@_Ivy



Того ранку я пробудилася від осяйних, запеклих, невсипущих променів Сонця, котрі не вгавали й щоразу дивували своїм запалом і розкішшю, своєю легкістю й задумою, що змішувалась із ранковим димчасто-блакитним серпанком, який простягся уздовж поораних, засіяних, виплеканих й вибавлених дбайливою рукою Майстра-Трударя та уже зібраних плодів. Складалися вони з поту і крові; людей, - що були за волів; та пана, як самого короля, чи навіть патріарха.
Не знаю, бо чому, а слово "патріарх", я вживала не за призначення, не за первинним осмисленням. Мабуть, причиною було моє святотатство, чи те, що тепер нікому віри не йму?

Неймовірний факт приховався в Берті: у ній відтворювався дух, віра її предків у потойбічні сили, поклоніння й вірування у богів на пару з християнством. Синкретизм одним словом. Таке ж сприйняття людьми було тоді, коли тільки формувалася Київська держава, коли 988 року, Володимир насилу похрестив людей і поруйнував ідолів. Тоді то, від раптової переміни, сталося оце двовір'я.

Того ранку її думка зупинилась між тарелями вірувань, правильності вибору і скупості розуму.
«Патріархи часто зраджували,-міркувала Бетті,- не те, що колись. Вони підло переходили, навіть не приховуючи того, після Кревської, Флорентійської та Берестейської унії на західні течії віровчень. Загнані у рамки клірики, були відлучені не тільки від церковного життя, але й навчатись теж не мали права і від того втрачали моральну підтримку. Тому то й шукали вигоди виключно у своїх інтересах. Як це безчесно, для настільки панівного стану в суспільстві!» -згубно проказала молодиця.

"Любов і релігія, любов і релігія",- клекочучи й пурхаючи думками, немов перелітала з хмаринки на хмаринку, плямкаючи устами та не промовляючи уголос священних думок, не вгавала рання пташка Берта. "Ім'я мені теж дали не моє, не рідне!

Після численних надривних виправдань, я опинилася в сельвасах, поміж сонливим світанком з відблиском ранкового променя, що так нещадно бив по віконних шибах;
Зненацька, її немов щось ущипнуло, вона різко підхопилася із постелі підбігаючи до дверцят, що вели на веранду. На одному подисі розчахнулися двері, її осяяло та загорнуло у свої лещата прохолодне, свіже й таке приємне повітря. Це був завершальний Подих Літа, той, що невидимими кроками ступає на угіддя, залишаючи за собою вогкі сліди. Саме такою примарою й увійшла у душу юної панянки Затуманене Поголосся Літа. Вітерець безшумно підхопив на свої руки-віття пелюсток пурпурово-молочної троянди з клумби, що була на розі тієї частини будинку, де була моя кімнатка. Безпристанна пелюсточка, піднесена на крилах, пронеслася повз Бертине смагляве личко, викриваючи чудову посмішку, що таїлася під сонним, розгубленим, але розпашілим виглядом панянки. Коси грали жасминовими барвами, та коли сонце сходило вище, ці самі білокурі корені насичувалися сонячним блиском. Сонячні промені-водорості, неймовірно довгим осяйним шлейфом, грали свій танок, і немов промовляли до неї через призму світла і тіні, всупереч віддалі, що:
«Ось, ми скороминущі, та твоя краса буде квітнути й розпускатися доти, доки будеш жити; доти, доки твоє життя не обірве якийсь злощасний випадок. Вибрик Провидіння. Воно вибере тебе з-поміж тисячі таких же гідних і вродливих краль. Але тільки ти удостоїшся цього привілею завмерти у вічному сні між вітражами, які ми вималюємо на твоєму тільці. Між шелестом гаю і шурхотом гілля, посвистуванням трави та перешіптуванням квітів, між колосів твоєї праці. Тоді ж почуєш востаннє цвіркунів й останню пташку, яку вибере для тебе Провидіння. Вона проспіває тобі, сердешній, прощальну серенаду над твоєю домовиною, а тоді земелька стане тобі покривалом." -Ось так уявляла, чи то причувалося, а чи нашіптував їй Дажбог.

