З якихись недавніх пір, сам не можу цілком збагнути з яких, але я почав помічати, що наше місто виявляється не таке вже й забите і Богом забуте село. Мало того, що нові будівлі під стиль модерну та різноманітні химерні торгово-розважальні центри з'являються тут, як гриби після дощу, то ще й люди рояться, неначе ті багаточисельні мурашині сім'ї, а особливо в залиті сонячним теплом  дні, коли можна взяти свою маленьку, спеціалізовану для дамських сумочок живність, і вийти на прогулянку, на приклад, у парк.

Я розумію ще в парк, але ж не шастати з малогабаритним потенційним матеріалом для шаурми по новому торговому центру. Наша компанія із чотирьох людей, сидячи на м'яких пуфиках біля штучних дерев навпроти якогось магазину, дружно провели поглядом доволі вульгарну дамочку із вище зазначеним предметом у себе під пахвою, і чомусь згадалась відразу при вході наклейку із червоною закресленою собакою. Може цій леді натякнути якось, шо це може означати.

– Так, то ми пішли далі, – Рацький піднявся із зручно насидженого місця і рукою показав бузковій, що пора вже рухати в дорогу.

– Не пішли, а полетіли, – Кіра підірвалась з місця, наче реактивний літак, і закинувши руки за спину, незграбно почала відбігати в сторону.

– А нагадайте, чого вона з нами? – Артур з явним інтересом і певним недорозумінням, прямо таки написаним в нього на обличчі, подивився на нас.

– От якраз, щоб ти спитався. – Я неохоче витягнув з його рук папірець зі списком покупок нашої команди і трохи полегшено видихнув, – Добре, що нам ще хоч небагато залишилось.

Після половини дня, проведеної в біготні серед десятків магазинів, вже абсолютно нічого не хотілось у цьому світі. Тільки, можливо, я був би не проти гарячої чашки кави з пінкою і теплої ковдри. Але то вже таке, можна вважати – бонус за квест.

– Хочеш мене швидше збавитись? –  Арсєньєв стоячи трохи нахилився наді мною так, що кінчики його розпущеного волосся торкалися моєї щоки і ніжно пускали табуни комашні по всьому тілу.

– Ай, – відсахнувся я вбік від епіцентру лоскотів і махнув рукою біля лиця зловмисника, – забери ці свої патли.

– Ти хочеш сказати, що тобі не подобається? – пакети з деякими покупками, що до цього спокійно стояли на підлозі, вже опинилися в руках білявого, а той з надмірним виглядом відійшов трохи осторонь.

Спересердя я скочив на ноги, вхопив свою частину пожитків і, зіжавши ручки на них сильніше, висказав майже правдоподібну річ:

– А як таке може подобатися.

Артур різко розвернувся повністю до мене лицем так, що я побачив його скинуті догори брови в незрозумілому для мене жесті.

– Чекай, ти зараз про лоскоти чи моє волосся?

Я ще раз окинув поглядом таке знайоме пряме біляве волосся, що під великими люстрами із денним світлом відливало платиною, і яке виглядало або до бісиків аристократично, або до чортиків звабливо, і трохи нервово сковтнув.

– А ти здогадайся, – хмикнувши, я зробив крок і пройшов мимо його застиглої фігури.

– А знаєш, от мені дуже навіть в кайф, – Рацький із втішливою посмішкою підбіг до Артура.

– Дякую, тільки от халепа, мені якби трішки до самої сраки.

Артур одарив нас своєю найбільш натягнутою либою і, закинувши декілька сумок з покупками на плече, пішов вперед. Я лише спокійно пішов вслід, подумки пинаючи себе ногами, і даючи ляпаси за сказане, а Женьок все ніяк не міг заспокоїтися і все те робив, що бігав навколо Арсєньєва і щось йому щебетав про те, який він класний, але все ж таки інколи гівнюк.

– Що в вас тут вже знову трапилось, діти? – бузкова нарешті вирішила згадати про першопричину свого перебування тут, а саме шопінг до дня народження нашого спільного друга, і повернулася до нас смертних.

