– Скажи мені, будь ласка, – почав я, розгойдуючись на офісному стільчику, – тебе часто в дитинстві вниз головою кидали?

Артур, осяваний з ніг до голови холодним вранішнім промінням, вже вкотре солодко потягнувся на моєму скриплячому ложі, перевернувся яскраво розмальованим, але нахабно усміхненим обличчям до мене і негативно покрутив своєю розпатланою головою.

– Ммм, а так і скажеш.

Гучно захлопнувши свою стару аптечку, яку я витягав востаннє саме після бійки з цим білявим пройдисвітом, а тепер нею ж його і підліковував, я показово розвернувся спиною до винуватця свята.

– Забув вчора сказати, класні в тебе, виявляється, друзі.

– Я так і не доїхав, – хрипло прозвучало позаду мене, і по голосу можна було б подумати, що людина у розпачі, в глибокому стресі, але відчувалося, що насправді, там либа аж тріщала.

– А чого ти так тішишся, поясни мені? – я розлючено розвернувся знову, щоб побачити цю безсоромну мину. 

– Тішуся, що потрапив до твого ліжка, швидше, ніж гадалося, – Арсєньєв розклався, як ніби на зйомці якогось еротичного журналу, і якби не штани, як єдиний атрибут одягу на ньому, то було б взагалі не відрізнити. 

– А від того, що ти за мене ще й хвилюєшся, то і побої не так болять.

"Раніше, ніж гадалося", - повторно прозвучало в моїй довбешці. 

Я зіжав кулаки сильніше, щоб не змолоти чого лишнього на гарячу голову, бо мене таки вже починало тіпати від його самовпевненості і разом з тим абсолютної байдужості. Я ж знав, що його і чума не візьме, але всередині всеодно якось неприємно нило від спогадів та й самої ситуації в цілому.

Відпихнувши стільчик недалеко від себе, я підійшов до славнозвісної жертви і присів, щоб наші очі були приблизно на одному рівні, а він в свою чергу перевернувся на бік, дивлячись прямо на мене. Синці ще більше набрали кольору і тепер мерехкотіли на блідому обличчі то фіолетовими, то синіми вперемішку з червоними кольорами – прямо таки мрія для естета, а рани від удару на верхній губі і брові набрякли, додаючи обличчю якоїсь непропорційності. 

Я поклав руку на його оголене плече і одним рухом відкинув ковдру, відкриваючи невелику подряпину на лівому боці, яка так порушувала ідеальний вигляд доволі рельєфного торсу.

– Ти розумієш, що могло статись, якби не така хороша шкіра на твоєму ремені? – я провів пальцем по злегка почервонілому ушкодженню на тілі і перевів погляд на його власника.

– Не знаю, що тоді було б, але знаю, чого б тоді в мене точно не було.

Він підніс свою холодну руку до мого обличчя і великим пальцем, поволі натискаючи, провів вниз від губи до підборіддя. Моє і без того бідне  серце йокнуло і різко упало вниз, вовтузячись десь в районі шлунку, але звук його роботи я відчував так ритмічно, як ніколи. На секунду я призупинив дихання в ниючому очікуванні, але майже відразу оговтався від надійшовшого дурману і пружиною піднявся на ноги.

– То ти збираєшся мені пояснити, що в біса вчора відбулося?

На моє питання Артур лише мовчки підвівся і, відійшовши від мене на прийнятну відстань, став одягати свій виваляний в бруді бомбер, який я, здається, не забуду вже ніколи.

– Нічого настільки важливого, щоб я зміг посвятити тебе у цю справу. 

– Ах ти ж собака сутула, – само вирвалось у мене.

Арсєньєв спантеличено блимнув на мене, пригладжуючи скуйовджене волосся.

– Я не сутулий.

– Добре, що хоч собаку не спростовуєш.

Я вже готовий був вилетіти з кімнати, утримуючи ручку дверей і починаючи шкодувати про те, що на ніч прихистив цього бездомного і такого проблемного пса. 

– Почекай.

Артур однією рукою цупко вхопив мене за зап'ястя, а іншою прижав двері, аби ті, не дай Боже, випадково не відчинилися – в результаті, декілька тонн мускусного чоловічого аромату в перемішку з ледве помітним запахом цигарків і кави здавили моє горло під зав'язку.

