ІІ
Вся кімната в жовтому. Такий блювотний відтінок, навіть не знаю, чим він подобається моїй матері. Холодно. Опалення ще не ввімкнули, хоча обіцяли.
– Тьом, ти встаєш? – ехо з кухні донеслось в кімнату.
Вставати зовсім не хочу, та й немає чого.
З універу відрахували, роботу так і не знайшов, цілими днями тиняюсь по старих друзях, спалюю зайві калорії та час. Добре, що хоч з батьками не живу, а то в очі не зміг би дивитись. Чесно, інколи відчуваю себе непотребом, який, зазвичай, люди ретельно відсортовують і викидають у бак. Тільки в сміття є шанс на переробку і друге життя, а в мене - ні.
Двері кімнати розпахнулись, і всередину вихром влетіла сестра, а за нею ядерний аромат солодких парфумів.
– Свєт, ти шо, цілий флакон на себе виляла? – я вже сів на ліжко і спросоння потирав шию.
– Аа, ти помітив мій новий парфюм? – вона задоволено либилась.
– Його хєр не помітиш, за кілометр несе.
– Ну, братик, дякую на доброму слові, - сестра пфиркнула і зістрибнула з ліжка.
Хвилина мовчання. Друга. Сестра стояла і палила мене поглядом. Я дивився в одну точку – на купу одягу на підлозі. Свєта взяла весь оберемок і підкинула вверх, я різко відкрив злипаючісь очі і тільки й того побачив, як падають джиси мені на плече.
– Через п'ять хвилин вилазь снідати. І да, бажано вдягнись, а то на твою голу задницю я в дитинстві достатньо надивилась, - сказала Свєта, показуючи на розкидані речі, і хлопнула дверима.
Вже й не ранок, треба підійматися і збиратись в черговий важливий похід з друзями. Штани натягувались дуже важко, як ніби не джинс, а латекс якийсь, їй Богу. І кофта ніби на розміри два менша, хоча вчора була ще навіть трішки великовата в плечах. Висновок: або то я так за ніч розжирів, або запух від гульок.
– Мам! - почулось за дверима.
Ох, як я надіявся, що то почулось. Я відкрив двері і через невеличкий коридорчик нирнув до вітальні. На чорному шкіряному диванчику сиділа моя мати - жінка середніх років (не будемо уточняти яких) в синьому приталеному платті і з коротким чорним волоссям.
– О, сина, невже ти тут? Я здивована, - голос, який вилітав із ретельно нафарбованих губ, звучав занадто єхидно.
Я відчував всіма своїми нутрощами, як потягнуло холодком, і як пронизливі голки погляду впиваються у мою шкіру.
Я подивився на матір, а потім перевів погляд із знаком питання в зіницях на сестру. Боже, я просто не перестаю дивуватись з цього чуда батькового сперматозоїда. Коли в кімнаті висить напружена атмосфера, і віє якоюсь недоброю аурою, вона просто розвалилаь на диванчику з чашкою какао і печивом, наминає за дві щоки і робить вигляд, що світ прекрасний, а кімната вся в ромашках і рожевих бульбашках.
– А-ну, подивись на мене, – навмисно привертала до себе увагу мати. – А тепер я слухаю твою детальну, впевнена, що дуже цікаву розповідь про навчання в університеті.. твоє, якщо що.
– Нуу... – я трішки зам'явся, стоячи і відчуваючи власне серцебиття в скронях, – я якби там більше не навчаюсь.
– Короче, поперли його, – додала сестра.
На мить здалось, що замість чорних пасм волосся з'явилося кубло диких змій, але згодом і воно зникло. Мама примруженим поглядом обдивилась мене з ніг до голови, подивилась на сестру, яка злизувала пінку з країв чашки, і знову подивилась на мене.
– Як тобі взагалі не соромно! – Вона не та жінка, яка буде кричати або підіймати голос, вони шипіла як кобра на останньому диханні, проходячись по кімнаті повз мене туди і назад.
На мить вона затихла і знов почала сверлити мене поглядом.
– Та який приклад ти подаєш своїй сестрі?
– Мам, вона якби старша.
– Це не важливо, – тут же ж заперечила вона. – Ти ж розумієш, що вона буде шукати собі майбутнього чоловіка схожого на тебе?
– Боже збав, – відказала сестра.
– Повністю підтримую.
– Ви знущаєтесь?
– Ні, – сказали ми хором.
– Світланко, мені треба терміново номер твого косметолога.
