Рацький розкинувся на м'якому диванчику, як принц – руки по-господарськи розкинув на спинку із якогось червоного м'якого матеріалу, а ноги широко розвів у сторони. Правила етикету цій людині були явно не відомі. Його спортивна кофта, що зазвичай щільно прилягала до тіла, трохи підтягнулася вверх, і на весь зал кав'ярні сяяв його прекрасний пупок.

– Йой, сховай цей сором,– сказав я, підійшовши ближче до столика.

Женька швидко опам'ятався, вирівнявся, немов струна, і рукою обтягнув одяг. За столиком навпроти почувся смішок, і, пирхнувши, я не зміг втриматися:

– Ти просто казковий лох.

– Ой, давай не будемо, – Женька байдуже махнув рукою, проте продовжував нервово оглядатись по сторонах.

Я сидів і чекав, поки Рацький накінець-таки розповість важливу новину, але він продовжував мовчки сидіти і дивитися в одну точку на столі. Все, що я бачив, це лише його каштанове розпушене волосся, що неслухняною копою звивалося над ним. Не дивно, що його дивіз по життю – " розчісуються тільки слабаки, або перед свіданкою".

– Не роби вигляд, що ти думаєш, тобі це не йде, – перервав я його роздуми.

Він підняв голову і незадоволено скривив свої пухкі губи.

– А може я в душі філо... Цей, як його...

– Філософ?

– О, точно, він, – Женька погодився з моїми словами і пальцем показав на свій висок.

Згоден, інколи інтелекту йому явно бракує.

Мимоволі я помітив, що фігури, схожої на Артура в залі немає, а його-то я вже і за кілометр впізнаю. Він мені ріже і очі, і душу.

– Може, ти все ж скажеш, чого я гнав сюди, як причумляний?

– А чого ти сюди гнав, як причумляний? – Рацький на мене з нерозумінням подивився.

Я з гуркотом закинув руку на стіл і використав свій фірмовий прийомчик – подивився на нього спідлоба.

– Жень, я тебе зараз йобну.

– Тихо, ша, заспокойся, – відразу затараторив той і почав усміхатися аж до вух. – Краще сядь, а то в мене така новина, що ти просто впадеш.

Рацький, зімкнувши руки в замок перед обличчям, замовницьким поглядом дивився мені прямо в очі і лукаво посміхався. Мене аж смикало від очікування.

– Я і так вже сиджу, так що давай народжуй швидше.

Женя різко втягнув повітря ротом, затамував подих, і я перестав дихати разом з ним. Знаючи це чудо, міг він видати все, що завгодно.

– Тебе поновлюють в універі.

– Ти гониш? – Відразу випалив я.

Напевно, Рацький очікував здивовані крики і радісні визги, але я дійсно не повірив його словам. Він знову невдоволено скривив губи:

– Взагалі-то, я серйозно.

Мій комп'ютер на хвилину підвис, драйвера перестали відповідати, і я намагався роздуплитись, як таке взагалі можливо. Тут мене з тріском виганяють, а через місяць з хлібом-сіллю просять назад. Я, наскільки це можливо, елегантно почухав свою брову і подивився на друга, а той вже замовив собі латте і в ейфорії пив його. Я лише здивувався, коли він встиг.

– Чуєш, – нерішуче почав я, – а як так взагалі вийшло?

Женька відволікся від високої склянки з напоєм і вдруге з нерозумінням подивився на мене. Він знову постукав по своєму виску і сказав:

– Ну, ясний–красний, що то Арсєньєв за тебе словечко замовив, думай же, ну.

Я закашлявся, ледь не подавившись своєю ж слиною.

– Який Арсєньєв?– З якоюсь тихою надією перепитав я.

– Тьом, ти дибіл?

– Нє.

– А я бачу, що інколи хапає. Артур Арсєньєв, який же ж ще.

Почувши його ім'я ще раз, я знов закашлявся, Женька геть перегнувся через столик, щоб постукати мені по спині. В цій ситуації він мій рятівник, в деякій мірі.

Мене продовжувала оточувати просто купа запитань: коли, як і для чого... Та якби я не старався, але не міг нормально тут думати – в мій мозок повільно проникали аромати свіжозвареної кави й солодкої випічки, і я постійно косився на прилавок, вагаючись, чи варто щось замовити.