– Настільки сильно хочеш дізнатися?

– Я, між іншим, врятував твою невдячну сраку, приніс її сюди і відігрів, – побачивши знову його усмішку, всередині все почало закипати, як в тому жерлі вулкану, і я розлючено ткнув йому пальцем в груди, – а ти ще смієш строїти з себе тут дев'ятикласницю на випускному.

– Якщо ти раптом не помітив, то я трохи постарше і дев'ятикласниці, і деяких інших буду.

– Якщо ж ти такий дорослий і розумний, то чого ж тут і зараз в такому вкрай ідіотському становищі? – я різко вирвав свою руку і смикнув його за брудний одяг.

–  Підеш зі мною завтра прогулятись? – Артур трохи нервово поправив свою зачіску а-ля "на швидку руку" і вперше за весь мій час знайомства з ним якось винувато глянув на мене, – я тобі розкажу все, що захочеш… І навіть більше.

На секунду я розгублено завис від неочікуваної зміни ходу справи, переварюючи всю розмову, приправлену зверху цим поглядом, і можу геть поклястись, що спочатку мою голівоньку відвідали суто адекватні думки.

– Вздумав так відкараскатись від мене? – буркнув я, розвернувшись вже вкотре за сьогодні спиною до співрозмовника, опустив вниз ручку дверей і відчув, як починають горіти кінчики моїх вух. – Навіть не сподівайся, я прийду. 

– Не сумніваюсь, – мій затилок відчув явно затамований глибокий видих.

– Але перед цим ти маєш пообіцяти мені, що сходиш розібратися з цим всім у поліцію.

Через декілька секунд ретельних роздумів, нарешті пролунало:

– По рукам.

– Обіцяєш?

– Обіцяю, – Артур легенько клацнув мене по носі, від чого я неприємно поморщився.

– А тепер краще вибери щось з мого одягу, – вже за порогом я кивнув в сторону шафи, – хоча в нас різниця, як мінімум, розмір, але думаю, щось та й придивишся.

Спокійно сидячи в вітальні на дивані, я ще раз переконав себе, що мені було б соромно за нього перед людьми, покажись він в такому "елегантному" вбранні, і нічого дивному в цьому немає. Але тоді випливає друге питання: "А чого це мені мало б бути соромно за нього?". Добре, що я так і не встиг відплисти від крутого берега самонакручування, і мене із мого мікросвіту вирвало грюкання вхідних дверей і продовгуватий стогін раненої вівці. Свєтка повернулась додому.

– О, – відразу здивувалась вона, побачивши мене бадьорого, якщо так, звісно, можна сказати, в вихідний і раніше обіду. – Останній мамонт таки здох в лісі?

– Та ні, якраз не здох, – ніби констатував факт я. 

– Тьом, – роздалось зверху, і на наш з сестрою огляд спустилося вранішнє напівголе чудо з одним з моїх світшотів в руках, – ти не проти, якшо я його візьму?

Без зайвих слів я зрозумів реакцію Свєтки. Округливши свої і без того широкі очі, вона скрутила свої злегка підфарбовані губи і присвиснула. 

– То ви ще не лягали спати, я так зрозуміла?

– Ну, да, – весело пробелькотів десь з-під кофти Арсєньєв, а я лише прикрив очі рукою, щоб нічого більше з цього не бачити.

– Ага, – багатозначно пролунало від хитро усміхненої і розпластаної на кріслі сестри, – значить цього разу свою постіль прати будеш сам.

– Свєт, та ти...

– Я всьо прекрасно розумію, але вибач, туди полізеш ти сам.

– Та..

– Не хвилюйся, – знову перебила мене сестра, не даючи сказати мені ані слова, – я прийму Артура, як рідного.

– В нас не такі стосунки, – нарешті я сказав це, переконуючи всіх присутніх в кімнаті, і в якійсь мірі навіть себе.

– Я б з вами залюбки подискутував, – я спиною відчув, як Артур повільно підкрадається до дивану, а потім його теплі, як липневе медове повітря, губи торкнулися моєї короткостриженої потилиці, – але змушений вас покинути.