– Для чого? - поцікавилась сестра.
– Бо, здається, в мене через вас скоро будуть не прорізи для очей, а дві величезні зморшки, якщо не одна суцільна.
Мама, що ще скажеш.
Раптом роздалось дратуюче пищання мого телефону, що сповіщувало про нове смс.
Паша: "Чувак, ти де? Ми ж на 10 домовлялись".
Я підняв погляд на світлу стелю вітальні і зрозумів, що пам'ять в мене як друшляк – така сама дірява. Я взяв свою чорну шкіряну куртку, яка до цього спокійно висіла на кріслі, і подивився на годинник.
– Ти кудись ідеш? – Мати з підозрілістю подивилась на мене.
– Та, до Паші йду, в його сестри сьогодні день народження.
– Знову цей твій "дружбан"! Я так і знала, я ж тобі казала, що до добра він не доведе, це через нього тебе відрахували? – В мами знов нападок, походу, сонячні бурі.
Свєта поставила кружку на стіл і махнула мені рукою, щоб я йшов.
– Ні, мам, не через нього, – кинув я через плече і вийшов з кімнати.
На дворі свіжо і спокійно, якби ще не холодний вітер, то взагалі було б блаженство. От не можу я зрозуміти матір. Паша ж мій найкращий друг ще зі школи, сам не знаю чого, але мама його терпіти не може від самого початку. На це в неї прямо пунктик якийсь. А Паша чортяка ще той, одним словом, не людина, а кінь педальний. Навіть не уявляю, щоб я робив би без нього в старших класах.
А познайомились ми з ним чисто випадково, хоча й навчались в паралельних класах. На мій шістнадцятий день народження мені подарували щось типу мотоцикла – розвалюха, але їздить. Щоправда, виглядав він реально круто, як справжній байк. Приїхав я тоді в школу не просто на ньому, а, можна сказати, на дев'яноста кілограмах залізних понтів. Їхати, то я їхав, а рулити і гальмувати Бог розуму не дав, ну я на шкільному подвір'ї з ходу діла і наїхав на хлопчину, на Пашу. А йому як сеча в голову стукне, впав на землю і почав кричати, що він помирає, що я йому всі ребра переламав, і що ніг він не відчуває. Я його лише колесом злегка зачіпив, і максимум, що там може залишитись – це синець на нозі. Але кричав він переконливо, навіть наші технічки(шкільні прибиральниці) вибігли рятувати жертву, а хтось його геть на руках в медпункт заніс.
Виписували мені тоді добре, а коли дізналися всю правду, то нашій горе-жертві виписували ще в два рази більше. Він навіть приходив до мене вибачатись, звичайно, не з власної волі. Так ми і почали спілкуватись. Зате тепер згадати в нас однозначно є що.
Дорога до його заміського будинку займає годину, і весь цей час я їхав і дивився на осінні пейзажі нашого містечка, згадував всі свої пригоди, і в результаті, їхав я з дивною либою на обличчі, через яку ніхто не хотів біля мене сідати. Інколи, фантазії і спогади накривають мене з головою, вони наче поглинають мене, але чомусь я ніколи не проти цього або нічого не можу з цим зробити.
Паша вже чекав мене на зупинці.
– Ти шо, з пиздойобушок добирався, чого так довго? – Паша ледь не тремтів від холоду, він хоч і був загартований, але вийти на вулицю в футболці в десять тепла трішки перегиб.
– Я ж не винен, шо ти в жопі світу живеш.
– Не поспориш, – він скинув бровами в знак згоди.
Ми зробили "лобстера" – наше фірмове привітання, і швидко пішли в будинок. Алілуя, він хоч не далеко від зупинки.
– Вона ще спить, так що не шуми і йди в мою кімнату. Я зараз підійду, – Паша відкрив вхідні двері, пропустив мене, а сам ще за чимось повернувся.
Я тихо закрив за собою двері, навшпиньках відійшов, а потім різко здав назад до дверей від переляку, точніше від здивування. Здивувався я від кількості рожевого кольору в будинку на один метр квадратний, його якби трішки було дочорта. Все навколо було в повітряних і паперових кулях, стрічках і блискітках, як не дивно, в рожевих. Не знаю чому, але в мене було відчуття, ніби ще п'ять хвилин і в мене розвинеться епілепсія або я просто впаду в припадок після цього "рожевого буму".
– Ти чого ще тут? – Паша стояв переді мною з оберемком різних коробок в руках.