– Та все як завжди, від університетських буднів нічим не відрізняється, – я поклав руку на голову дівчині і тихо радів, що тут хоч хтось є нижчим за мене, а то, їй богу, відчуваю себе як в сосновому лісі.

– Ох, рібятки, власне, про університет, – Кіра раптово стрепенулась, підскочила на місці, схопивши мене і Женька за передпліччя, і якось злорадісно хіхікнула, від чого мене аж перетіпнуло, – Ваші Величності звеліли б приходити на пари хоч інколи, хоч на практичні, а то прєподи чекають на вас вже більше, ніж на друге пришестя Христа.

Я навіть не чув(або ж просто не надав значення) сміх і хвалькувацькі замашки Рацького, бо тільки-но до мого мозку дійшов сигнал, а саме слово "практичні", я відразу пізнав безвихідь та усю тлінність буття цього нещадного світу буквально за секунди. Наді мною, як би я того не хотів, але все ж таки висів проект, до якого, попрошу замітити, я торкався востаннє навіть не пам'ятаю коли, а без нього мої шанси знову пізнати присмак відрахування зросли би до небес. Як нашкодивший кіт, я плавно перевів погляд на Арсєньєва з якоюсь прихованою молитвою всередині, бо розумів, що якщо не він, то все, можна зливати воду і сушити весла.

– А ти шо так дивишся на мене? – Артур знову скинув свої брови до верху, але настрій в нього був зовсім не той, що раніше, і виражав він щось геть інакше.

Здається, в нього брови емоційніші, ніж він сам, тільки він ще про це не здогадується.

– Не кіпішуй, Маруся, я вже скинув проект, а в понеділок ми вдвох під ручку ідем на захист.

Після його слів я преспокійно дозволив собі глибоко видихнути і обдарувати свого улюбленого напарника найщирішою посмішкою вдячності, на яку я був спроможний. Артур якось дивно прижмурив свої і без того трохи завужені очі і відповів мені нахабною усмішкою самими кінчиками вуст.

– Будеш мені винний.

– Ха, а може ще щось? –оскалюючись, я подивився на нього знизу вверх.

– Може і ще щось. – Ну і довелось  же мені стикнутись саме з цим нахабним вищим за мене майже на цілу голову пуцвіріньком.

Від наших, здавалось би, надіюсь тільки мені, неоднозначних розмов  Рацький, роблячи вигляд, ніби він пильно виглядає Кіру, яка знову кудись зникла, почав мотати головою в різні сторони, як той пес, і постійно оминати поглядом нас двох.

– Так, – я перекинув свої пакети в одну руку, а потім підійшов ближче до Артура, і іншою рукою одним рухом вирвав ще й його, – можеш йти з Женькою і Кірою, докупити все я і сам зможу.

Я кинув декілька слів Женці на прощання, а той, щоб не засміятись, з силою прикусив нижню губу і швидко розвернувся до мене спиною, лише весело махнувши рукою. Аналогічно повторивши за другом, я розвернувся і пішов в протилежному від них напрямку, поволі розбираючи слова Артура в себе в голові. І якесь неоднозначне почуття почало виникати всередині мене, повільно, як той тягучий мед, розповзаючись по всьому тілу. Я йшов вже майже розслаблено, тішився чомусь незрозумілому в своїй голові, розмахуючи пакунками в руках, і від цього на обличчі виповзала дурнувата посмішка.

Встиг я лише кліпнути, як мої руки раптово опустіли та продовжували черкати саме повітря.

– Моя черга нести.

– Та будь ласка, – я зробив руками жест, ніби то здаюсь і ні на що не претендую.

За своїми роздумами, я зовсім не помітив важких кроків сорок другого розміру (навіть не питайте, звідки я це знаю) позаду себе, але те, що власник цього розміру вже зумів зібрати волосся у свій звичний високий пучок, я помітив одразу. І що це за гра така, "Хто буде нести пакети"? Втім, мені такі забави навіть трохи подобаються.

