Яєшня смачно зашкварчала на пательні, і я, намагаючись знову не спалити свій обід, віртуозно перекинув білий з жовтою цяткою пляцок на інший бік. Піднявши цей нещасний кулінарний шедевр, я помітив пригорілі коричневі залишки на дні. Я ж не один майстер припікати їжу до сковорідки з антипригарним покриттям?
– Альо, гараж, підіймайся.
– Не пищи, – кинула вона, накінець натрапивши на мене.
– Я не пищу, я говорю.Сестра провела рукою по давно закудлаченому русявому волоссі, ніби то поправляючи свою елегантну зачіску, і втупилась на мене поглядом замученої сови. Я різко розвернувся до плити, роблячи вигляд, що не зрозумів її жесту, і продовжив чаклувати над вже обвугленим шматком яйця.
– Ти нічого розповісти не хочеш? – я прямо відчував, як іскорки її світлих "леопьордових" очей поволі впивалися мені у спину.– Та... ніби... ні, – з натяжкою вирвалося в мене.
– Ага, – сестра вже піднялась із тепло насидженого місця, підійшла ближче і сперлась на тумбу поруч зі мною, – а чого ж ми прийшли о пів другого ночі з поглядом ошалілого наркомана, який, по всьому видимому, ще й дар мови втратив?Я задивився на цікаву різьблену ручку пательні, паралельно роздумуючи над своєю поведінкою. Чесно, геть не пам'ятаю вчорашній вечір, все як в опіумному тумані, тому дійшов додому – і те добре. Останній мій спогад, це як після розмови про куріння ми з Арсєньєвим розірвалися гучним сміхом, а далі натуральна прірва. І все ж таки, свою поведінку я зараз пояснити взагалі не можу. Запах горілого різко витягнув мене із роздумів на світ білий.
– Ти снідати вугликами збираєшся, чи як? – перепиталась Свєта і виключила вогонь на плиті.Ми разом подивились на те, що лишилося в ємкості, і я зрозумів, що, в принципі, можу залишитися і без обіду.
Свєта закашлялась чи то від надійшовшого диму, чи то від мого запитання, але майже одразу відповіла:
– Я дурний, але ж не на стільки, – Свєту трохи попустило після моїх слів, але я все-таки вирішив докопатися: – ну, то що це означає?
– Ну, а що можуть означати слова "виходь за мене"?
"Виходь за мене... виходь за мене... виходь за мене" – я декілька разів прокручував це у себе в голові голосом Арсєньєва, таким же, як він говорив тоді, і мене охопила якась легка стадія паніки. Я дивився крізь Свєту, крізь кімнату і крізь простір, я пропалював усі перешкоди, поки не наткнувся на його тягучий погляд. Здається, випадати з реальності вже входить в мою звичку, шкідливу звичку.
– А якщо ми після цього з ним поржали? – якось невпевнено перепитався я.Свєта скинула акуратними брівками догори і виразно на мене подивилась:
– З ним? – вона пфиркнула і почовгала в коридорчик, прихопивши з собою по дорозі ноутбука, – З тебе просто вдачно погонили. Ой, ці ваші жартики.
Сестра вже зовсім зникла з поля зору, тільки й того, що було чути човгання її тапочків-зайчиків по підлозі.За увесь ранок я вперше нарешті розслаблено стояв, втамовуючи свій голод ще ранішньою кавою, і так, я знаю, що це справжнє знущання над напоєм, але ні заварювати нову, ні гріти цю у мене не було бажання.
Як тільки мої губи доторкнулися до м'якої поверхні рідини, і я всією поверхнею тіла ввібрав в себе її аромат, у мене в мозку виплило фото вчорашнього Артура в кав'ярні. Я напористо виплюнув усю каву, що встиг набрати в рот, назад в чашку, і одним рухом вилив зміст посудини в раковину. Прийшов час позбавляти себе цих дивних думок з ноткою маніакальності.Тільки-но я ступив на поріг кухні, як мені на шляху трапився ураган Свєта. Хоча, попрошу замітити, що була вже вона доволі "парадно вдягнута", навіть дістала свого улюбленого в'язаного кардигана, а на голові зробила невеличкий пучок. Свєта, розганяючи повітря в домі, збігала з другого поверху і летіла прямо на мене.
– Артьомка, по конях, – якось з незвичною, навіть непритаманною їй суворістю сказала вона.Я, одягнутий лише в труси, розтягнуту практично до колін майку і теплі шкарпетки з оленями, ошарашено подивився на сестру.
– Куди ти вже намилилась?– Мама в лікарні.
***Ми без перебільшення летіли на всіх парах. Сестра нервувала по-своєму, а я по-своєму, і скажу вам, що аура навколо нас двох була не те що гнітючою, а просто вбивчою. Усі прислужники цього госпіталю у сліпучо-білих халатах, як ніби по наказу, відходили в сторону від нас. Знаєте, якби у мене попросили назвати людину, яка переживе Третю світову, найближчу ядерну війну і будь-яке використання зброї масового ураження, то я з впевненістю сказав би, що то моя мама. Її не бере нічого і ніколи, будь-які епідемії, спалахи грипу і так далі проходять повз неї навшпиньках і півкроком. Я справді влаштував собі справжній мозковий штурм щодо пошуку причин маминого перебування тут, і на думку, як не дивно, нічого не приходило.