– Я... Я просто задивився на все це... оформлення і на... – Я запинався, щоб не сказати чогось зайвого.
– Тошнить, правда?
– Ага.
Він подивився на мене співчуваючим поглядом і хлопнув по плечу.
– Давай, бери ці коробки і розпихай куди тільки бачиш.
– Для чого? – Я взяв одну невеличку коробку і подивився на друга.
– Ну це типу квеста, розумієш? Вона буде шукати всі ці свої подарунки, правда прикольно?
Паша стояв і усміхався, напевно уявляв все це в себе в голові. Було незвично бачити молодого привабливого хлопця з доволі переконливими м'язами кайфуючого від того, що він перемотує подарунки рожевими стрічками. Він ніжно, ледь торкаючись провів пальцем по одній з коробок, від чого я не витримав і розсміявся.
– Хулі ти ржеш? – Паша різко змінився в обличчі.
– Ти такий милий амбал, слів просто немає, – я трішки відійшов від нього і продовжив сміятись.
Паша киданув в мене маленьку коробку, надіючись прибити, але я спіймав її і пішов ховати на кухні.
Довго не роздумуючи, я прикинув куди можна сховати цей подарунок і відразу поліз до нижньої тумби, де мав би стояти смітник. В Пашиному домі немає сміттєвого відра, вони усі відходи сортують у контейнери, а тумба лишається пустою, інколи мала Танька може складати туди свої ролики чи самокат, але довго вони там не затримуються. І в цей раз місце так само було зайняте аж нічим. Тільки я хотів прилаштувати коробку на гачок, що був всередині, як почув дрібні кроки і дівчачі визги.
– Блять, – шепнув я собі під носа і швидко цілком заліз у цю тумбу, скрутивштсь майже калачиком.
Перший раз я радів своєму росту метр шістдесят п'ять.
Тані не можна мене було побачити, бо це ж почалась би така істерика, що сусіди стали би нервово здригатись. Коробку я покірно тримав в руці і чекав, поки всі живі створіння, окрім мене, вийдуть з цієї кімнати. Тільки кроки і шум затих, я подумав, що можна вилазити, але дверка тумбочки різко відкрилась, впускаючи світло, запахи кухні і пронизливий писк.
– Знайшла! – Задоволено крикнула Таня, присівши і дивлячись прямо на мене.
***
Ми сиділи в трьох і дивились фільм. Паша розкинувся з ногами на дивані і їв чіпси, я смирно сидів на кріслі, спершись на підлокітник, і намагався слідкувати за сюжетом, а Таня сиділа на підлозі, вчепившись за мою ногу своїми хапкими ручками і задоволено усміхалася.
– Паш, це мій найкращий потарунок, тякую! – Вже в котре за сьогодні вона дякувала брату, а я намагався стриматись, щоб не засміятись від її "б" і "д", які вона невміло вимовляла.
Паша тільки й того, що зі словами "звертайся" посміхнувся і підмигнув їй. Жертва тут однозначно я.
Так ми просиділи аж до вечора, мала, навіть коли бігала за подарунком чи йшла смикати стрічки, трусила мене за ногу, щоб я йшов з нею, я відчував себе в безвиході, бо їй сьогодні ж виповнюється одинадцять.
– Танюша, тобі треба лягти відпочити, біжи в кімнатку, – Паша теплим голосом заговорив до сестри.
– Не путу, – сердито відмовила Таня.
Паша тільки цмокнув язиком. Він піднявся з дивану, стряхнув одяг, а потім взяв її попід руки і одним рухом закинув сестру на плече. Вона навіть не пискнула, забула і про мене, і про подарунки, бо "вона ж тепер літачок". Друг повернувся в вітальню вже із загорнутим великим шматком торту, до якого ми так і не дібрались.
– Це була підстава? – не відриваючись від крісла спитав я.
– Хто зна, хто зна, – Паша лише посміхнувся і знизав плечима.
Я забрав свій заслужений, вимучений торт, попрощався з хазяїном і сів на першу ліпшу маршрутку.
***
Надворі уже стемніло, лише автомобільні фари і поодинокі вуличні ліхтарі освітлювали мою дорогу додому. Я знову сидів у гордій самоті, хоча цього разу навіть не посміхався сам до себе. Світло ліхтарів відбивалося від вікон і салон був оповитий м'якою і тягучою темнотою. Вся ця атмосфера робила мене сонним і наштовхувала на роздуми. Кожен раз, як ми проїжджали біля чогось яскравого, світло падало на моє обличчя, і кадри недавніх подій з'являлися у мене перед очима. Університет, друзі, бійка, відрахування, алкоголь, Артур... А мама дійсно права: що я собі думаю, чим я буду займатися далі? Маю єдиний талант - плювати на два метри, і то на цьому "таланті" далеко не виїдеш.