Я глянув на список, вручений нам Рацьким ще зранку, і пересвідчився, що залишалось купити лише одноразовий еко-посуд. Слово "еко" на папірці було обведено особливо жирною лінією чорнила, даючи зрозуміти, що за пластиковий нас чекатиме, як мінімум, розстріл. Потім обов'язково треба бути прижати його до стінки і дізнатися, відколи це в ньому прокинувся такий борець за навколишнє середовище.

Шукаючи поглядом еко-лавку, власне її так і не знайшов, але зачіпився краєм ока за вивіску невеличкої кав'ярні, і в мені буквально ні звідки відкрилось друге дихання.

– Ти не проти заскочити на каву? – ліктем я пихнув Арсєньєва обережно в бік і кивнув головою в сторону закладу.

Він на секунду насупився, і я вже подумав, що все, прогорів мій відпочинок за чашкою ароматного, але тут же враз засіяв на всі сторони широкою посмішкою. Зуб даю, половина представниць прекрасної статі, що проходила біля нас, в цей момент готова була з'їсти Артура живцем.

– Я зовсім не проти, тільки "за" всіма кінцівками.

Помітно додавши газу, Арсєньєв вже сам ледь не тягнув мене за руку до столика. Ми сіли навпроти один одного на диванчиках якогось дивного червоно-рожевого кольору, бо зізнаюсь, його сусідства під боком моя психіка би не витримала. Артур відразу перехопив офіціанта і замовив, навіть не спитавши мене, лате і якийсь модний коктейль із дуже складновимовляємою назвою, якою я, звісно, вирішив не забивати собі зайвий раз мізки.

– Надіюсь, кава була для мене? – вирішив я перестрахуватися на всякий пожежний.

– Якщо поцілуєш, то буде твоя, – Артур присунувся максимально близько, вже впершись груддю в столик дивної неправильної форми, і своїми блискучими срібними очима був готовий поглинути мою реакцію на слова.

– Дякую, – процідив я крізь напіврозтулені вуста, – я краще обійдусь.

Мої долоні зрадницьки почали пітніти, як ніби на якомусь зверх важливому екзамені, і я постійно тер їх об свої джинси, при цьому нервово стукаючи ногою, щоб мій компаньйон нічого не помітив.

Нарешті наше замовлення принесли, і я вже потягнувся за своєю порцією кофеїну, як довгі руки навпроти перехопили обидві принесені склянки і навмисно підсунули їх поближче до себе.

– Ну, ти подумай, – нахилившись трохи вперед, він повільно і показово, напружуючи кожен м'яз по черзі, скрутив свої бліді, під колір шкіри губи, наливаючи їх червонцем, і обхопив ними соломинку, що занадто низько знаходилась в його напої.

На хвилину мені здалось, що навпроти мене сидить не юний студент-хімік, пересічний хлопець високої статури і проникливим поглядом, що бавиться зубами із коктейльною соломинкою, а сам чорт, Сатана, диявол, антихрист, гаспид в кінці кінців, який так і шепоче на вухо якусь звабливу дурню. Я лишень цмокнув язиком у висновку і відмахнувся від цих думок.

– Ти давай спочатку, а потім я вже вирішу.

Арсєньєв, витягнувши і тримаючи в роті все ту ж страдальницьку соломинку, переможно посміхнувся і підсунув мені склянку з кавою. Переймаючи її, я випадково торкнувся його худих пальців, але все ж втримався від того, щоб відсахнутися, як ошпарений, а натомість лише повільно відсунув невисоку ємкість в сторону, проводячи своїм мізинцем по його руці. І ніби нічого такого, кава нарешті в мене, я перспективний молодий хлопець, який гордо сам сидить на диванчику, але дивне відчуття, ніби мене тільки що згвалтували при всіх, ніяк мене не покидало.

– Дивись, ми сьогодні майже як на побаченні, – Артур, все ніяк не відводячи своїх металевих очей, поставив соломинку назад в склянку і почав повільно посьорбувати.

– Тю, – я взяв чашку гарячого латте в руки і відкинувся на спинку доволі комфортного диванчика, – ні разу навіть не схоже.

– Та погодься, що схоже: ми вдвох ходимо весь день по магазинах, навіть не кричимо один на одного, майже не сваримось, що я вважаю за прогрес, по-своєму розважаємось, а зараз прийшли в цю кафешку для парочок.

