і він упав туди. Після буквально декількох секунд він виплив і  сказав, що тут просто глибоко. Після цього ми туди не лізли.
З Мирославом на Іллею ми знайомі майже з народження. Буду відверта, не пам’ятаю, як ми познайомились, але я рада, що зараз ми все ще разом. Про нашу компанію знають усі та й називають «Не святою трійцею». От так у нас уміють придумувати клички і назви. Ми разом завжди чи то в таверні бунти влаштовували, а якщо не бунти то ще щось. Чи то корів водили  чужих, чи то яблука крали у сусідів, а часом вишні і грушки.
Робивши це все з хлопцями, я зрозуміла, що не була до Мирона байдужою. Та й зараз не є. Ілько знайшов собі кралю та часто прогулювався з нею селом. Його дівчину звали Анна. У неї було риже пряме волосся та сірі очі. Вона була з заможної родини, тому кожного дня одягалась по новому. Неможливо було передбачити, у що вона одягнеться сьогодні. Частина села рахували її відьмою, але решта ні. Вона була доброю та працьовитою. Завжди всім допомагала. Та і в основному, хоч я її і не знала в очі, я знала яка вона є. Що на рахунок мене, я була завжди одна та приховувала свої почуття від друга, але я розуміла, що це все не може так довго тривати. Після того як синьоокий увесь час швендявся зі своєю коханою, я часто проводила час з Мирославом. Нам було весело, дуже. Якось одного разу увечері ми з ним побігли до «Бухти». Разом ми оббігли озерце та впали на зелену траву біля одної з колод. Мирон лежав прямо на травичці, що по троху покривалась невеличкою вечірньою росою, а я упала на нього зверху. Ми разом реготали, а за мить кароокий сів опершись спиною об колоду. Його сильні руки обіймали мене і не пускали на вологу траву. Я єдине, що могла, це притулитися до нього. Він був таким теплим, що я лише час від часу могла спробувати притулитися до нього ще сильніше.
Сонце вже майже зайшло. Прохолодний вітерець розвівав його чуб та мої коси. Я усвідомлювала, що, буквально, сиджу на людині, яка нагло вкрала моє серце. Мене це дуже соромило. Увесь час ні я, ні Мирослав мовчали. Ми не знали, що можна сказати одне одному. Ми просто дивились на село, що готувалось до темної літньої ночі. Діти бігли до своїх домівок, старші, у більшості, заганяли дітей додому, а молодь йшла до корчми або просто тікала гуляти. Я дуже хотіла нарешті йому признатись у своїх почуттях, але страх був сильнішим. В якийсь момент я переборола його та підняла голову догори дивлячись у його глибокі карі очі. У той момент моє серце шалено билось. Відчуття було, ніби воно зараз вистрибне з грудей. Я сперлась на його груди. Він опустив голову та зробив запитальний погляд.
– Мироне, - звернулась я до хлопця, - мені потрібно тобі дещо сказати. – я закінчила речення, а він і далі мовчав, чекав на те, що я скажу далі. – Вже дуже давно я в тебе закохана. Не можу сказати, скільки точно. Завжди при виді тебе моє серце калатає з шаленою швидкістю. Воно хоче більшого. І… я також. – після цього він ще хвилину мовчав. Потім посміхнувся. Я відчула як його рука притискає мене до себе.
– Наші почуття взаємні, Іванно, - сказав він спокійно, - насправді, я давно хотів тобі це сказати, але ніяк не наважувався. – його слова були як бальзам на душу. Моє серце було переповнене радості. У мене було велике бажання просто закричати щосили, щоб увесь світ почув моє щастя. Я вирішила вже доводити діло повністю до кінця. Я знову підвела свій погляд на, тепер вже, свого коханого. Він миттю зрозумів чого я хочу й, посміхнувшись тою ж посмішкою, що й на початку, він нагнув свою голову до моїх уст та ніжно поцілував. У моєму животі літали метелики. Кольорові метелики, що сповіщали збудження та любов.
Після ніжного поцілунку наші губи розійшлись. Ми обіймались майже до ранку. Після чого Мирослав завів мене додому та й сам попрямував туди ж. Я зайшла через «чорний хід» та тихо, попри тата, пройшла до свого ліжка. Я просто впала у нього, закуталась у ковдру та втупилась в стелю ніби на великий плакат на якому були рухомі малюнки. Вони зображали момент, коли наші губи стали одне цілим. Я прокручувала цей момент знову і знову, до тих пір, поки мої очі самі не закрились.
На наступний ранок я з радістю прокинулась. На моєму обличчі сяяла посмішка від вуха й до вуха. Згадуючи події минулої ночі я раділа ще більше. Нарешті він мій! Чорт, як же я його кохаю. Після сніданку тато попросив допомогти йому у продажі. Я погодилась. Ми разом відкрили нашу «крамничку» і в той же момент до нас прийшло не мало покупців. Гаряча випічка продавалась з шаленою швидкістю. Коли більш-менш люди розійшлись, навпроти нас з батьком стояв Мирон з букетом квітів. Він підійшов до мене та приобнявши за талію ніжно поцілував в лоба. Після чого дав мені квіти. Я дивилася на подарунок, час від часу переводячи погляд на тата, що не розумів нічого. На його лиці так і було написано: «Мені нарешті хтось пояснить, що тут, до біса, коїться? Чого я не знаю?». Кароокий побачив, як мої очі спантеличено стрибають то з букету на батька, то навпаки. Він підвів погляд на мого тата.