Маршрутка зупинилась, одні люди вийшли, інші зайшли, і, о, нарешті біля мене хтось сів. Я обернув голову – це був якийсь хлопець у масивному капюшоні, лиця не видно, а так би хотілося подивитись на цього "смєльчака". Витягуючи телефон з кишені, я заразом потягнув і викинув купюру.
– Ну, блін.
Я розсердився на ситуацію – в салоні темно і тісно, тримаю торт на руках, а на підлозі валяється двадцятка, яку просто викинути я ніяк не можу. Охаючи, я підняв торт над собою і зігнувся вниз, шукаючи рукою купюру. Раптом біля вуха пройшовся холодний потік повітря, а потім звук різкого вдиху. Я випростався і подивився в дошку перед собою.
Мене тільки що понюхали?
Я обернувся на хлопця, що сидів біля мене, але його уже не було, тільки у вікні я побачив знайомий капюшон. Я підірвався з місця, як тільки маршрутка двигнулась далі.
– Можете зупинитись, будь ласка, – попросив я.
– Ну ти нормальний, нє? – Водій виговорив невеличкий словесний срач, а потім змирився і зупинився на обочині.
Осіння прохолода відразу пробралась під куртку, залізла під шкіру і зняла тисячі мурашок по всьому тілу. Оглядаючись навколо, я зрозумів, що це один з тих районів, куди хорошим хлопчикам в пізню пору краще не ходити. Спочатку я обіг поглядом усе на одній стороні, а потім перейшов на іншу сторону і обдивився усе там.
– Я дибіл, це безнадійно, – зі злості я зафутболив камінець до одного із місцевих стрипклубів, що знаходився прямо навпроти мене.
Тільки хотів уже розвертатись, як я помітив у провулку його, того хлопця у капюшоні. Він стояв прижатий спиною до стіни будівлі, а біля нього стояло двоє мужиків сумнівної зовнішності. Влізати у їхні справи я не мав ніякого бажання, а тим паче підставлятись під їхні удари. Аж тут один із чолов'яг зарядив кулаком хлопцю в живіт, від чого той скрутився.
– Ей, ало, що там відбувається? – Я крикнув здалека, намагаючись відволікти їхню увагу.
Один з чоловіків показав жестом на мене, розвернувся і швидко почав віддалятися, а інший бігцем пішов разом з ним. Як тільки чоловіки відійшли, хлопець відразу піднявся, розправив одяг і збирався йти, як ні в чому не бувало.
Я спинив його однією рукою, а іншою стягнув капюшон. Це біляве довгувате волосся, зібране в високий пучок, пронизливі очі і гострі риси обличчя – я просто не втримався. Я заїхав йому по обличчі, від чого той знову обперся на стіну.
– Це замість "привіт"? – Артур відкинув голову назад і, посміхаючись, примруженими очима подивився на мене.
– Можу і "бувай" таким же ж методом організувати.
– Ти такий грубий, – він відійшов і знову почав поправляти одяг і волосся.
– А ти така сука.
– Ну, що кому дано, – він знову крізь усмішку подивився на мене таким зверхнім поглядом і облизав свої губи.
– Я тільки дарма витрачаю свій час тут, – я хотів вже піти, але згадав першопричину чого я тут. – Тільки скажи мені, якого хєра ти мене нюхав, мені ж не здалось?
Мене аж пересмикнуло від самої думки про це.
– Чесно, – підійшовши впритул, він знову облизав губи, на цей раз я помітив невелику рану на ній, – мені подобається твій аромат, не зміг перед ним встояти.
Я підняв одну брову і втупився на Артура як баран на нові ворота.
– Ну ти взагалі вже.
Більше слухати цю відверту маячню не хотілось, та ще й холод просто пробирав. Я вийшов з провулка і попрямував на зупинку з надією, що автобуси ще їздять, і зовсім не помітив, що Артур плететься за мною.
Ми стояли в мовчанні хвилин п'ятнадцять – я біля краю обочини, він трохи позаду, аж поки не під'їхала потрібна мені маршрутка.