Від слів про кафешку я аж ледь не подавився кавою і обережно обвів залу поглядом. Чорт. Я гадав, що лише дивани тут були невдало підібраного кольору, а виявляється, що вся зала зроблена у відповідних відтінках, інколи десь проблискувало щось білувате. Сердечка над барною стійкою, стільниці у формі сердечок, які я не відразу помітив, як і прикуті до нас погляди закоханих парочок.

А хай мене вкрадуть чорти, тільки не той, що сидить біля мене.

– Зробимо вигляд, що цього не було, – нічого оригінальніше я не вигадав.

Звук вхідного повідомлення пролунав ехом зі сторони Арсєньєва, і ми обоє зреагували на нього. Я з інтересом поглянув на Артура, який став ще блідіший, ніж зазвичай, а його брови нервово потіпувались через кожних декілька секунд.

– Щось трапилось? – не втрималась моя цікавість.

Білявий постукав кінчиками пальців по столі, створюючи дивний звук брязкотіння, а потім без найменшої затримки підірвався з місця.

– Нічого такого, – виходячи з-за столику, ніби виправдовувався він, – забереш пакети, окей?

Я лише в знак згоди кивнув головою, але всередині мене все аж бурлило від нетерпіння дізнатися, чого він таки насправді йде.

– А це за напої, – на столик смачно упала купюра із намальованим портретом Шевченка.

– Та зачекай, – не всидів я і встав слідом за ним, – ти куди зараз?

– До друга їду, він попросив йому допомогти. А ти не спіши так, спокійно допий свою каву, а я як доїду, то тебе наберу.

Я приземлився назад на м'яке рожевувате сидіння, проводжаючи поглядом спину в чорній футболці, взяв в руки склянку з коктейлем, втягнув його трохи через погризену червону соломинку і зрозумів, що вперше за мої вісімнадцять років мені так сильно хочеться прослідкувати за людиною. 

***

– Вітаю, – пробубнів я сам собі під носа і ніском ботинка вдарив по залізній опорі автобусної зупинки.

Через посиденьки в кафешці з Арсєньєвим, потім на самоті, а потім з Рацьким, а в кінцевому результаті через поїздку до Паші я геть загубився в часі. Тепер маю холодну і темну, що хоч око виколи, ніч і не маю маршруток. За декілька годин балаканини з Пашкою, від якої мені ой як полегшало на душі, і декількох запускань петард, які він десь відкопав у себе в столі, я тепер буду змушений викласти кругленьку суму, щоб викликати таксі. 

В останній момент набору номеру до мене прийшла геніальна ідея. Так як дім Паші, вважається, знаходиться за містом, то трафік тут більший, а от якщо пройти кілометри півтори пішки до самого міста, то вийде набагато дешевше.

Підтягнувши замок куртки ще вище, до самого кінця, і запустивши руки в кишені, я вже наслинив собі в думках найкоротший маршрут через місцеві гаражі. Згоден, дорога не найбезпечніша, але найбільш ефективна. Ще одним величезним плюсом було те, що можна було спокійно все сьогоднішнє прокрутити в голові і додатковий раз обмізкувати.

До друга пішов, так до друга, це святе, але так підірватися і буквально тікати.. Ні, там явно було щось нечисте, або не друг.

Схопивши себе не на тому напрямі думок, я трусонув головою і повернув за вже згадані гаражі. Як і очікувалось, розбиті ліхтарі, непрохідна темрява, просякнута лише місячним сяйвом, зелені невисокі будиночки, вишикувані в ряди, і перекинуті сміттєві баки – благо, що на вулиці холодрига, і не чути весь потенціальний смерід.  В густо вибитих асфальтних ямах стирчали голі безлисті бур'янисті кущі, об які мені ледь не пощастило роздерти джинси. Підсвідомо в таких місцях моя хода пришвидшується і нагадує спортивну, а слух робиться гострішим, ніж у будь-якого хижака.

