Гучно видихнувши, я зайшов до будівлі універу, а в голові не припиняла роїтись купа думок, половина з яких саме про те, як можна виконати наш із Свєткою план, бо толком ми нічого так і не вигадали.

– Ого, які люди в Голлівуді, – суміш двох високих голосів,  а точніше одного високого, а іншого писклявого, відразу роздалася по всьому коридору.

Я трохи стрепенувся через надмірну гучність і далі продовжив йти в назначеному напрямі, махнувши двом прилипалам позаду.

– Кіра, ти хоть не кричи, голова і так як баняк.

Дівчина вже встигла підбігти до мене і схопити мене під лікоть.

– Хаха, – вона розійшлась смішком, відкинувши пафосно волосся назад, глянула на Рацького, що залишився десь позаду біля інших дівчат, і відразу в мене на очах перемінилась в обличчі, – ну і чого ж Євген тоді казав, що тебе сьогодні не буде?

– Хто? – нащуривши вуха, перепитався я.

– Рацький та й хто.

– Ууу, так мене ще ніхто не обзивав, – вже наздогнавши нас, винуватець вклинився в розмову, за що схопив смачного “ляща” від Кіри, і знову залишився позаду.

Ми тільки й того, що повернулися до нього і махнули, даючи знати, що йдемо далі і його не чекаємо.

– Якийсь він сьогодні занадто енергійний.

– Ага, шило в одному місці, – майже точно підмітила дівчина.

Я глянув на неї, і помітив, що її настрій знову змінився з мінуса на плюс. Не людина, а батарейка якась.

– І дійсно, не називай його так.

– Як? – вона зі щирим здивуванням подивилась на мене, – Це ж його ім'я.

– Женька – він і в Африці Женька, – я закинув руку і потріпав “бузькову” по волоссю, а та, в свою чергу, задоволено виставила на показ розсип білосніжних, трохи кривуватих перлин.

От, може, Кіра часом і бісить, але люблю її за щирі емоції, рідко знайдеш таку відкриту людину з чимось схожим на роздвоєння особистості.

Я так і йшов з рукою на її голові, поглядом шукаючи причину мого приходу сюди – Артура, бо як не як, а все чув м'яким місцем, що з тим проектом він мене і на тому світі дістане. Тільки от, як і завжди, він знайшов мене швидше.

Підійшовши до мене в чорній приталеній сорочці майже впритул, оточений з двох боків якимись “лєвими” хлопцями, він злегка опустив голову і втупився прямо на мене. І чого мені раптом згадалися всі наші моменти бійок? Тільки цього разу, на відміну від попередніх, в мене було якесь дивне відчуття щодо нього, ніби ми з ним не два екземпляри, які гризуться без причини і наслідку, а просто старі приятелі, які знають один одного невідому кількість років. Арсєньєв повільно поглядом пройшовся по мені, потім по моїй руці, а на завершення по бідолашній дівчині, яка вже впала в ступор перед ним, а потім винуватець її коматозу ще раз намотав таке ж коло.

– О, я якраз йшов тебе шукати, – відірвавшись від його зорової траєкторії і вже посміхаючись, замість привітання сказав я.

Артур виразно підняв “будиночком” свою ліву брову і поглядом переметнувся від мене до руки на Кірі і назад. Я без лишніх слів забрав свою кінцівку з плоскої потилиці і поклав йому на плече. Лише тепер він якось дивно усміхнувся і трохи розслабив м'язи обличчя.

– Ти ж казав, що будеш безмежно зайнятий сімейними справами, і не зможеш порадувати нас своєю присутністю, – Артур не припиняв про себе оцінювати Кіру, на що вона була явно не проти.

Я сильніше зіжав його плече і штовхнув легенько вперед, мотивуючи це чудо відійти трохи вперед від інших.

– Я просто все ніяк не міг дочекатися, коли ж ми зустрінемося.

Хмикнувши, він якось природно піддався на мої маніпуляції, і нарешті ми відійшли від свідків.

– І чого ж ти так хотів зі мною побачитись? – улесливо заговорив Артур, коли ми вже йшли до однієї із лабораторій.

– Хотів, щоб ти скинув мені всі свої номери, – сказав перше, що прийшло в голову.

Арсєньєв зупинився і звуженими очима подивився на мене, від чого і я застряг на місці.

– Так я ж тобі їх ше зранку всі покидав.

– Та ну, – я почав пробігатися руками по кишенях в пошуках телефону, знаючи зарано, що його там немає. – Упс.

Я був чомусь майже впевнений, що я не загубив деінде свій гаджет, а припаркував його в мами вдома. Інтуіція.