– До зустрічі, Артемчику.
– Йди нахуй, – сказав я, і двері автобуса зачинились.
– Тьом, ти встаєш? – ехо з кухні донеслось в кімнату.
Вставати зовсім не хочу, та й немає чого.
З універу відрахували, роботу так і не знайшов, цілими днями тиняюсь по старих друзях, спалюю зайві калорії та час. Добре, що хоч з батьками не живу, а то в очі не зміг би дивитись. Чесно, інколи відчуваю себе непотребом, який, зазвичай, люди ретельно відсортовують і викидають у бак. Тільки в сміття є шанс на переробку і друге життя, а в мене - ні.
Двері кімнати розпахнулись, і всередину вихром влетіла сестра, а за нею ядерний аромат солодких парфумів.
– Свєт, ти шо, цілий флакон на себе виляла? – я вже сів на ліжко і спросоння потирав шию.
– Аа, ти помітив мій новий парфюм? – вона задоволено либилась.
– Його хєр не помітиш, за кілометр несе.
– Ну, братик, дякую на доброму слові, - сестра пфиркнула і зістрибнула з ліжка.
Хвилина мовчання. Друга. Сестра стояла і палила мене поглядом. Я дивився в одну точку – на купу одягу на підлозі. Свєта взяла весь оберемок і підкинула вверх, я різко відкрив злипаючісь очі і тільки й того побачив, як падають джиси мені на плече.
– Через п'ять хвилин вилазь снідати. І да, бажано вдягнись, а то на твою голу задницю я в дитинстві достатньо надивилась, - сказала Свєта, показуючи на розкидані речі, і хлопнула дверима.
Вже й не ранок, треба підійматися і збиратись в черговий важливий похід з друзями. Штани натягувались дуже важко, як ніби не джинс, а латекс якийсь, їй Богу. І кофта ніби на розміри два менша, хоча вчора була ще навіть трішки великовата в плечах. Висновок: або то я так за ніч розжирів, або запух від гульок.
– Мам! - почулось за дверима.
Ох, як я надіявся, що то почулось. Я відкрив двері і через невеличкий коридорчик нирнув до вітальні. На чорному шкіряному диванчику сиділа моя мати - жінка середніх років (не будемо уточняти яких) в синьому приталеному платті і з коротким чорним волоссям.
– О, сина, невже ти тут? Я здивована, - голос, який вилітав із ретельно нафарбованих губ, звучав занадто єхидно.
Я відчував всіма своїми нутрощами, як потягнуло холодком, і як пронизливі голки погляду впиваються у мою шкіру.
Я подивився на матір, а потім перевів погляд із знаком питання в зіницях на сестру. Боже, я просто не перестаю дивуватись з цього чуда батькового сперматозоїда. Коли в кімнаті висить напружена атмосфера, і віє якоюсь недоброю аурою, вона просто розвалилаь на диванчику з чашкою какао і печивом, наминає за дві щоки і робить вигляд, що світ прекрасний, а кімната вся в ромашках і рожевих бульбашках.
– А-ну, подивись на мене, – навмисно привертала до себе увагу мати. – А тепер я слухаю твою детальну, впевнена, що дуже цікаву розповідь про навчання в університеті.. твоє, якщо що.
– Нуу... – я трішки зам'явся, стоячи і відчуваючи власне серцебиття в скронях, – я якби там більше не навчаюсь.
– Короче, поперли його, – додала сестра.
На мить здалось, що замість чорних пасм волосся з'явилося кубло диких змій, але згодом і воно зникло. Мама примруженим поглядом обдивилась мене з ніг до голови, подивилась на сестру, яка злизувала пінку з країв чашки, і знову подивилась на мене.
– Як тобі взагалі не соромно! – Вона не та жінка, яка буде кричати або підіймати голос, вони шипіла як кобра на останньому диханні, проходячись по кімнаті повз мене туди і назад.
На мить вона затихла і знов почала сверлити мене поглядом.
– Та який приклад ти подаєш своїй сестрі?
– Мам, вона якби старша.
– Це не важливо, – тут же ж заперечила вона. – Ти ж розумієш, що вона буде шукати собі майбутнього чоловіка схожого на тебе?
– Боже збав, – відказала сестра.
– Повністю підтримую.
– Ви знущаєтесь?
– Ні, – сказали ми хором.
– Світланко, мені треба терміново номер твого косметолога.
– Для чого? - поцікавилась сестра.
