- І про, що він хотів поговорити? Чому я тоді так обізвала його – це хотів дізнатись? – вголос розмірковувала дівчина.

Дивнішим було лише те, що після тієї ситуації на задньому дворі школи, Ділан поводив себе так, наче нічого не сталось. Це неабияк тішило Лію. Головне, аби він не чіплявся до неї, все інше то не важливо. В ході цих думок вона підняла руку до обличчя і почала роздивлятись зап’ястя. Воно ще досі було трохи синього відтінку, через те, що минулого разу Ділан дуже сильно його схопив.

-Як можна робити людям так боляче?!

Після цієї фрази Лія згадала минуле:

Літо – такий чудовий, безтурботний час. Світило сонечко й співали пташки. Сьогодні. Здавалось сьогодні саме той день, коли дівчина готова стати вільною. Їй набридло приховувати свої почуття і хай там як, але це нормально – бути закоханим у когось. У голові не було й думки відступити, а тим часом на екрані телефону вже було надруковане повідомлення: « Давно хотіла тобі дещо сказати, та ніяк не наважувалась. Ділане, ти мені подобаєшся». Без якого небуть вагання Лія відправила надрукований раніше текст. Тепер всередині поселилась якась тривожність, але робити щось вже занадто пізно. Парубок прочитав його миттєво. Серцебиття прискорилось, щойно він почав набирати текст повідомлення, але за кілька секунд Уокер вийшов з мережі. Йшли дні, а відповіді так і не було. Дівчині було боляче чи то від невзаємності, чи то від відсутності будь якої відповіді. Ті почуття були жахливими й по справжньому ранили чутке підліткове серце. В вересні, коли почалась школа – бачити хлопця стало мукою. А після ситуації коли всі дізнались про її почуття стало дійсно паршиво. Цю ситуацію Лія досі згадує зі смутком…

Її очі налились сльозами, і щоб приховати їх, вона повернулась й уткнулась обличчям у подушку. Згодом, цей стан перейшов за дозволені межі, хоча якби Лі могла, то взагалі б не дозволила собі ревіти. Через деякий час вона почала задихатись, ще трохи і нею могла б заволодіти чергова панічна атака. Та звук телефону перервав її істерику.

- Так. – витираючи сльози з обличчя мовила дівчина.

- Привіт. Ми, здається, збирались сьогодні в бібліотеку. – це говорила Емілі.

Подруги не так давно запланували зустріч, вона мала відбутись прямо таки зараз.

- Т-т…так, - тремтячим голосом вимовила Нельсон – о котрій тобі з-з-зручно?

- Ліє, що з тобою? Ти знову плакала?

- Ні, все добре.

Серпен ще з початку розмови розуміла, що тут щось не так. Дівчина була неподалік від будинку, тому швидко прибігла до оселі подруги.

- Я зараз зайду до тебе.

Враз двері відкрились і у дім зайшла Емілі. Вона була занепокоєна станом подруги, тому відразу пішла на кухню, котра знаходилась на першому поверсі та наколотила заспокійливого. Згодом, піднялась на другий поверх та зайшла до кімнати Лії.

- Сонце, випий трохи, так тобі стане трохи краще.

Лі підвела погляд та взяла склянку з розчином. Вона випила всю рідину залпом.

- Дякую, що прийшла – сказала вона й обійняла шотенку- тепер коли все добре, ми зможемо піти до бібліотеки.

- Звичайно! Але навіщо? – запитала дівчина, адже їй так і не пояснили що сталось.

- Я розповім тобі по дорозі туди.

Лія швидко привела себе до ладу й дівчата вийшли з будинку, Емі відразу влаштувала допит.

- Так ти розповіси, що ми будемо там шукати?

- Книгу про метеликів – відповіла вона, пильно оглядаючи світ навколо.

- З якого часу ти почала цікавитися комахами? Подруго, з тобою все нормально? – наче жарт сказала подрузі.

- Так, рівно з того моменту як…

Лія розповіла про те, що сталося нещодавно: про метелика, про думки та про те, що відчувала сьогодні, але при цьому ні слова не сказала про Ділана. Доречі, перед виходом з дому, доки Емілі була шукала телефон на кухні, Лія непомітно замалювала його тональним кремом. Чому вона так зробила? Їй не хотілось переказувати історію з хлопцем, згадувати це було не дуже приємно. Поки Лі розповідала про свій останній день літа на обличчі Емілі з'явилося нерозуміння.

- Ти в своєму розумі? Ти з даху хотіла стрибнути?- заверещала Емілі на всю вулицю.

- Не кричи ти! Так, хотіла. Тільки не починай, прошу тебе.

- Гаразд. – мовила Серпен.

Вона мала багато питань та претензій, але прекрасно розуміла, що певно розповідати таке не легко. Особливо зважаючи на те, що це тепер пережиток життя Лії. Раптово вона скрикнула:

- Стоп! Тобто, ти хочеш дізнатися щось про того метелика і тому шукаєш книгу - підсумувала Емілі.

- Так, тому дивися уважно, будь ласка.

Тим часом дівчата вже підійшли до так званого «Книжкового дому». Атмосфера бібліотеки була приємною, іноді туди ходили влаштувати чаювання або почитати електронну літературу. Читальний зал був просто окремим арт об’єктом. Він знаходився на другому поверсі й був зроблений у сучасному стилі, схожий більше на естетичну кав’ярню. Круглі білі столи були дуже зручними для використання, а диванчики, що знаходились з двох сторін, додавали комфорту. Великі панорамні вікна, завдяки яким можна було не лише читати, а й милуватись красою міста Келлерн.

- І навіщо ми прийшли до бібліотеки? В інтернеті знайти інформацію набагато легше? Хоча мені б хотілось посидіти в читальному залі.

- У тому час від часу, в інтернеті інформації нуль. На рахунок залу, згодна з тобою. Ми не були там близько двох чи трьох місяців, я сумувала за Міс Лермінгон.

Нельсон показала подрузі екран телефону та історію пошуку за декілька днів.

– Дивно, чому нічого не знайдено?