Підстава прийшла негадано. Я вже втретє набирав восьмий по рахунку номер Арсєньєва (він і справді тоді скинув їх), і всі вони як один віддавали мені в слухавку нудними протяжними гудками або взагалі повідомляли, що абонент знаходиться поза зоною доступу. Сидячи під кабінетом Тєроріста, а тобто органічної хімії, я уявляв і повільно смакував обличчя  білявого пройдисвіта, коли він нарешті побачить двадцять чотири пропущених дзвінки від моєї скромної персони. А ще треба не забути і обов'язково спитатись, нахолеру йому стільки номерів, якщо він ні одним з них не користується, і в якому місці він взагалі тримає ті свої телефони.

З важких дерев'яних дверей перелякано вилетіло двоє хлопців, прижимаючи до себе купу якихись папірців і ноутбук, і обдарували всіх присутніх в коридорі студентів таким здичавілим поглядом, ніби вони тільки що там не проект захищали, а проходили древній обряд екзорцизму. 

– Арсєньєв і Ковтун, запрошую, – низький командирський бас викладача прозвучав з привідчинених дверей аудиторії.

Ну, як то кажуть, час розплати за регулярні прогули прийшов раніше, ніж те очікувалось.

– Де він лазить взагалі? – Рацький намагався видати хоч якісь слова підтримки, хоча це й виходило так собі.

– Обов'язково запитаю це в нього, коли буду товкти ногами його бездиханне скручене на землі тіло, – я ще раз оглянув заповнений людьми коридочик і, не знайшовши потрібного мені кадру, гучно закрив за собою двері аудиторії з іншої сторони.

– Доброго дня, – швидко протарабанив я, не відходячи від порогу ні на крок і прижимаючись спиною до дверей все сильніше.

– Доброго, – Тєроріст насунув на переносицю окуляри, цим самим трохи виправляючи свій лисячий профіль, і з-під них же недобре глянув на мене, – Ви один? А де ж Ваш компаньйон?

"От мене так само цікавить, де ця шавка білобриса бігає", – мимовільно проскочило в думках.

– Аристарх Андрійович, тут така справа, – жалібним тоном почав я, надіючись на глибоко приховане милосердя викладача, – він дуже сильно захворів і, напевно, сьогодні не зможе прийти.

Викладач обвів мене повністю поглядом, а потім, опустивши голову в папери мого проекту, стукнув ручкою по столі.

– Що ж, тоді я можу Вам побажати тільки удачі.

Після цієї фрази мене з розпростертими обіймами зустріли тридцять хвилин пекельного сорому, тотальне компасування мозку і неочікувані приливи креативності та винахідливості, без яких моїх чотири чесно вигризених бали мені б навіть і не світили. 

– Добре, – викладач щось черкнув в своєму записнику і з цікавістю глянув на мене, – скільки годин ви проводили в лабораторії?

"Особисто я – ніскільки", – знову закралася незапланована думка. 

– Ми проводили по чотири години кожного дня, Артур трохи більше, так як він взяв на себе більшу частину роботи.

– Помітно, що постарались, – Тєроріст скинув свої старомодні окуляри і відразу став схожий на чоловіка в самому розквіті сил, загалом, яким він і був, піднявся зі свого крісла і, підійшовши до парти поруч зі мною, поклав свою важку руку мені на плече, – проект насправді чудовий, може потягнути навіть на курсову або ж, якщо трохи більше доповнити, то й на дипломну для Вашого напарника.

Ого, хоч десь ця скотина постаралась на славу, нічого не скажеш. Мушу зізнатися, все ж таки я багато чим йому завдячую.

– Ваш напарник же ж Артур Арсєньєв?– викладач пройшовся пальцями по своєму трохи відрослому каштановому з проблисками сивини волоссю і, усміхнувшись, зжав руку на моєму плечі трохи сильніше, – Передасте йому, що як тільки він одужає, то нехай підійде до мене, ми віришимо, що робити з його відробітком.

Діло незаплановано по троху починало пахнути горілим.

– Обов'язково, – через натягнуту посмішку і під косим погляд я хутко забрав речі зі столу і пулею вилетів за двері, пропускаючи інших студентів.

Якось не подобається мені цей дядько, занадто хитрожопі в нього лице і поведінка, як на звичайного викладача такого середнього навчального закладу.

– Ну що? – Рацький і Кіра перехопили мене відразу після виходу з Тартару.

