@Velika




Лунала селом пісня. Красива і струнка. Співали злагоджено. Дівочі голоси лилися рівно. Та, кожен хвилювався окремою стрічечкою, спалахуючи у просторі своїм власним кольором.

Ось затріпотіла, ледь помітна, сіра стрічка, немов осіння хмара - колір образи. А ось засвітилася лазурова і голос наповнився надією. Її перекрила гонорова червона стрічка. І, не забарилася весела і пустотлива - зелена.

Дзвінкі голоси-стрічки непокоїлися.Гнучкими яскравими хвильками огортали хатки, які біліли у переднічних сутінках. І стрімко злітали догори, ніби, хотіли поєднати небо і землю. Недосяжний, небесний спокій і нескінченну земну метушню.

І кожна дівчина співала ту пісню виразно, ніби, душею розповідала свою історію. Власну. І та проста розповідь торкаючись людських сердець, проростала в них лагідним, чи то своїм, чи то чужим, спогадом.

Раптом, одна з дівчат навмисно змінила загальний лад пісні. Пустотливо розсміялася. І пісня розсипалася дзвінким сміхом її подружок. Весела зграйка пурхнули далі по вулиці.

- Бач, як їй весело. - парубок насупився, дивлячись у темне вікно. - А була ж така ображена. - похмуро додав він. - Прискіпалася: "Де був? Чом не прийшов?"- жалівся хлопець літньому чоловіку, який сидів поряд із ним на лавці за столом.

- Ну, а ти - шо? - запитав дід.

- Та шо... Все пояснив. Розказав, як було. Як мала Катря сховала в сараї сідельце..., ота ще росте комусь на біду... Та, дякувати Одарці, знайшлася пропажа. Ну спізнився. Так приїхав же. Чого ображатися. - гарячкував парубок.

- Дурне ти, дурне... Як дівка схоче причепитися, то ти тільки рота відкриєш, а вже будеш винний. - пояснював дід, відрізаючи хматок від хлібини. - Ніколи нічого не намагайся пояснити жінці. - майже по складах проговорив дід, гучно стукаючи костяшками пальців по столу. - Бо, коли вона запитує про щось, то вже знає, що хоче почути. І біда - тобі, якщо твоя відповідь буде інакшою. - і, раптом, перейшов на шепіт. - Жінка - то таке… Вона - і від Бога, і від Того. Чоловік ніколи не зрозуміє жінку. А вона, тільки, подивиться своїми очима, і вже, твої думки у тебе на лобі читає. Сила є в жінках, якої нам не збагнути.

- Твоя правда, діду. - немов змовник, прошепотів хлопець. - Вона в мене питає, чого, мовляв, я свого твердого чоловічого слова не дотримався. Чи, може слово моє – не тверде. А, може, я – не чоловік. – хлопець аж підвівся від обурення.Та, знову сів і продовжував.- Спізнився. А вона, бач, чекала. Та, як гляне своїми зеленими очима. Я й не знайшовся, що відповісти. Тільки її очі бачу. Стою і дивлюся на неї. А вона каже: «От як станеш справжнім надійним чоловіком, тоді і приходь»..

- Ти диви яка вередлива. - хмикнув дід. - І розумна. - додав, схвально хитаючи головою.

Парубок, хоча ще й сердився, та відчув, що йому приємно слухати ту дідову схвалу.

Хлопець любив дідуся. І бабусю.Дуже любив і шанував їх обох.

Поряд із цими рідними і мудрими людьми завжди відчувалася та міць родинного зв'язку, що дарує впевненість у подаланні будь-яких життєвих негараздів. Тому, завжди уважно прислухався до усіх їхніх порад.

- Та, ще й яка розумна. - гордовито підтвердив хлопець. Чомусь зовсім не звернувши уваги на те, що його дівчина - ще й вередлива.

Дід помовчав, посміхаючись самим очима і мовив:

- Ото ж. Така причарує, і не помітиш. Не знатимеш спокою. Будеш біля неї вужом крутитися. Знаю, що кажу. Сам таку жінку маю. Гонористу та розумну.

- Бабуся? - здивувався хлопець. - бабуся причарувала і керує тобою?

Дід посміхнувся:

- Може й керує. Та, я не помічаю. Кажу ж - розумна жінка. І, зазвичай, я й сам хочу догодити їй. Подобається мені, коли вона задоволена. От скільки з нею живу, постійно дивуюся. Що вона схоче, так по її забаганці і виходить.

- Діду, так ти їй скорився? - обережно запитав онук.

Старий похитав головою:

- Та не в покорі діло. А у повазі. Хіба ж то добре, коли в родині два впертих живуть. Як оті два барани на вузенькому місточку. Ніхто нікому не поступиться. - дідусь не договорив, бо двері в сінях скрипнули і до хати увійшла бабуся. Вона несла миску з солоними огірочками.

- І чого це ви тут притихли? Чи, щось трапилося? - стурбовано спитала жінка, ставлячи миску на стіл.

- Та що ти вже надумала. То я хлопцю життєві поради даю. - заспокоїв її дід.

- А, як так - то і добре. Слухай, дитино, діда. Він поганого не порадить. - лагідно промовила бабуся, підходячи до печі, де за заслінкою, у поді, достигала пшонна каша зі шкварками.

Хлопець мовчав, прислухаючись до звуків за вікном. Сподівався почути той голос, який впізнав би серед усіх дівочих голосів. Йому, раптом, подумалося, що він вже, мабуть, причарований, якщо хоче, просто, почути її. Саме її. Та марними були ті сподівання і очикування. На вулиці було тихо.