Оминаючи черговий облізлий кущ, я  різко смикнувся праворуч, в геть іншу сторону від джерела якогось шуму. Прикрутивши звук власного дихання, я прислухався: лайка, ляпаси, незрозумілий звук чвакання – типова бійка, можна спокійно йти далі.

– Ну, хто тепер? – чітко пролунало все з того ж боку до запаморочення знайомим голосом, схожим на Пашин.

Я щось ніяк не міг збагнути, як він міг тут взагалі опинитись або хоча б опинитись швидше за мене, але навіть не думаючи, кинувся в сторону організованої бійки. З-за кутка одного з зелених гаражів, оббитого металевими планками, мені відкривався чудовий простір, злегка прикритий хащами, для огляду двох худорлявих, майже нікчемних, відносно невисокого росту хлопців, поруч з ними третього – такого собі амбала розмірами два-на-два, який тримав за шию четвертого – високого хлопця середньої статури у чорному масивному капюшопі. Я був майже  впевнений, що то не Паша, ну ніякою частиною.

Я не ярий прихильник справедливості, не борець за рівність прав і тому подібне, але чотири на одного – це вже занадто. Підкотивши рукави куртки, я вже готовий був вибігати зі свого укриття, як хлопець у капюшопі, що щойно був прижатий, вхопився тремтячими руками амбалу в плечі і, різко того притягнувши донизу, коліном в'їхав в область живота, а потім так само швидко додав зверху ліктем в спину і силою відкинув кремезне тіло ногою на землю. Єдиний ліхтар, що висів над ними, в момент замигав, показуючи, як двоє здихликів підбігають до купи, і потух, даючи волю темряві і беззаконню.

Я з судомами пробігся руками по кишенях і намацав дві невикористані нами великі пітарди, а потім з внутрішньої кишені витягнув запальничку. Руки ніби були не мої, постійно тремтіли, а пальці заплітались між собою. Двічі черкнувши запальничкою, я кинув підпалені вогники недалеко від себе і прочистив горло.

– А ну стояти, поліція! – я сам здивувався від впевненості свого голосу і почав через хащі пробиратися вперед.

Майже відразу після моїх слів на фоні роздалися два гучні ривки, схожі на постріли, а за тим крики "мєнти" і "тікаєм".

– Стояти! – на додачу крикнув я і посвітив ліхтариком телефону.

На невеликій пустій ділянці за цим же зеленим будиночком не стояло вже ані душі, і я вже готовий був спокійно видихнути, як побачив тіло у чорному бомбері, яке лежало на траві посеред цієї пустоші.

Я судорожно почав бігти, подумки згадуючи усі правила надання першої медичної допомоги. Мені навіть уявити було важко, що там могло трапитися у темряві. Присівши біля хлопця на замерзле болото колінами, я одним рухом стягнув з його обличчя капюшон і пара металевих очей блиснула на мене під світлом ліхтарика.

– Артур? – на видиху майже прошепотів я.

– От блін, я ж тебе так і не набрав.

Скривившись, Арсєньєв лежав горілиць на холодній, прозяблій землі і тримався однією рукою за бік. Його губи вже знайомо припухли від чисельних ударів, а по всьому обличчі були розкидані соковиті, свіжі синці – і це лише те, що відразу кинулось в очі під тусклим світлом.

– Покажи, – схопивши його руку, я намагався відтягнути її і подивитися, що там криється.

– А ти якого хєра в цю пору в таких місцях лазиш?

Артур, катуючи мене своїм, на диво, спокійним поглядом, прижав руку до тіла все сильніше, а іншу руку поклав мені на спину поверх куртки і повільно по ній проводив пальцями.

– Ти мене ще зараз щось смієш питати?

Я готовий був придушити цього телепня своїми руками на місці. Що тут тільки що відбувалось? Хто вони? Та якого дідька він не забирає цю кляту руку?

Телефон вискочив з моїх холодних тремтячих рук і впав прямо у траву. Похапцем піднімаючи, я помітив дивний відблиск, схожий на блиск леза, а прихилившись я побачив ще й рукоятку ножа.

– Твою ж наліво... Тільки спробуй відкинутись, я тобі цього не пробачу.