Істота її повністю віддавалася богам, але це не стояло на заваді православ'я. Очі, це було чисте вічнозелене віддзеркалення її внутрішнього світу, що говорило про єдність із природою, про те, наскільки друга, обдарувала першу багатствами, які та, всотувала наче бджілка, що збирала нектар й виробляла стільники. Уста були точно таки мов із картини: пухкі, малі, дитячі, я б сказала, суничного відтінку. Статурою - худе дівча, нещасне, як на перший погляд, та це було лиш ззовні, в душі, це була морська перлина захована на самому дні в морських просторах.
Леді ступила вперед, щоб вийти аж до поруччя у самій лишень нічній сорочці. Сорочка була довга й відгонила своєю чистотою, білизною, що коливалася на вітрі рельєфними лініями. І перехиляючись через поручень, дівчина зненацька зойкнула від подиву, а ще від раптовості, що спричинило переляк. Це була пташинка перепілка. Вона випурхнула немов із повітря. Це було дивовижно.
"Ніколи її ще не зустрічала, і до чого дивно!" - про себе мовила панянка дивуючись.

"Боюся, що цей птах не на добре мені тут з'явився. Але хіба ж годиться мені, пташину в цьому винити? Хіба ж вона винна, що такою народилася?"- питалася себе.
Ось і пташка, наробила галасу, переполоху, а сама ущухла так миттєво, як і появилася. Здиміла. Розчинилась. Отож, тихенькими кроками, так мовби безтілесна, невагома, пробралася у свою спаленьку.
Її ліжко знайшло собі місце навпроти дверей, що виходили на прибудову. Навпроти ліжечка містилися картини гетьманів та її дідуся, який теж входив до числа козаків і займав почесну посаду Генерального старшини. Під картинами стояв комод з тотемами богів: Перун - покровитель грому, родючості; Берта часто зверталася до нього перед тим, як іти на поле; Велес; Дажбог, у якого вірила, що він подбає про жнива, її рученьки та ніженьки не перевтомить і останній - Ярило. Над узголів'ям висів образ Божої Матері. На бортику постелі, висів віночок із колосся, ромашки, що перепліталися із конюшиною та блакитними квітами цикорію. Поруч розмістилася дерев'яна тумбочка на ніжках із двома різьбленими шухлядками. На поверхні лежала мережка, на якій красувався нерозкритий конверт із сургучевою печаткою. Обіч, стояла найбільша і найзухваліша у всім покої шафа, яка таки хизувалася собою! Візаві шафи, поставлено велике дзеркало обрамлене різьбленими химерами із маленькою поличкою над ним. А знизу вмістився краник чудернацької форми і сам умивальник з мильницею.

Дівчина, уродженка Галичини, проживала в Стрийському містечку. З малих літ її дідусь навчав поважати історію свого міста і своєї країни.
Нова балада дідуся оповіщала про магдебурзьке право, що було викопали з-під землі. От і каже: "Тебе завжди дивувало твоє ім'я, Берто, чи не так?" А я кажу: "Все вірно діду, я ніколи із цим не могла примиритися повністю",- уже запалилася емоціями, але й далі залишаючись собі чужою.
"Але, - не розуміла я, - що має моє ім'я, до вольностей, що отримало місто?"
"Як ти знаєш, ще коли була Галицько-Волинська держава, а Вона була велика й могутня на той час. Прихід Данила, того що всі звуть Галицький, і справді ознаменувався припливом чужоземців на наші терени. Сюди понаїхали німці, яким дали в управу міста, на автономних правах, німці походжали за Речі Посполитої, займалися судочинством. Моя тобі порада, виходь дочко, за війтового сина".

Берта сама того не відаючи, з часом таки закохається до нестями у війтового сина.
Дідусь Олекса, каже їй: "Послухайся, мене старого, може я й нічого не тямлю у цім світі, але дитинко, ти собі затям, пощастить тобі пробити тернистий шлях до узголів'я слави й вічного блаженства, тоді стережися своїх друзів, хитрістю грай, і якщо можеш, втішай свою нещасну душу дрібницями, раз уже ні в яку не полюбиш!"-Оце ж було повчання.
"І, що, наше містечко теж попало до німця? - почала я дебют. -І, ще, я не зовсім можу зв'язати почуту інформацію з причиною такого мого імені,- додала простодушно.
"О, о, о, терпіння дочко моя, терпіння!" - регочучи і ще й говорячи, його вус сміховинно плигав. Від такого сміху, важко самій не розсміятися. "Ти смієшся з мене?" - жартома перепитав дідусь. "Так."- відповіла Берта, присоромившись того, що сміється із чоловіка, який прожив ціле життя. Вона попросила продовжити його розповідь, пообіцявши, що більше не має наміру сміятися із його підскакуючих вус.

