Лія плакала, сльози падали вниз, а всередині все в котре змішалось між собою. Одночасно хотілось і жити і померти. Аж раптом, дівчина відвела погляд від темної «прірви». Вона підняла голову, було відчуття ніби дівчинка трохи не належала собі. Наче якась вища невидима сила керувала нею. Нельсон побачила метелика ніжно фіолетового кольору. Комаха заворожувала своєю красою та витонченістю. Від неї не можна було відвести погляду. Тонкі, легкі, полу прозорі крила ніби зачарували дівчину. В такому стані було неможливо думати про щось інакше. Не очікувано почуття дежавю огорнуло дівчину, ніби раніше вона знала, що це за комаха й бачила її, проте не могла нічого згадати. Відчувався невидимий зв’язок між ними, але парадокс був у тому, що раніше вони наче й не бачились.

« Що зі мною не так?» - подумки проговорювала дівчина. Можливо через перенавантаження та високий рівень стресу у Лії почались галюцинації або проблеми зі психологічним здоров’ям? Можете відразу відкласти цей варіант якомога далі, адже вона була цілковито здорова і це підтверджували всі аналізи, дослідження її організму. А високий рівень стресу або просте перенавантаження, на жаль, стали невід’ємною частиною її життя.

Метелик підлетів до неї та сів на ліву руку. Дівчина, у свою чергу піднесла руку до рівня очей, щоб якомога краще роздивитись маленьке фіолетове чудо. Вона хотіла погладити або хоча б доторкнутися до створіння й згодом, через кілька секунд, зробила це. На диво, метелик нікуди не полетів, залишився на своєму місці. Це все було досить дивно. Зараз ніч, годинник не так давно перевалив за дванадцяту, на небі згущувались хмари й потрохи мжичив дощ. Як у таку погоду міг вільно літати метелик? До того ж, коли намагатись торкнутись до лускокрилого – він злякається та полетить геть, а ця фіолетова комашка не поворухнулась.

-Він такий гарний – захоплено й нічого не розуміючи вимовила Лія.

Можливо, коли б на неї не звалилось стільки стресу за один вечір, вона зрозуміла б, що щось тут не так. Натомість дівчина розглядала його протягом декількох хвилин. Чомусь їй згадались всі хороші моменти із життя: своїх друзів, які завжди підтримували її та допомагали, частково щасливе дитинство та людину яка була їй так дорога. Перед очима повстав один момент з життя:

Маленька руда дівчинка, років чотирьох, грала на вулиці поблизу великого приватного будинку. Вона бавилась у саду як раптом, туди зайшли родичі дівчинки та якісь незнайомі люди разом з ними.

- Мама, мама – прокричала Лія й кинулась обіймати жінку – я така рада, що ти повернулась.

- Сонечко моє, я також рада бачити тебе. В нас сьогодні гості, знайомся – мати проказала рукою на незнайомців – це Містер і Міс Хоулд, а ще в них є син.

Після цих слів з-за пари вийшов хлопчик, на вигляд йому було років п’ять.

- Я Генрі – сказав він й простягнув руку до дівчинки. Хлопчик щиро посміхався, він був щасливий, адже в нього з’явився новий друг, точніше подруга.

- Лія, дуже приємно – трохи картаво відповіла вона.

У той день діти грали у саду весь день: говорили, бавились іграшками, лазили по деревах. Батьки з захопленням поглядали на них й тішились.

Такий дитячий спогад запалював всередині Лії багаття з теплих згадок. З того моменту пройшло дванадцять років, а нічого не змінилось - приятельство продовжувалось й досі. Іноді вони були серйозними, а в деякі моменти байдикували й вели себе як діти – з віком це лишилось не змінним. У свідомості з’явився ще один спогад:

Це була минулорічна холодна й сніжна зима. Стовпчик вуличного термометру показував позначку у мінус чотирнадцять градусів, але попри це Лія, Емілі – її краща подруга та Генрі вирішили провести час разом. Тоді вони ходили у кафе разом, а після цього пішли прогулятись. Вони пройшли до парку, де на них чекали великі кучугури снігу. Друзі йшли й весело обговорювали щось, як раптом Емі поглянула на дітей, що бавились поряд:

- Ех – з сумним виразом обличчя видохнула дівчина – от би і нам бути такими безтурботними як вони і грати в сніжки.

- То це не проблема – мовив Генрі й легенько кинув не великий сніжний шар у неї.

Вони почали закидати одне одного снігом, а Лія стояла й споглядала.

- Добре, що мене ця участь – не встигла договорити дівчина, як у неї прилетіла сніжка – оминула – додала вона й побігла в слід за товаришами водночас закидаючи їх сніговими шарами, які щойно зліпила.

Той вечір був дійсно веселим, атмосферним й наповнений дитячою легкістю. Ані час ані холод не зупинили цей момент ось що було по справжньому цінним.

Здавалось, ніби вона ще раз прожила декотрі прекрасні моменти. Але ж минулого не повернути й всі це прекрасно розуміємо, проте надія на хороше має померти останньою. Різко відвівши погляд у сторону, Лія глянула на ліве зап’ястя. На ньому виднівся браслет з фігуркою подібного метелика.