– Чотири, – з просто безмежною гордістю я озвучив їм свій бал.

– Красава, – двоє продовжували говорити в унісон і вітаючи хлопнули мене по спині.

– А твій шо?

Я готовий був прихлопнути Женьку за це його "твій", але я ж знав, що насправді він має зовсім інше на увазі, ніж можна було спочатку подумати.

– Нічого, я віддувався сам.

– Фух, добре, що я тоді помінялась, – Кіра якось полегшено видихнула, і ми з Рацьким зацікавлено втупились на неї.

– Тобто? – прижмуривши очі, я підійшов ближче до бузкової.

– Поясни.

– Еее, – бузкова ступила декілька кроків назад, відгороджуючись від нас руками, – я думала, що ви і так знаєте, що Артур принаймні вам сказав.

– Шо сказав? – Женька ніяк не вгасав.

– Кіра, давай, народжуй швидше.

– Ну, як тільки тоді вивісили списки партнерів, Арсєньєв майже відразу підійшов до мене і сказав, що нашій групці треба помінятись, бо це буде дуже складно для нього, він занадто недалекий, а я одна все не витягну, а так моя нова партнерша буде і крутіше, і розумніше… – перебираючи в пальцях ремінь від сумки, Кіра сама почала якось нервувати і заплутуватись у власних словах так, що ми з Женькою її ледве зупинили.

Я на хвилину завис, розплутуючи весь той клубок слів, які я щойно почув. То для Арсєньєва буде дуже складно, бо він тупий, як кут сто двадцять градусів? Що за відверта маячня? 

– Так, я потім з цим розберусь. Надіюсь, хоть на по… зустріч він прийде.

– Яку зустріч? Хто? – знову дует зіспівався і ехом горланив на весь коридор.

– Дід Пихто.

Я відмахнувся від цих двох мух цеце, накинув на себе куртку і з надією багато чого розпитатись помчав у парк навпроти корпусу.

Незважаючи на яскраве сонце вгорі, на вулиці панував справжній дубак. Холодний пронизливий вітерець витягував високі ноти серед гілля дерев і так і пробирав крізь одяг, і навіть взуття. Через пів години мого нудного сидіння на місці і набраних разів десять різних номерів Артура, я відчув, що моя ліва булочка вже зовсім обмерзла і пора її рятувати. Ще пів години я шмигав з однієї сторони в іншу, роздивляючись навкруги, і надіючись все ж таки побачити цього вундеркінда недоробленого і вмазати йому з правої. Ми ж не в шахи в кінці кінців граємо, до чого тут були ці рокіровки і махінації.

А ще ця лажа з проектом і Тєроріст, – до чого ж він підозрілий, і явно має щось до Арсєньєва. 

Знову присівши на одиноко стоячу лавочку, я відпихнув з тротуару ногою якийсь камінець і поринув у думки. Колись, ще на першому курсі ходили чутки, ніби то в нас є один викладач, якому подобаються молоденькі гарні хлопці, а я тоді ще всяко плювався і не вірив. Тю, в нас чутки і про наркотики ходили, але як виявилося, то були лише безглузді плітки. Але якщо той викладач справді існує, і це цей Аристарх? Ну а що, Артур таки молодий і, чого гріха таїти, навіть надміру привабливий. Якось негадано мене накрила нова хвиля моральних плювків, і я вже вкотре відмахнувся від параноїдальних думок.

Півтори години самотнього перебування в студентському парку посеред десятків приторних закоханих парочок самі вже натякали мені, що кіна не буде, можна згортати лавочку. 

По дорозі додому мене різко потягнуло заїхати в Жар, і не важливо, що знаходився він в протилежній стороні від мого дому. Заходив я в кав'ярню, ніби підкрадався до своєї здобичі, і можу поклястись, що збоку це виглядало вкрай підозріло. Ще дивуюсь, як на мене тоді не викликали поліцію. Зрештою, я, сівши в найзатемненішому кутку зали, замовив собі філіжанку кави і вичікуючи спостерігав за офіціантами, перебігаючи поглядом від одного до іншого. Знайомого до кінчиків пальців тіла не спостерігалось, а рідний аромат кавових зерен не приносив очікуваний заспокійливий результат, отже і причини знаходитись довше я не бачив.
Уже на виході я запитався в однієї з, як з дівчат, чи Артур сьогодні виходив на роботу, на що та мені відповіла, що ще вчора він взяв декілька відгулів.