Часто кліпаючи своїми з орбіт вилетівшими очима, я розвернув голову майже на сто вісімдесят градусів і глянув на ініціатора нечуваної хвилі ніжності. В відповідь він лише рукою здійняв торчми моє смоляне волосся і знову лоскітно клацнув мій ніс.

– Куди? – питання саме назріло у мене.

Мій внутрішній сталкер ледь не бушував в середині, вимагаючи свою порцію інформації. Відколи це у мене спостерігається така манія переслідування? 

– Не повіриш, але в мене таки є дім, і хоч інколи мені треба там з'являтись.

– А, ну біжи тоді, – мій голос якось зрадницьки надломлено зазвучав.

Арсєньєв вже готовий був виходити, але зупинився і якось невпевнено глянув на мене:

– То як, завтра після захисту в парку навпроти? 

Тільки до мене дійшло, про що це він взагалі, відразу цілий океан емоцій розлився всерéдині мого ослабленого тіла, переповнюючи і захлинаючи мене повністю, збуджуючи кожен нервовий ганглій в моєму мозку, і отримуючи у відповідь цілу бурю відчуттів. Я злегка почухав праву брову і чисто ввічливо посміхнувся.

– Аякже.  

Проводжати гостя я вже не йшов, а летів, намагаючись збагнути, звідки і з яких пір така надмірна, набридлива окриленість з'явилась у моєму житті. Ми обмінялись ще парою фраз, обговорюючи наші улюблені страви (виявляється, він хронічно не переварює смажену цибулю, як і все, де хоча б присутній її запах), і його силует швидко зник за масивними вхідними дверима.

– Ану, просвіти мене темноту: що ж це за вкрай цікавий тип стосунків між вами? – Свєтка випливла, ніби з нізвідки.

– Ми з ним просто хороші друзі, – знову прозвучав знайомий тон переконання самого себе.

– Вітаю, брешеш ти ні разу не правдоподібно.

***

Вже битий час я валявся на розстеленій постілі і просто крутився з однієї сторони в іншу, вже уявляючи завтрашній наповнений справами день. В голові, ніби нагадування, вискочило зображення викладача з органічної хімії, і я моментально переключився на фантазії про мій тотальний фейл на захисті проекту. 

Короткий дзвінок вхідних дверей знайомо прокотився по дому, і, зрозумівши, що Свєтка солодко спочиває у царстві Морфея, я приготувався зустрічати гостей. Десь в куточку підсвідомості ще тліла надія, що то, можливо, Арсєньєв щось забувся і повернуся за своїм добром, але, відчинивши двері, я високо скинув брови замість привітання незнайомцю зі знайомими рисами обличчя. 

Чоловік середніх років у сірому кашеміровому пальто поверх доволі презентабельного костюму кольору мокрого асфальту із червоною краваткою і в до блиску натертих шкіряних черевиках ніяково провів рукою по стриженому під "їжачка" русявому волоссю. Його теплий погляд світло-карих очей вивчаюче бігав по моєму обличчю, зачіпляючись за окремі риси, які я наче під копірку успадкував від матері.

– Привіт, сину, – нарешті прозвучало низьким, трохи тремтячим голосом.

Я стовпом застиг на місці, ніби хтось на мої ступні вилив добрячих два відра бетону, або наче стовбняк схопив мене і скрутив кожен м'яз мого тіла. Думки хаотично кидались навсібіч, не затримуючись в голові ні на секунду. Можна сміливо цей день в календарі відмітити червоним кольором, бо мене, здається, вперше чоловічим голосом назвали "син".

– Доброго дня, Василь… еее, вибачте, по-батькові не знаю.

– Іванович. – Швидко додав мій потенційний татусь, а потім, витримавши коротку паузу, додав: – То ти мене навіть в дім не пустиш?

Я призадумався: а чи варто впускати цього чоловіка в дім, і що скаже на це Свєтка, а тим паче, як потім відреагує на це мама. Та змирившись з думкою, що як не як, а я завдячую йому половиною свого хромосоного набору, все ж відчинив двері і широко провів рукою, запрошуючи з холоду всерéдину.

– Ти дуже схожий на свою матір, – сказала мейл версія Свєтки, роздивляючись наші фотографії, що стояли на невеличкому скляному столику біля дивану.

– Сестра просто копія тебе. 