"Насправді, ми дійсно не відставали від інших міст, які вже використовували на максимум новий статус. Та сюди перебрався німець Фрідріх Зіберрель і його дружина Берта. Он, - показуючи рукою в дальню, закинуту й забуту хатину через подвір'я. Подружжя панське, найшло собі прихисток тут. Люди після упадку наших князів, поділилися на стани, більш вираженого характеру, як ти знаєш. Та ми, селяни, мали тих прав найменше, а якщо точніше, взагалі не мали. Своєї землі не мали, суду теж, а судив, як он дотепер нас дідич, а землю, яку нібито з його доброї волі, панич віддавав селянам, то за те й панщини потрібно було робити. Подався в козаки. Став я там Генеральним осавулом. А так, як брав участь із отаманом у переговорах, так повертаючись сюди, лагідно поговорив з німцем, натякнув. Після цієї розмови, він рішив піддобритися, зробити полегкість людям. Ми з Галею почали візитувати до пана й пані в гості. Це була доволі вільна сім'я, що коли чогось хотіла, не бажала собі відказувати у тому "щось". Фрідріхова жінка, мала просто невимовну манеру триматися на людях і, настільки витончені руки, рухи, грація, все це зачарувала мою Галю настільки, що сама ледве не ставала Бертою. Народити дівчинки їй не вдалося, та народила вона твого тата, а згодом захворіла, і сама пішла наче пір'їнка. А я поклявся на її могилці, якщо Бог дасть нам внучку, точно стане Берта."-Панянка була вражена до глибини душі. Відтоді, Бертині думки постійно стикалися із бар'єром: вона носить на собі відбиток чужого життя...
Та це всього лиш був мимовільний спогад, що напливає в раптовому пориві.
Столик, все ще гладко вишліфуваний дерев'яний на круглуватих ніжках стояв на ґанку. Лава, теж належала до змайстрованих дідусем предметів.

Але зараз, їй недаремно згадався випадок, адже йшла вона саме до війтового сина.  Дівчина відімкнула маленьку, зроблену з прутиків огорожу. У затінку будинку, притислась клумба до хатинки. Попрямувала білокура панна, спідницю сапфірову підняла, вишиванку зодягнула, чоло, хустиночкою обрамила.
Летіла думками.
"О милий мій, ти все ж прийшов, - підбігаючи до хлопця, вона ніжно кладе руку на його серденько, й притуляючись сама,- а я ніяк забути тебе не могла."
"О, справді, юна панянко? Ти думала про мене цілу ніч?" - о ні, глузливий тон, як можна?
Я, Берта, - каже панна собі в голові, - ніхто не сміє ставити на посміх, під підозри мої честиві наміри!" Тоді поглянула так холодно, без почуттів, не як на милого, а як на фарисея.
"Мадам, мадам, стійте, мадам",- з акцентом примовляв. Та дівчина горда була у своєму горі. А молодий паночок, війта синочок, дістав квіти, що підготував заздалегідь, і бачачи, як віддаляється золотокоса, він підбігає: загородив дорогу, своєю постаттю високою, покланявся, але не піднімає голови, та руку з квітами все ж простягає, промовляє: "Мадам, ви тільки гляньте, я приношу в жертву все, заради вас. Візьміть букет, а хочете, то покарайте якнайтяжче: ніколи більше не дозволяйте з вами бачитись". Серденько дівоче знов затріпотіло. Граційною рукою, підійняла холодне розрум'янене лице.

"Берто, - промовив хлопець, - ти мені простила? Якщо відповідь ствердна, іди вже, вертайся додому, вертайся моє сонце вранішнє і, нехай твою душу ніякі тумани не загортають. Іди вже, іди, біжи, а у вечері вертайся, моя Музо". Він стис її руки у своїх гарячих руках, аж серце дівчин затріпотіло, тоді так само гарячково відпустив, і проводжав довгим поглядом-шлейфом.

Берта, побігла вся тріпочучи й пурхаючи, думки розсіювались і переплітались. Вона відчула, як сильно любить його голос, його жести, ту міцну, струнку статуру. О, вона бажала, так хотіла знову почути його голос, слова, і тоді...тоді б вона, і він, вони обоє зрозуміли б. Тим часом Берта зійшла на п'єдестал. З пагорба кидаючи швидкоплинний погляд, який скочувався вниз, на те місце, де щойно була така омріяна романтична сцена, але пошукавши поглядом того хто змушує її на такі відверті вчинки, ніяк не знайшла війтового сина.

Спогад притишувався, притлумлювався, згасав, а тоді і зовсім зійшов на нівець.

"О, Генрі,- благала бідолашка,- скажи, пообіцяй мені, що прийдеш, що ти любиш і дивитимешся тим самим поглядом палахкотливим! Ах, я знемагаю, падаю..."

Це, можливо, і була маніпуляція, та вона вже точно відчувала, що буде з ним найщасливішою на цілім світі.
Та хтозна, чому втішалася більше, що панщини не буде робити, чи тим, що будуть заздрісники, чи тим, що буде з нею той, кого полюбила?