– Бо, здається, в мене через вас скоро будуть не прорізи для очей, а дві величезні зморшки, якщо не одна суцільна.
Мама, що ще скажеш.
Раптом роздалось дратуюче пищання мого телефону, що сповіщувало про нове смс.
Паша: "Чувак, ти де? Ми ж на 10 домовлялись".
Я підняв погляд на світлу стелю вітальні і зрозумів, що пам'ять в мене як друшляк – така сама дірява. Я взяв свою чорну шкіряну куртку, яка до цього спокійно висіла на кріслі, і подивився на годинник.
– Ти кудись ідеш? – Мати з підозрілістю подивилась на мене.
– Та, до Паші йду, в його сестри сьогодні день народження.
– Знову цей твій "дружбан"! Я так і знала, я ж тобі казала, що до добра він не доведе, це через нього тебе відрахували? – В мами знов нападок, походу, сонячні бурі.
Свєта поставила кружку на стіл і махнула мені рукою, щоб я йшов.
– Ні, мам, не через нього, – кинув я через плече і вийшов з кімнати.
На дворі свіжо і спокійно, якби ще не холодний вітер, то взагалі було б блаженство. От не можу я зрозуміти матір. Паша ж мій найкращий друг ще зі школи, сам не знаю чого, але мама його терпіти не може від самого початку. На це в неї прямо пунктик якийсь. А Паша чортяка ще той, одним словом, не людина, а кінь педальний. Навіть не уявляю, щоб я робив би без нього в старших класах.
А познайомились ми з ним чисто випадково, хоча й навчались в паралельних класах. На мій шістнадцятий день народження мені подарували щось типу мотоцикла – розвалюха, але їздить. Щоправда, виглядав він реально круто, як справжній байк. Приїхав я тоді в школу не просто на ньому, а, можна сказати, на дев'яноста кілограмах залізних понтів. Їхати, то я їхав, а рулити і гальмувати Бог розуму не дав, ну я на шкільному подвір'ї з ходу діла і наїхав на хлопчину, на Пашу. А йому як сеча в голову стукне, впав на землю і почав кричати, що він помирає, що я йому всі ребра переламав, і що ніг він не відчуває. Я його лише колесом злегка зачіпив, і максимум, що там може залишитись – це синець на нозі. Але кричав він переконливо, навіть наші технічки(шкільні прибиральниці) вибігли рятувати жертву, а хтось його геть на руках в медпункт заніс.
Виписували мені тоді добре, а коли дізналися всю правду, то нашій горе-жертві виписували ще в два рази більше. Він навіть приходив до мене вибачатись, звичайно, не з власної волі. Так ми і почали спілкуватись. Зате тепер згадати в нас однозначно є що.
Дорога до його заміського будинку займає годину, і весь цей час я їхав і дивився на осінні пейзажі нашого містечка, згадував всі свої пригоди, і в результаті, їхав я з дивною либою на обличчі, через яку ніхто не хотів біля мене сідати. Інколи, фантазії і спогади накривають мене з головою, вони наче поглинають мене, але чомусь я ніколи не проти цього або нічого не можу з цим зробити.
Паша вже чекав мене на зупинці.
– Ти шо, з пиздойобушок добирався, чого так довго? – Паша ледь не тремтів від холоду, він хоч і був загартований, але вийти на вулицю в футболці в десять тепла трішки перегиб.
– Я ж не винен, шо ти в жопі світу живеш.
– Не поспориш, – він скинув бровами в знак згоди.
Ми зробили "лобстера" – наше фірмове привітання, і швидко пішли в будинок. Алілуя, він хоч не далеко від зупинки.
– Вона ще спить, так що не шуми і йди в мою кімнату. Я зараз підійду, – Паша відкрив вхідні двері, пропустив мене, а сам ще за чимось повернувся.
Я тихо закрив за собою двері, навшпиньках відійшов, а потім різко здав назад до дверей від переляку, точніше від здивування. Здивувався я від кількості рожевого кольору в будинку на один метр квадратний, його якби трішки було дочорта. Все навколо було в повітряних і паперових кулях, стрічках і блискітках, як не дивно, в рожевих. Не знаю чому, але в мене було відчуття, ніби ще п'ять хвилин і в мене розвинеться епілепсія або я просто впаду в припадок після цього "рожевого буму".
– Ти чого ще тут? – Паша стояв переді мною з оберемком різних коробок в руках.
– Я... Я просто задивився на все це... оформлення і на... – Я запинався, щоб не сказати чогось зайвого.