На трохи зморшкуватому, але добре доглянутому обличчі з'явилися ледь помітна посмішка з присмаком гіркоти.

– Знаю.

В кімнаті між нами повисла затяжна тиша. Я стояв, спершись на стіну, як ніби бідний родич в гостях, а новоспечений татусь продовжував розглядати наші фотокартки. Загалом, я був не проти такого ходу справ.

– Ви обоє так виросли, – донісся тихий шепіт.

– За сімнадцять то років? – іронічно підмітив я, – Та ну, з чого це ти взяв.

Батько винувато відвів погляд вбік і поставив одну з фоторамок, яку він до цього тримав в руках, на її законне місце.

– Я знаю, ви мене ненавидите, але…

– Як можна ненавидіти когось, кого не знаєш, – швидко перебив я, і обличчя гостя спохмуріло ще більше.

– Повір, – батько ступив декілька кроків і закляк в метрі від мене, – я б не зміг стати хорошим татом для вас, прикладом для наслідування, взірцем.

– І ти вирішив стати для нас ніким?! – всі обрáзи і питання, які накопичились за ці роки, почали каламутити думки і підступати все вище, – Класно придумав, молодець.

Я радів, що сестра в цей час спала, бо мені ще було більш-менш байдуже – я цього героя закулісся, можна сказати, не знав і ніколи, до недавніх пір, не бачив навіть на фото, а от сестрі то ще довелось пізнати яку не яку, але любов, турботу і розлуку. 

– Прямо за столом заснула, – Свєтка, як напівсліпе кошення, повільно вилізла з дверей кухні, – що за шум?

Батько перевів погляд своїх блискучих очей і зустрівся з такими ж очима навпроти.

– Артьом, скажи, що в мене почались галюни від недосипу.

– Знайомся, Василь Іванович – наш тато.

Свєта швидко протерла декілька разів заспані баньки, а точніше мішки під ними.

– Та вже якось доводилось познайомитись.

– Доню… 

– Ого-ого, – сестра замахала по сторонах руками і пройшлась через всю кімнату до мене, – акуратніше зі своїми замашками. Згадав, що в тебе така є?

– Не говори так, – обличчя батька перекосила якась дивна гримаса,  і я ніяк не міг збагнути, чи то йому справді так неприємно і важко, чи то дуже хороша акторська гра, – я себе не виправдовую, але я завжди пам'ятав вас, ви ж моя частинка.

– Ти навіть ні разу не привітав нас на дні народження.

– Чому ти так кажеш? Кожен день народження і кожен Новий рік я відправляв вам подарунки. Кожне перше червня і кожне п'ятнадцяте жовтня я святкував разом з вами, хоч і був далеко.

Рука Свєти з добре підточеними пазюриками сильніше впилась в моє плече.

– Ми ніколи нічого від тебе не отримували, – відповів за неї я.

– Якщо не вірите, то просто спитаєтесь у своєї матері.

– Так, а чого ж ти все ж таки волевиявив приїхати сюди і з'явитися перед нами? – Свєтка нарешті відпустила мене.

– Я приїхав сюди не сам.

Ми з сестрою трохи ніяково  переглянулись, здогадуючись до чого іде мова.

– Бачу, ви вже і так знаєте. – Батько безнадійно видихнув і, присівши на спинку дивану, опустив руки, – Його звати Давид.

Голова була готова зірватись від об'єму інформації і кількості стресу на один день, і запатлана русявка, що стояла біля мене, цілком була зі мною згодна.

– В вас є де ночувати? – запитала вона неочікувано для нас обох.

– Ми знімаємо номер в готелі недалеко звідси.

– Чудово, тоді давай завтра зберемось і поговоримо. Сьогодні мені занадто паршиво, щоб адекватно розмірковувати і говорити, боюсь, що можу не те збовтнути.

Я відчув легкий удар по плечі, і в той же момент Свєтка розвернулась і почала віддалятися по сходах від вкрай розкислого гостя. Я знову залишився в компанії з ним і з задушливою тишою. Нічого краще, ніж просто мовчки провести його до дверей, я не вигадав.

Він якось через силу посміхнувся мені і зник в холодній осінній млі вулиць, залишивши на останок кинуте через плече "до завтра". 

Чую м'яким місцем, що завтра мене очікує просто казковий понеділок.