Доброго ранку, дядьку Микито! – привітався він.
Доброго, Мироне. – татовий голос звучав дуже й дуже розгублено. – а чи можете ви мені з Іванкою пояснити, - він зробив паузу, а потім вказав на букет та руку кароокого на моїй талії, - це?! – після того як він закінчив говорити, Мирон розсміявся.
Дядьку Микито, я кохаю вашу доньку і це, як ви бачите, взаємно. Тому ми тепер пара. – після його слів  тато прикрив лице рукою.
І як давно?
Аж від вчора. – після цього батько мовчав. Лиш по хвилині він підвів погляд на нас.
Якщо Іванка тебе кохає, тоді нехай буде. Але якщо ти хоч за дрібницю її образиш… - він не встиг договорити. Його одразу перебив Мирон.
Зрозумів, дядку!
З того моменту пройшло два місяці. Вони були прекрасними. Кожен день з коханим. Кожен його дотик та поцілунок були незабутні. Я пам’ятаю кожен. Ілля в основному забув про нас. Ми давно з ним не спілкувались. Він просто гуляв селом з Анною. Його вираз обличчя був гордим та хвалькуватим, а його кохана була такою ж приємною дамою як і була. Ми просто ніби розійшлись своїми дорогами. Хоча.. можливо навіть без «ніби». Ми просто розійшлись своїми дорогами. Більше не дуже хочеться про нього згадувати. Я й так є щасливою. У мене є хлопець, який піклується про мене, кохає мене і готовий на все заради нашого з ним кохання. Принаймні я так думала. Ми якось вирішили уночі піти до таверни. Він погодився миттю і сказав, що прийде раніше і займе столик. Тоді було якесь свято (не пам’ятаю яке). Коли тато заснув я побігла до корчми. Народу там було повно. Я зайшла шиноку та очима почала шукати коханого. І я його знайшла, але, видно, не в найкращий момент. На його колінах сиділа Анна та жадібно цілувала його. Біля них сидів Ілько та попиваючи спиртне лише сміявся та час від часу мацав свою «дівчину» за сраку. У той момент у мене все перевернулось. Я не розуміла що коїться. Я зі сльозами на очах вибігла звідти та побігла до «Бухти». Там я встала над озерцем та дивилась в нього як в люстерко, плачучи. Моє серце боліло шалено. У той момент я не думала, про що жалію до сих пір. Мирослав – не був моїм першим коханням. Я кохала багатьох хлопців, але це було не взаємно. Коли вони мені відмовляли мені не було на стільки боляче. Сьогодні якийсь виняток. Мій розум був у тумані. Я все ще дивилась в наше озерце і за декілька секунд у мене все життя промайнуло перед очима. Я бачила в озерці лише прекрасні миті за свого життя. Мені хотілось до них. Я зробила перший крок у воду, потім другий. Я все ще бачу світло від трактиру вдалині, але  мене він не цікавить. Все найгірше я залишила там, а до усього самого найкращого я зараз прийду. Третій вирішальний крок і я відчуваю як падаю униз. Моє тіло неначе камінь летить на дно. Я вже нічого не відчуваю. У моїх очах повна темнота. Я відчуваю лише як моє серце перестає битись, а тіло падає на саме дно доторкаючись до мокрого піску.
На ранок я прокинулась на березі річки. Невже мене хтось урятував? Ні. Все стало на багато гірше. Я сперлась на свої лікті та побачила хвіст. Великий риб’ячий хвіст, який був замість моїх ніг. Я налякалась. Завдяки моєму страху я різко відстрибнула ще більше потягнувши хвіст на сушу. Коли той перестав торкатись води, замість нього у мене появились ноги. Шкіра на них була блакитна з морським відтінком, а де-не-де виднілась луска. Та сама ситуація була по усьому тілу. Я встала та подивилась на себе у озерце. Моє лице не змінилось. Я лише була вся блакитна, а мої очі почали сяяти. Волосся також було з темно-блакитним відтінком. Придивившись у озеро я побачила своє мертве тіло.
Сюди, дядьку Микито! – почувся голос Мирона. Я різко сховалась у кущі та спостерігала за ними через малу щілинку між листям. Мої колишні друзі та тато прибігли до озера та почали роздивлятись його. Мій батько різко стрибнув у нього у пошуках чогось. Через, буквально, декількох секунд він вийняв свою голову з озерця. Важко дихаючи він схопив руку Іллі, що простягав йому її. Після чого від виплив тримаючи на руках моє ж тіло. Трошки поплакавши вони понесли його до села, а я нишком пішла за ними.