– Дивись, бо з такими темпами косоокість заробиш, – не втримався від компліменту Рацький.

– Ха-ха, як смішно, – передражнив його я. – Просто ти витягнув мене без копійки в кишені, я тут аби на проїзд нашкрябав, не те що на каву.

– Ноу проблем, – Женька жестом показав, що все окей, і пішов до прилавку.

Ця кав'ярня, не дивлячись ні на що, мені дійсно подобалась найбільше зі всіх. Не знаю, чи то в ній така особлива атмосфера розміреності й  спокою, чи то п'янкий аромат екзотичного напою, що просочувався в кожну щілину, так гіпнотизував мене, але факт залишається фактом – я тут кайфував душею.

Я оглянув зал ще раз, і знову зі знайомих тут виявився лише Жека. Бігав якийсь один офіціант у чепчику, точно такому ж, як і у Артура, тільки здається, що Арсєньєв вищий та в плечах ширший, та і взагалі ось цей весь персонал біля нього навіть поруч не стояв. Господи, чим я займаюсь, про що я думаю.

Через декілька хвилин мого блаженного спокою за столик втарабанився Рацький, тільки не сам, а в компанії двох чашок капучино.

– Як замовляли, сер.

Я відразу почав усміхатись і загрібати одну чашку ближче до себе.

– Чуєш, – знову невпевнено почав я, – а як Арсєньєв міг так домовитись?

Нарешті я задав одне із хвилюючих мене питань. Реакція друга навіть не здивувала мене – він знову подивився на мене, як на відсталого.

– Так ректор ж його дядя, що там домовлятись.

– Дядя?! – Я від здивування аж скрикнув, чим і привернув увагу інших відвідувачів.

Рацький почав махати на мене рукою і противно шипіти, щоб я заспокоївся.

– А ти не помітив, що нашого ректора звати Арсєньєв Сергій Васильович? Нічого не дивує, а?

– Та я за ці роки ніколи його прізвище навіть приблизно не чув.

Тепер до мене дійшло, з якої це багатенької сім'ї Артур, кадр виявляється ще той, зі "связями". В принципі, не дивно, що мене вигнали саме через бійку з ним. Зі злості я аж гупнув кулаком по столику і відкинувся на спинку диванчика. Тепер я і Женьку зрозумів, точніше, чого він так розкинувся тут: спинки диванів на стільки м'які, що в них можна було буквально втонути.

– Кайф, правда? – З усмішкою запитав Рацький.

– Ага.

Я продовжував розвалено сидіти й потроху втягувати в себе тягучий і такий одурманюючий напій.

***

Йшов я додому разом з першою зорею на небі. На дворі – хоч око виколи, навіть стовп важко роздивитися. Ніколи не перестану дивуватися нашій місцевій владі: вдень ліхтарі світять, як ніби в останній раз, а вночі чорта з два дочекаєшся, щоб їх ввімкнули.
Може, він там більше не працює, ну, чи відгул?

Телефон противно запищав в кишені, і я подивився на екран – мама.

– Ало?

– Привіт, сину, ти де?

– Це так важливо? – З остережністю запитався я.

– Та ні, просто Світланка слухавки не бере. Думала, можливо, щось трапилось.

Я гучно видихнув, але, здається, мама цього не почула. Не те щоб я був розчарований від цього всього, просто було занадто очікувано.

– Та ні, дрихне напевно, вона знову всю ніч працювала.

– Ну, добре, тоді прийдеш додому – приглянь за сестрою.

Я хотів сердито сказати відрепетирувану фразу типу, хто тут з нас молодший, але мати вже скинула дзвінок.

Я проходив повз один із багатьох нічних кіосків із цигарками. Він виглядав особливо яскраво на фоні сірого життя міста, і куди тільки дивиться влада. Я обтрусив пилюку з кросівок, пробігся по кишенях в пошуках купюр, і завернув до цього чудного прилавку отрут.

– Синій, будь ласка.

Продавець мовчки протягнув мені запаковану пачку цигарок і взяв з моїх рук п'ятдесятку. От тепер спокійно можна дійти до будинку.