Бабуся поставила на стіл чавунок, кришку якого підняла пишна м'яка жовта каша. Смачний запах нагадав усім присутнім, що вони зібралися ще й повечеряти, а не тільки побалакати.

- Отож я і кажу, - продовжував дід вже зовсім іншим, пустотливим тоном, тримаючи повну ложку гарячої каши. - Розумна жінка - божий дарунок. Бо вона чоловікові завжди догодити зуміє. І смачненько нагодує. І горілочки наллє... - майже проспівав він, притацьовуючи ногами під столом.

Любив дідусь розважитися. І інших звеселити.

- Улестив-таки. Зараз принесу. - посміхнулася бабуся і вийшла у сіни..

А дід, повів густими бровами і виразно глянув на онука:

- Ото тобі - і чари, і покора, і керування.

Коли наїлися, ситийй І роздобрівший дід, повернувся до розмови про сварку онука з дівчиною.

- Ой, дитино, - хитаючи головою, промовила бабуся. - не на тебе Олена твоя ображається. А не може змиритися, що її зневолили. Ти - не її вибір. Батьки домовилися вас познайомити. Тож, щоб ти не зробив - все їй не так буде. Дівчата наші - норовливі. Горді. Як душею не прийме чоловіка, то і ладу в родині не буде. Так і промучаться обоє усе життя.

- Отак, - мовив дід, пригадуючи щось давнє - розумна жінка мене обрала. Дякувати Богу. - і, спіймавши погляд дружини, задумався про своє.

Бабуся ж , мовчки, довгим лагідним поглядом відповіла чоловікові.

- Так і що ж мені робити? - з надривом запитав парубок. - Примушувати Олену я не буду. А жити без неї не можу.

- Нема горя, хлопче. - дід поплескав онука по плечу. - Як, дійсно, не можеш без неї жити, то зроби так, щоб вона тебе сама обрала.

- Та чи зможу я?.. - немов, злякавшись неможливого завдання, промовив хлопець

- Звісно, що зможеш. - м'яко посміхнулася бабуся. - дід твій зміг. І в тебе все вийде.

- А, як не обере? - все ще сумнівався хлопець.

- Хай, як там буде, ти мусиш зробити усе, що зможеш. А вона, якщо дійсно, розумна - то обере. Обов'язково. І буде так, як має бути. - підсумував дід.

І, десь далеко, почулася пісня. У тому співі оживали забуті долі. Безліч доль. То з'являлися, то зникали, немов у густому мареві переднічного туману. Переплеталися. Спалахували. І танули у небутті...

З-за хмари визирнув місяць і заблискотіли перші зірочки. А пісня, підхвачена вітром, то наближалася до притихлих людських осель, то віддалялася. Далеко… Так далеко, що вже й не можна і почути її. Тільки уявити. Голоси-стрічки, від спільного хвилювання, непомітно танули у щирому співчутті. І у місячному сяйві ввижалися оспіваниі події, які увірвалися в реальність. На мить. І знову, невблаганний час безжально поглинув їх.

- От, чого ти образилася? Ну не зміг вчасно приїхати. Вибач. Я все поясню. - та так і не пояснив, бо слова, наче, спіткнулися і падали, падали в омут холодних сірих очей.

- Не зміг? Чи не схотів? – з,майже щирою, байдужістю спитала дівчина . - Чи, може, знову карбюратор лагодив? - награно-співчутливо запитала вона. - Чи, може, переплутав де і з якою пасажиркою мав зустрітися і заблукав? А я стирчу тут о такій порі. Ніч - на дворі. Це очікування, врешті-решт, могло б бути небезпечним. Подивись на небо - місяць зійшов. - хлопця обдало хвилею дівочого гніву. - Чи, може вигадаєш, що тебе матуся не пускала? - хмикнувши додала вона.- Ти міг, хоча б, передзвонити, попередити, що затримаєшся? - не намагаючись приховати роздратування, запитала дівчина.

- Не міг. Телефон розрядився. Ну, вибач, будь ласка. Так обставини склалися. Мала ключи від машини сховала. - швиденько додав хлопець, щоб встигнути вставити хоч слово пояснення.

- Та ти шо. А на метро доїхати ти не міг?

- Так, я ж і збирався на метро іти. А старша сестра знайшла ключі і віддала мені. Я почав заводити машину, а карбюратор здох. От я його і лагодив.

- Та це капець якийсь. От на шо воно мені...- дівчина безпорадно підвела очі до неба.

- Ну, я ж вибачився...

- Так. Приїхав. Вибачився. Вільний. Все. Бувай. - різко відвернувшись від розгубленого хлопця, дівчина пішла по тротуару. Та, згадавши про щось, зупинилася. Дістала телефон. І, демонстративно-голосно, щоб і хлопець усе чув, почала розмову:

- Алло, мам, я не уявляю, чим тобі оце "непорозуміння" так подобається... Хлопчик з хорошої родини...- передразнила вона когось. – До мене - постійний ігнор і, завжди, у нього якісь обставини, то це - гарні манери? Ні. Я не перебільшую. Ні. Не посварилися. Він мене просто вибісив. - з виразним наголосом на останньому слові додала дівчина. - От тепер, ніяких знайомих твоїх знайомих. Все, мамусю. Пока. Цілую.

Дівчина сховала телефон. І вже тихіше промовила:

- Сама знайду собі, кого схочу. Якщо схочу. - з натиском додала вона і, раптом… в глибині її сірих очей, на мить спалахнув зелений вогник … І вчулося їй далеким-далеким відлунням..., звідкись згори..., може, навіть, з зірок... , як тихі дівочі голоси співали пісню... якусь знайому..., та, ніяк не розібрати, яку саме... А, може, то й не пісня... А спогад...