– Ай, дома подивлюсь.

– Роззява, – кинув він мені збоку, – потєряша.

– Сам такий.

– Лох, – відразу додав той до своїх попередніх слів.

Надувши ображені губи, я схопив його за боки і безжалісно почав  використовувати тортури свого дитинства – давити пальцями між ребра.

– Ах, йоб твою ж налєво, – просичав Артур і почав відбиватися, чим явно привернув увагу інших студентів.

Скрутившись в позу “зю” і розвернувшись, він заштовхнув мене в першу ж аудиторію, яка трапилась нам, і яка до цього часу вже пустувала, і почав перехоплювати й заламувати мої руки. Я намагався все швидше шпигнути його, як виявилося, в чутливі боки, але проти його росту і м'язів я був безсильний. Він з кожним кроком відпихав мене все назад і назад, аж доки моє тіло не натрапило на тверду поверхню столу, і ретируватися уже не було куди.

– Ну, будеш ще намагатися втекти? – Артур практично навис наді мною, розтуливши припухлі від якоїсь чергової бійки губи.
Світло м'яко прорізало весь зал і разом з дрібними вкрапленями пилу витало навколо нас. Я розумів, що це пил, просто пилюка, але під сонячними променями і над іскристим від природи волоссям Артура він вигравав особливо яскраво, ніби тисячі зір і галактик опинилися в одному місці і в один час. Погляд його зазвичай холодних очей змістився трохи нижче по моєму обличчі і застиг розпеченою магмою прямо на мені. Я знову надовго задивився на його губи і все ніяк не міг зрозуміти, що в них такого, що так приковує мене до них, і вже вкотре я помітив невелику ранку на верхній губі.

– Ти де вже всти…

– Ша, – нагло перебив мене Арсєньєв, нахилившись трохи вперед, і прижав мої долоні своїми до поверхні столу.

Все моє тіло натяглося, немов струна на концертній скрипці, і я різко вдихнув так, як ніби забув, як це робити, вдихнув, зачепивши з його одягу терпкий аромат кави з нікотином. Напевно, я все-таки не проти буду ним трохи подихати. Ще секунда, і я не помітив, як наші губи сплелися в незрозумілому для нас обох поцілунку. Я відчував тонкі нотки крові, що, напевне, сочились із губи, змішані з його власним солодкуватим присмаком тіла, він рукою все більше обхоплював мою шию і щосильніше прижимав до себе. Моя вільна рука сама піднялась вверх по його тілу і зупинилася аж біля волосся, запустивши пальці в густі пасма, то натягуючи їх, то відпускаючи. Все ніяк не міг закрити очі, я бачив і відчував усе занадто реально, щоб це виявилось сном чи кошмаром. Він відступився на півкрок від мене, тримаючи одну руку на моїй руці, а іншою проходячись по моїй шиї, і винуватим поглядом, ледь дихаючи, подивився мені в очі, в такі самі палаючі очі людини, яка задихалась від недостачі повітря. 

Я обважніло втягнув повітря через привідкриті губи і застиг на місці.
Тільки він хотів щось видати з своїх тепер ще більше розпухлих уст, як двері аудиторії рипнули, а з дверей показалася рука у білій спортивній кофті. Я майже миттєво відпихнув Арсєньєва і витер ще вологі губи. Артур і сам відсахнувся від мене і став поруч біля того ж столу, як ніби ні в чому й не бувало, лише трохи з опущеною головою.

– О, Артьомич, ти тут, – з радісною либою на лиці Женька зайшов всередину, а побачивши персону, що стояла поруч, його як переклинило,– а він тут шо робить?

– Проект, – випалив я, човгаючи спітнілими долонями об джинси.

– Да, – підтвердив Артур, показуючи на святу таблицю хімічних елементів, що висіла над нами, – хімія.

– Ну, я поняв, шо не музика, – Женька все ще недовірливо дивився на нас запихканих, а потім все ж розслаблено застрибнув на стіл між нами.

– То я бачу, ви все ж таки здружилися? – Рацький закинув руки нам на плечі і з цікавістю почав зиркати по черзі то на мене, то на мого “компаньйона”.

– Є таке, – я якось зніяковіло підтвердив його слова і подивився на Артура.

– Ну, виявляється, в нас є багато спільного, – Арсєньєв у відповідь закинув руку на Женю і краєм ока глянув на мене, – я б сказав занадто багато спільного.

Я витріщився на нього, як на перший сніг в червні, бо аж цікаво, відколи це в нас тааак багато спільного. Залишалось тільки сильніше зіжати кулаки при собі і занотувати його слова десь у себе в мозку.