Свєта цупкими пальцями схопила мене за рукав пальто, і ми разом застигли на місці перед яскравою вивіскою якогось кабінету, до якого нас люб'язно і поспіхом привела медсестра цього приватного медзакладу. Червоне світло діодів плавно освітлювало весь простір навколо і кидало свою тінь на виблідле обличчя сестри. Її рука вже більше "на автоматі" потяглася в кишеню і вже через секунду дістала звідти жменю невеличких карамельок.
– Будеш? – протягнула вона мені частину.Я лише мовчки кивнув і перейняв законну половину цього солодкого скарбу з кишені сестри. Ми продовжували стояти на коридорі, не відійшовши від початкової точки ні на крок, розжовуючи цукерки і дивлячись на ідеально білу стелю, аж доки із-за дверей кабінету не вийшов чоловік в зеленому халаті і в такій же акуратній шапочці.
Свєта відразу підійшла до нього і перегородила шлях своєю невеличкою тушкою.– Як наша мама? – запитався я замість неї.
– Хто? – перепитався лікар.– Ковтун Ельвіра, – холодним голосом уточнила сестра.
– А, – чоловік нарешті опам’ятався і навіть трохи здивувався,– з нею все в порядку, як і на попередніх сеансах, тому ми нарешті видалили татуювання без будь-яких ексцесів.Ми з Свєтою разом переглянулись і в один голос запитали:
– Яке в біса татуювання?***
– Ти нічого не хочеш розповісти? – вже вдруге за сьогодні чую цю фразу від сестри.
– Як ви взагалі дізнались де я?
– Якби ти не сказала Марині, що на деякий час поїдеш в лікарню, то ми, мабуть, і не дізналися б, а далі чисто здогадки в якій лікарні ти можеш бути і, звичайно, допомога мого розв'язаного язика, – Свєта коротко провела екскурсію по подіям декількох останніх годин, недобре свердлячи поглядом сидіння водія і згадуючи неоціненну допомогу маминої покоївки.Я сидів, ніби приморожений до дверей авто, і ви мене хоч вбийте, але ну не міг я уявити завжди стриману, інколи навіть сувору матір з татуюванням на шкірі.
– То де вона в тебе була? – все ж не витерпів я, підсунувшись трохи вверх до водія.– На спині, – просто відповіла мама.
Свєта трикутними очима подивилась на мене, а потім на матір, і так само підсіла ближче.– Якесь маленьке, якщо ми його не бачили?
– Ну, – чорна бестія трохи потягнула час, – на всю спину, аж до куприка.Ми з сестрою знову переглянулись, тільки на цей раз вже восьмигранними очима.
– Ого! – Свєта вже повернулася в свій нормальний стан і підстрибнула в салоні, за що поплатилася ударом голови об кабінку. – А що там було набито?Мама знервовано подивилася в її сторону, чи все з її прекрасною голівонькою в порядку після удару, а потім, відмахнувшись, сказала:
– Це вже не важливо – чого нема, того нема.Далі цю тему ми вирішили не розвивати. Я замовк взагалі, а от Свєта не припиняла тараторити, інколи закидаючись однією-двома карамельками.
– Я підкину вас додому, – вивертаючи на повороті руль, сказала мама.– До тебе додому, – в один голос відказали ми.
– О Боже, – молитовно прозвучало попереду.***
З горем навпіл ми піднялися на той проклятий п'ятий поверх пішки, мама дійшла хоть би що, напевно, вже звикла, а ми з Свєткою долізли ледь живі, тільки й того, що встигали нити й важко втягувати повітря.– Ну, і кому тут з нас вісімнадцять і двадцять три, а кому… – фурія, як ми її називаємо, на секунду запнулась, – а хто вже старший?
– Мені душевно вже давно за вісімдесят, – убито промямлив я з диванчика позаду.Закудлачене русяве чудо біля мене тільки кивнуло головою і відразу пошкутильгало у ванну.
Ще раз переконавшись, що ми з мамою залишились удвох, я відкрив пляшку ситра, яке стояло переді мною на столику, і серйозно подивився на зірку сьогоднішнього дня.– Так, усі діти повиходили, а тепер розповідай.
– Що саме? – мати, поправивши сукню, сіла біля мене і подивилась холодним, але зацікавленим поглядом.– З чого раптом усе це? – ніяк не могла заспокоїтися моя внутрішня цікавість. – Ну, добре, ти якось зуміла всі роки ходити з тату і майстерно це від нас приховувати, щоправда, не зрозуміло нащо, а тепер, коли ми від тебе взагалі з’їхали, ти вирішила його видалити. Чого б це? Не хочеш просвітити?
– Мааам, а де мій улюблений рушник? – позаду нас почувся крик сестри, що повільно наближався.Ми з мамою разом обернулися в сторону шуму, чим змусили його джерело застигнути в дверному проході.
– Ваш батько знову одружується, – на одному диханні видала мама і піднялась з місця.Я вже збився з підрахунку, який раз за сьогоднішній день ми з Свєтою розгублено переглянулися.
– Хто? – перепиталась вона.– Ваш тато, – майже пошепки сказала мама.
Дивно, останній раз я чув це словосполучення, коли мені було роки чотири, ну і як я на це маю реагувати?