У дім зайшла, так само як пішла, через веранду прослизнула й на кухоньку зайшла. У світлиці, паніматка, уже лемішку подала.
Матінка панночки, була невисокого зросту, повненької статури, мала таке ж вигріте сонцем волосся, що де-не-де скрадались парчі-прядки. Щодня впліталась у грубий кінський хвіст. Брівоньки матінки, такі тоненькі й так гарно обрамлені житнього кольору. Та часом, вони й собі полюбляли потанцювати. Очі сіро-зелені у гніві чи при загадковій задумі, запалювалися небезпечними вогниками ізумруду! Уособлювали ця незмінно довірлива пара очей, незбагненний зміст. Ніс материн, мені теж дуже подобався, тому що, носив форму горбинки, що заручилася із гордовитою кулькою на кінчику носа. Губи маленькі, пухкі неначе дзьобик курочки. Вбрана була у свіжу сорочину, що скрадалась ледь-ледь помітними складками, хрестиком вкрилась; широкими рукавами розлетілась, розпашилась, вишиванкою покрилась. На кошулі красувалася жилетка. Спідниця уподібнилась формі перевернутого дзвіночка, що розпускався аж додолу. На спідницю вбиралася плахта, що підв'язувалася крайкою.
Отож, коли усі зібралися, ми припали до молитви: подякували за врожай, за сили і висловили побажання на наступний рік. А по закінченню молитви, почастували їжі. Коли перекусили, татко ще добавки попросив.
Бертин батько - бравий козак. Носив на голові чуба. Говорили, начеб під час боротьби, Бог в усяку мить, може витягти козака за чуба, тому-то й вистригали собі оселедці. До своїх, рідних, побратимів, односельчан, Бертин батько, завжди був лагідний, совісний, сумлінний і вважав, що вихованням дитини повинна займатися жінка. Інше діло, коли б хлопчик у них був. Але, Провидінню краще знати, подарувала йому жінка тільки дочку. Колись казали: "Коли Господь дає вам дочку, значить хоче зробити жінці комплімент, а коли сина - бажає захистити".
По вроді, цей чоловік ще й по сей час міг втерти носа котромусь молодикові, якби той проявив зневагу, нахабство, чи якусь другу брутальну рису. Русяві брови звились над чолом чоловіка яке вигравало ниточками зморшок. Очі, геть-чисто, такі світлі, люб'ячі карі зі жовтим відблиском. Ніс скоцюблений, уста великі, і дуже привабної форми.

І коли Берта схопилася, немов оскаженіла, мов якийсь ґедзь покусав, бо хотіла догодити татові. Сказала, що сама йому добавки всиплю. Підбігла до кухонного стола, узяла горщик, та й не втримала. Розбився горщик об підлогу. Татко сміється, каже:
"Що, каші мало з'їла, одна лоза, а не дитина. І руки певне поспрацьовувала, зозулечко моя?"- а я стою, мов вкопана, і чую, матінка горює, крякче і нічого більш не каже.
"Це все вранішня пташка, Провісниця лиха!"- викрикнула думками Берта, а тоді вийшла до кімнати, причинила злегка двері.

-Лист, лист був відкритий! Берта плигнула до тумби, узяла конверта, та листа, листа не було!
"О, скрикнула нещасна. -Невже, та як, не може бути, хто ж це посмів отак жорстоко познущатись?!"- Прислухалась, так тихо стало у світлиці, тож вирішила "що тут явно, щось нечисто!"
"Я причаїлася у напівпрочинених дверях. На столі звабливо маячить, блимає, мигцем проглядає, поштовий папір, наче хотів вислизнути з-під руки материної, щоб таємниці своєї не розкривати. А батькові брови, як почали свої реверанси, так вже й не знали спочинку. Він прочитав, галантно, виважено, церемонно положив на стіл, а тоді мамі на вухо жебонить, сопить. Мати вислухала, а тоді завважила до батька:
"Потрібно думати, вже за заміжжя доньки, листи листами, а пани-панами! Покине бідолашну на призволі,- сухо, із практичної точки зору, завважила пані Марта. -Ми вже старі стаємо, сили щораз то більше покидають наші тіла, а як умримо, то й не буде кому і подбати про сердешну Бертоньку".
"Все це ти вірно кажеш, Мартусю, серденько моє, та і я, більше у походах, на Січі, а тут, то хто ж захистить, і що буде, як нездужає, помре, на чужім полі, на чужій ниві? - питає чоловік. - Війтовий син,- з іронією в голосі вигукуючи,- пише нашій донці! Він, певне, вже пів міста обдарував такими зухвалими, благочестивими, і пишними, мов пір'я павича словами?"- підсміхаючись, знову вжалив чоловік.