– Тошнить, правда?
– Ага.
Він подивився на мене співчуваючим поглядом і хлопнув по плечу.
– Давай, бери ці коробки і розпихай куди тільки бачиш.
– Для чого? – Я взяв одну невеличку коробку і подивився на друга.
– Ну це типу квеста, розумієш? Вона буде шукати всі ці свої подарунки, правда прикольно?
Паша стояв і усміхався, напевно уявляв все це в себе в голові. Було незвично бачити молодого привабливого хлопця з доволі переконливими м'язами кайфуючого від того, що він перемотує подарунки рожевими стрічками. Він ніжно, ледь торкаючись провів пальцем по одній з коробок, від чого я не витримав і розсміявся.
– Хулі ти ржеш? – Паша різко змінився в обличчі.
– Ти такий милий амбал, слів просто немає, – я трішки відійшов від нього і продовжив сміятись.
Паша киданув в мене маленьку коробку, надіючись прибити, але я спіймав її і пішов ховати на кухні.
Довго не роздумуючи, я прикинув куди можна сховати цей подарунок і відразу поліз до нижньої тумби, де мав би стояти смітник. В Пашиному домі немає сміттєвого відра, вони усі відходи сортують у контейнери, а тумба лишається пустою, інколи мала Танька може складати туди свої ролики чи самокат, але довго вони там не затримуються. І в цей раз місце так само було зайняте аж нічим. Тільки я хотів прилаштувати коробку на гачок, що був всередині, як почув дрібні кроки і дівчачі визги.
– Блять, – шепнув я собі під носа і швидко цілком заліз у цю тумбу, скрутивштсь майже калачиком.
Перший раз я радів своєму росту метр шістдесят п'ять.
Тані не можна мене було побачити, бо це ж почалась би така істерика, що сусіди стали би нервово здригатись. Коробку я покірно тримав в руці і чекав, поки всі живі створіння, окрім мене, вийдуть з цієї кімнати. Тільки кроки і шум затих, я подумав, що можна вилазити, але дверка тумбочки різко відкрилась, впускаючи світло, запахи кухні і пронизливий писк.
– Знайшла! – Задоволено крикнула Таня, присівши і дивлячись прямо на мене.
***
Ми сиділи в трьох і дивились фільм. Паша розкинувся з ногами на дивані і їв чіпси, я смирно сидів на кріслі, спершись на підлокітник, і намагався слідкувати за сюжетом, а Таня сиділа на підлозі, вчепившись за мою ногу своїми хапкими ручками і задоволено усміхалася.
– Паш, це мій найкращий потарунок, тякую! – Вже в котре за сьогодні вона дякувала брату, а я намагався стриматись, щоб не засміятись від її "б" і "д", які вона невміло вимовляла.
Паша тільки й того, що зі словами "звертайся" посміхнувся і підмигнув їй. Жертва тут однозначно я.
Так ми просиділи аж до вечора, мала, навіть коли бігала за подарунком чи йшла смикати стрічки, трусила мене за ногу, щоб я йшов з нею, я відчував себе в безвиході, бо їй сьогодні ж виповнюється одинадцять.
– Танюша, тобі треба лягти відпочити, біжи в кімнатку, – Паша теплим голосом заговорив до сестри.
– Не путу, – сердито відмовила Таня.
Паша тільки цмокнув язиком. Він піднявся з дивану, стряхнув одяг, а потім взяв її попід руки і одним рухом закинув сестру на плече. Вона навіть не пискнула, забула і про мене, і про подарунки, бо "вона ж тепер літачок". Друг повернувся в вітальню вже із загорнутим великим шматком торту, до якого ми так і не дібрались.
– Це була підстава? – не відриваючись від крісла спитав я.
– Хто зна, хто зна, – Паша лише посміхнувся і знизав плечима.
Я забрав свій заслужений, вимучений торт, попрощався з хазяїном і сів на першу ліпшу маршрутку.
***
Надворі уже стемніло, лише автомобільні фари і поодинокі вуличні ліхтарі освітлювали мою дорогу додому. Я знову сидів у гордій самоті, хоча цього разу навіть не посміхався сам до себе. Світло ліхтарів відбивалося від вікон і салон був оповитий м'якою і тягучою темнотою. Вся ця атмосфера робила мене сонним і наштовхувала на роздуми. Кожен раз, як ми проїжджали біля чогось яскравого, світло падало на моє обличчя, і кадри недавніх подій з'являлися у мене перед очима. Університет, друзі, бійка, відрахування, алкоголь, Артур... А мама дійсно права: що я собі думаю, чим я буду займатися далі? Маю єдиний талант - плювати на два метри, і то на цьому "таланті" далеко не виїдеш.