– Кстаті, забув тобі сказати, – Арсєньєв повністю розвернувся до мене і, забравши свою руку, відійшов трохи в сторону, – ти ж в мене тоді свого рюкзака забув.

Нарешті до мене дійшло, чому ці дні я не міг знайти блокнот із нашими записами - бо він не в мене. 

Рацький з ледь помітним натяком подивився на мене, так що на його лобі можна було прочитати курсивом “Ти в нього був?”.

– В Жарі тоді? – ніби невзначай перепитався я, і тим самим відповів на німе питання друга. – Та не парся, якось потім віддасиш. 

Артур тільки задоволено кивнув головою і притулився спиною до стіни, показуючи нам, що він ні до чого в нашій розмові з Рацьким. Тільки через кожних секунд п'ять мені вдавалось ловити його затяжні і до бісиків неоднозначні погляди.

– А, – якось різко перебив тишу Женька, – я ж чого прийшов, а прийшов я для того, шоб тебе до себе на день народження запросити, бо мої знову ведуть себе так, ніби мені не дев'ятнадцять, а дев'ять. Їй Богу, я не здивуюсь, якщо там ще й кольоровий торт зі свічками буде і кульки в формі зайчиків. 

– Хаха, ти як завжди, мамин синочок, – не зміг витерпіти я, на що Рацький лише роздратовано прицмокнув язиком.

Можливо, він і каже так, ніби це його бісить, але давайте будемо відверті, я ж бачу, що така дитяча турбота з боку батьків йому реально в кайф. 

– Вот, – продовжив свою пластинку Женька, – я йшов тільки тебе запросити, нооооо… може ти, Артур, будеш не проти приєднатись до нашої вечірки.

Рацький глянув на високу статуру, приплющену до побіленої стіни, з якоюсь надією, і було помітно, що Арсєньєв якось аж загорівся цією ідеєю.

– Окей, без питань, – зиркнувши на мене, накінець відповів він, – я в ділі.

– О, тепер в наших колах на одного серцеїда більше, – Рацький тонко натякнув на їхні з Артуром статуси, від чого мені зробилось трохи ніяково.

– Так, самці, закругляємось, а то до ночі досидимось, – підсумував усе я і рукою поправив скуйовджене ззаду волосся.

– Я не проти, – відразу відповів Артур і зробив крок у нашу сторону.

– Так, стоп, ще секунда, офіційну частину мої батьки беруть на себе, постарайтеся бути там чемними, – повернувся до згаданого свята Женя, – а от чисто холостяцьку паті на хаті організувати маємо ми з вами. Артур, мілок, ти тут вже полюбасу замішаний, а в Тьомки просто вибору немає.

– Якщо вже Тьомка в цьому, то я точно ніяк не можу відмовитись.

– А мене тут ніхто питатись не буде? – майже відчаяно спитав я.

– Точно, – Рацький ударив кулаком об долоню, – Тьом, скинь мені краще знову свою адресу, а то я минуло разу прийшов, а там якась мала бєшана мені двері відкрила та ше й з ноги прописала.

– Я тут давно хотів тобі сказати, то… якби не просто бєшана мала… то моя сестра.

Артур знову перестав вклинюватися в розмову і вже просто мовчки з цікавістю спостерігав за мною.

– Ти ніколи не казав, що в тебе є молодша сестра.

– Бо вона якби старша на п'ять років.

– Шоо?! – заволав Женя на весь зал, а Артур легенько пирснув смішком.

– Ти хоть при ній нічого лишнього не збовтни, а то, знаєш, вона з дитинства на рукопашку ходила, і той прийомчик – це найменше, що вона тобі може показати.

– Я пойняв, усе зрозуміло, – протараторив Рацький. – Значить в суботу зранку зустрічаємось в тебе.

– Без питань.

– Я також прийду, того до суботи, хлопці, – кинув Артур і підійшов до великих дверей аудиторії.

– Ага, зараз так і запишу в нотатках, – промугикав Рацький і втупився в екран телефону, майже впевнений, що надовго.

Поки майбутній іменинник щось ретельно собі планував в своєму гаджеті, Арсєньєв знову замовницьки усміхнувся, як і пів години тому, і підмигнув мені оком, хлопнувши на прощання важкими дерев'яними дверима. Я ще зо дві хвилини свердлив, як той шершень, ці двері, аж допоки Рацький не потягнув мене додому.

Що я можу сказати, весело це все. Залишилось вигадати собі і своїм діям виправдання