А в напівпрочинених дверях кімнати, Берта стояла. Вона б віддала у цю мить, що завгодно, щоб краєм вуха охопити, тихцем поглянути на почерк вишуканий, рівно виведений каліграфічною рукою. Разом із тим, вона відала, що є ще один незакритий, недовершений і непіднесений епілог "консенсусу", який мати з батьком, досягнуть без неї.

Берта знесилювала себе такими нестерпними думками, що коли б ви взнали усю тяжкість міркувань про своє майбутнє, кому судилося його освистати, а чи навпаки, тріумфуючи з полегкістю й погідністю здихати.

-Віддадуть за пана, то й земельки більш не буду обробляти, замість того, у прикрасах всюди вихвалятись. Пан в жупані, мене - в кожушок посадить; коли базікати стане, то вчуватимуться сичання; вбачатимуться хтиві, згубні бісики в очах; а якщо підлещуватись буде, так незгірш мерзенного сотворіння віддзеркалиться в моїх очах! Скаже, не як рівній з рівним, а як невільниці його пастви. Оскаженіє, а чи ні, у крик удариться, завиє? Буде казати, що я маю, а що не маю думати, як говорити, поводитись, кого поважати, кого любити? Кому віри йняти.
-А ні, то гетьману старому, посватають без моєї згоди. Бачте, повагу батько віддає свою і вірність. Нічого обіцяти не стану, окрім, як першого. Другого - не сила. Заглядатись буду, на панянок-подружок, коли сама у неволі. І хоча не чужина прихистила, та хіба ж не скрушно це, коли не з коханим? Буду мучитись усе життя, слухатись, як батька, і приходитиму додому, наче вже й до страти. А в господу сутінкову, козаченьків прийматиму, пишатимусь, що до мене завітав цілий вік, епоха, слава, простягається лиманом. Надвечірок хмари вкриє, а я козаченьків. На світанку клуночки, пороздаю в доріженьку. А коли підуть, кепський буде в мене лик. Гетьман, ой, не ворог, та чому ж Ти поряд? Розпитає й наполяже, щоб я розказала про лихі думки, що причалили на берег витонченості розуму? А я мовчатиму, тікатиму ридма.
"З часом поважнію, - скрушно визнала сама.  Любов моя, зіронька, не знайде мене.
Він у серм'язі, в шароварах з поясом, і у сорочці білій. А попід лівий бік шаблюка, яка вирізувала з поля бою ворогів."
Батьки сперечались: мати хоче віддати, у лещата пана, батько все міркує, як віддасть подяку, тобто Берту, в жони за гетьмана!

Дівчина вийшла через ґанок і пішла до стайні. Там же ж, стояла стодола з трухлої деревини, що складалось враження, що от-от таки розвалиться, якщо підійти до неї занадто близько. Але насправді, саме таке враження, і мало складатись, адже там був тайник під землею, криївка така собі. А ось у стаєнці, не було нічого, окрім як копиці сіна і зухвалої кобилки, біло-сірої масті.
Берта надзвичайно її любила, час від часу, виходила до коня переповідати свої таємниці. Так було і зараз, вона пішла за порадою. Коси-бахраму, розчесала, а тоді пішла із ним на лук гуляти. Нашіптувала усі свої тривоги, та поглядала, як відреагує сивочола. Може змахне гарненькою голівкою, а може, зарже із чужого лиха.
Тут і вечір підступає, а трава росою грає, тут, дівоче серденько співає, адже чорноокий в далині чекає.
"Ах, боги відають краще, о, любий Генрі, спитайся, спитайся ж у них, якщо мені не ймеш віри. Вони тобі скажуть і почуєш вдруге, запевнення у моїй вірності і відданості тобі,- такі думки загортали юне, чарівне створіння у цю мить..
"Та чи пану, а чи гетьману дадуть без любові. Ой, прости мене Боже, полюбить вже не зможу!"-стиха проказала. Тут заржав сивий коник, несхвально. А я собі обурилася на його презирливе несхвалення, і все одно, кажу: "Мені луною буде віддавати, ніколи не забути дні, проведені так гарно. Ніколи вже не зможу, забути ту поставу, ці очі чорні, серденько так щемить..."
Та тут я підійшла до нього, він руку мені свою подав. А я вхопилася у хвилюванні, зашарілась, і голос той... "О, так, я зрозуміла, слова промовлені іще ніколи голосу не додавали стільки барв. І все одно, милого впізнаю тільки по очах."