Маршрутка зупинилась, одні люди вийшли, інші зайшли, і, о, нарешті біля мене хтось сів. Я обернув голову – це був якийсь хлопець у масивному капюшоні, лиця не видно, а так би хотілося подивитись на цього "смєльчака". Витягуючи телефон з кишені, я заразом потягнув і викинув купюру.
– Ну, блін.
Я розсердився на ситуацію – в салоні темно і тісно, тримаю торт на руках, а на підлозі валяється двадцятка, яку просто викинути я ніяк не можу. Охаючи, я підняв торт над собою і зігнувся вниз, шукаючи рукою купюру. Раптом біля вуха пройшовся холодний потік повітря, а потім звук різкого вдиху. Я випростався і подивився в дошку перед собою.
Мене тільки що понюхали?
Я обернувся на хлопця, що сидів біля мене, але його уже не було, тільки у вікні я побачив знайомий капюшон. Я підірвався з місця, як тільки маршрутка двигнулась далі.
– Можете зупинитись, будь ласка, – попросив я.
– Ну ти нормальний, нє? – Водій виговорив невеличкий словесний срач, а потім змирився і зупинився на обочині.
Осіння прохолода відразу пробралась під куртку, залізла під шкіру і зняла тисячі мурашок по всьому тілу. Оглядаючись навколо, я зрозумів, що це один з тих районів, куди хорошим хлопчикам в пізню пору краще не ходити. Спочатку я обіг поглядом усе на одній стороні, а потім перейшов на іншу сторону і обдивився усе там.
– Я дибіл, це безнадійно, – зі злості я зафутболив камінець до одного із місцевих стрипклубів, що знаходився прямо навпроти мене.
Тільки хотів уже розвертатись, як я помітив у провулку його, того хлопця у капюшоні. Він стояв прижатий спиною до стіни будівлі, а біля нього стояло двоє мужиків сумнівної зовнішності. Влізати у їхні справи я не мав ніякого бажання, а тим паче підставлятись під їхні удари. Аж тут один із чолов'яг зарядив кулаком хлопцю в живіт, від чого той скрутився.
– Ей, ало, що там відбувається? – Я крикнув здалека, намагаючись відволікти їхню увагу.
Один з чоловіків показав жестом на мене, розвернувся і швидко почав віддалятися, а інший бігцем пішов разом з ним. Як тільки чоловіки відійшли, хлопець відразу піднявся, розправив одяг і збирався йти, як ні в чому не бувало.
Я спинив його однією рукою, а іншою стягнув капюшон. Це біляве довгувате волосся, зібране в високий пучок, пронизливі очі і гострі риси обличчя – я просто не втримався. Я заїхав йому по обличчі, від чого той знову обперся на стіну.
– Це замість "привіт"? – Артур відкинув голову назад і, посміхаючись, примруженими очима подивився на мене.
– Можу і "бувай" таким же ж методом організувати.
– Ти такий грубий, – він відійшов і знову почав поправляти одяг і волосся.
– А ти така сука.
– Ну, що кому дано, – він знову крізь усмішку подивився на мене таким зверхнім поглядом і облизав свої губи.
– Я тільки дарма витрачаю свій час тут, – я хотів вже піти, але згадав першопричину чого я тут. – Тільки скажи мені, якого хєра ти мене нюхав, мені ж не здалось?
Мене аж пересмикнуло від самої думки про це.
– Чесно, – підійшовши впритул, він знову облизав губи, на цей раз я помітив невелику рану на ній, – мені подобається твій аромат, не зміг перед ним встояти.
Я підняв одну брову і втупився на Артура як баран на нові ворота.
– Ну ти взагалі вже.
Більше слухати цю відверту маячню не хотілось, та ще й холод просто пробирав. Я вийшов з провулка і попрямував на зупинку з надією, що автобуси ще їздять, і зовсім не помітив, що Артур плететься за мною.
Ми стояли в мовчанні хвилин п'ятнадцять – я біля краю обочини, він трохи позаду, аж поки не під'їхала потрібна мені маршрутка.
– До зустрічі, Артемчику.
– Йди нахуй, – сказав я, і двері автобуса зачинились.
Коментарі