У селі провели офіційний похорон. «Мене» поховали біля моєї матері. Коли вже люди розійшлись я побачила свого батька. Вперше я бачила його сльози. Вперше бачила слабкого його.
Як це сталось? – спитав він суворо у Мирона, що стояв з Анною та Іллею позаду нього.
Чесно, я не знаю… - відповідав той.
Не бреши, падлюко! – батьків голос звучав грізно. Мирослав злякався.
Я чесно кажу, дядь… - він не встиг договорити як тато вдарив його по мордяці. Після чого схватив його  за комір сорочки. – Біжи, чортяко, біжи щоб очі мої тебе не бачили! Поки я тебе своїми ж руками не забив! – він швирнув мого колишнього на землю, а він, піджавши хвоста, утік разом зі своїми приятелями. Коли їх вже не було видно пішов і він. Я востаннє поглянула на свою ж могилу, як у мене забурчало в животі. Я занадто зголодніла. Вирішила піти до поля з житом, нарвати собі трошки.
Прийшовши туди я пройшла трошки в далі від краю поля і вирвала собі пару колосків. За собою потоптала трошки, але все буває. Я вийшла з нього та сіла біля краю поля. З колосочків почала плести віночок. Вийшов він у мене досить не поганий. Взявши його з собою, я побігла до пекарні тата. Він з сумним виразом обличчя стояв та продавав випічку. Кожна друга людина повторяла одне і те ж слово «співчуваю», на що той у відповідь кивав та бажав їм гарного дня. Я тихо прокралась за ним та забрала одну буханку хліба поставивши на її місце вінок. Чесний обмін. Після цього я втекла до «чорного ходу» та сівши там на сходах почала наминати смачну випічку. З’ївши його половину, я підвела погляд і побачила як прогулювались Ілля з Анною та Мироном. Вони весело сміялися та в основному розмовляли. Я різко зажадала помсти. Залишивши хліб на ґанку я швидко пробігла і встала за ними. Після чого швидко почала лоскотати Анну. Вона залилась сміхом, а хлопці обернулись. Я знову швидко перебігла і далі продовжила своє діло. Анна, приблизно, за хвилину замітила мене, бо її лице одразу наповнилось страхом. Після цього я утекла далі доїдати свій хліб.
Вечоріло. Я й надалі сиділа на ґанку чорного ходу і вечеряла теплою булочкою з вишнею. Мої очі світилися ніби у кошеняти. Як я це зрозуміла? Я почала краще бачити. Хоч на той момент сонце вже зайшло, я бачила все так, як у день. Доївши свою вечерю я почула шорох. Різко підвівши погляд я побачила руді локони Анни.
П-привіт? – сказала вона, боячись.
Доброго вечора – відповіла я.
Ти ж Іванка? – я мовчки кивнула. – Що ти тут робиш? Що з тобою стало?
Я не зобов’язана тобі відчитуватись.
До-о-обре, – протягнула вона, - можливо підемо прогуляємось, все обсудимо.
У мене немає про що з тобою говорити.
Можливо просто прогуляємось?
Навіщо?
Просто. – вона занадто мене задовбала, тому я погодилась.
Ми мовчки йшли у сторону виходу з села.
Чому ти це зробила? – обірвала вона тишу. У відповідь на це я всього лише поглянула на неї з нерозумінням. – чому утопилась?
Мені було занадто боляче. Я зрозуміла на скільки життя паршиве.
Але ж твій батько…
Він сильний чоловік, то проживе і без мене. – хвилина мовчання, - я вірю у нього.
Зрозуміла. – її голос звучав винувато. Мені аж стало її шкода. По хвилині вона витягнула з-під накидки фартух зав’язаний на кінці у вузол та дала його мені.
Тримай. – сказала вона.
Що це?
Випічка на декілька місяців. – я знову поглянула на неї з нерозумінням. У той момент ми підійшли до «Бухти». Я встала біля озера разом з цим фартухом. Вона спершу стояла переді мною, а потім зробила декілька кроків назад. На її лиці з’явилась хитро-зла посмішка. Вона почала щось бормотати собі під ніс. Я спробувала до неї підійти, але мене різко відкинуло назад. Побачивши це, Анна почала сміятися як відьма. Коли вона закінчила, її погляд знову опинився на мені.
Не прийдеш ти більше у наше село. – почала вона. – мавки, русалки, домовики і тому подібне не місце у людського світі.
Ти сама ж є відьмою! Чому ж я не можу бути там?
Тому що ти потвора, а я – вона заправила прядку волосся собі за вухо, - красуня, як ти бачиш. – у той момент я згадала за луски, що були у мене на обличчі. – бажаю померти, хвойдо! – вона на останок знову посміхнулась та плеснувши в долоні вона зникла. Я не знала що можна було робити. Тому я поставила фартух з випічкою на колоду, а сама стрибнула у озерце та поплила на самісіньке дно. Вода, на диво, зігрівала моє тіло. Від цього тепла мене поклонило у сон і я заснула.