***

Вдома мене очікували панічні атаки сестри, яка бігала немов ужалена по всьому дому і проклинала сама себе за сьогоднішню зустріч, якої не минуло б все наше сімейство. Навіть мама уже дзвонила і питалась, що за сімейне рандеву ми тут влаштували. Здається, лише мені одному було якось по цимбалам, і я в розтягненій до колін футболці просто лежав на дивані, меланхолійно перемикав канал за каналом  на телевізорі і напихав рот чіпсами.
Ще вчора він тут же тріпав мене за волосся, а сьогодні як під землю провалився, ані сліду. А якщо з ним щось трапилось? Якщо знову ті кримінальні елементи повилазили? Треба буде якось дізнатись, де живе це ходяче нещастя.

На телефоні вибило вхідне повідомлення, і я, відкинувши вбік миску зі снеками, підірвався, щоб швидше його прочитати.

Паша: Я зараз біля тебе, через декілька хвилин буду.

Я лише ліниво відписав, що двері не замкнені, і розчаровано розлігся назад. Цікаво, якого це милого він аж тут. Біля мене знаходились лікарня, церква і поліцейський відділок, так сказати – всі етапи життя людини, і я міг побитись об заклад, що був Пашка  явно не в церкві.

Із самої глибини роздумів про всесвітню печаль мене витягнув звук цокаючих пляшок, розвернувшись на який, я побачив Пашу із занадто замученим виразом обличчя підбитої лані і пакетом в руці.

– Ну, шо вже сталось? – ми зробили "лобстера" і обоє впали на м'який диван.

– Та піздець, – Паша повільно дістав із пакету два темних хмільних напої і по черзі запальничкою відкрив кожну з них.

– А в наших краях чого очудився? До баті на роботу приїжджав?

Ми цокнулись і пустили в горлянку трохи  алкоголю, як в розплату за все, що довелось і доведеться пережити.

– Можна і так сказати.

– Поясни?

– Артьом, в мене така срака вдома твориться, – Паша трохи відпив із пляшки і продовжив: – сьогодні мого брата в камеру утримання посадили, розслідують якусь справу з наркотиками чи щось типу таке. Ну, я знав, шо він трохи відбитий, але ж не на стільки.

– Це якого брата? – щось ніяк до мене не могло дотепати.

– Та двоюрідного, ти його не знаєш, він  батьків племінник. Він то якраз там трохи побігав туди-сюди, поговорив з ким треба, і ніби то завтра його мають відпустити, але це ж такий геморой, я навіть передати не можу.

На якийсь час запала мовчанка, і якось само в пам'яті виплило те, що Арсєньєв мав би сходити в поліцію, і взагалі цікаво, чи він туди дійшов. І чого я взагалі думаю про це чудо природи? Ставлю ставку на те, що він як завжди десь набульбенився і лежить в когось дома солодко посапує.

– А знаєш, шо мене радує найбільше? – Паша вже майже допив свою пляшку і гучно поставив її на столик. – Вони хочуть, щоб я декілька днів доглядав за ним, як ніби, блін, за малою дитиною. Я, значить, ще маю нянчитись з ним.

Свєтка ракетою пролетіла позаду нас на кухню, коротко привітавшись з гостем, зцапала там половину торту і так само промчалась назад до себе.

– У всіх зараз стрес, – коротко прокоментував я.

– Та ну, а у вас вже чого? Свєтка знищила всі солодкі запаси в районі?

Допивши і свою порцію пива, я поставив пляшку на підлогу і вже трохи з яснішим, ніж було до того, розумом почав довгу історію про повернення блудного батька. Пашка інколи почухував свою татуйовану шию і місцями вставляв свої нецензурні коментарі, але загалом спокійно дослухав і зробив висновок:

– Нда, все пішло по...

Дзвінок телефону перервав його глибоку думку, і Паша, низько зсунувши свої масивні брови, щось довго мугикав в слухавку, а потім просто піднявся з дивану, махнув рукою на прощання і пішов в сторону виходу.
Зверху почувся рясний тупіт і через декілька секунд зі сходів вилетіла Свєтка.

– Е, Паша вже пішов? – вона замотала головою в різні боки, щоб переконатися у власних же словах.

– Ну да, а що ти вже від нього хочеш?

Я розвалився на дивані, підібгавши під себе ноги, і через плече спостерігав за запихканою сестрою.

– Я думала сьогодні, так сказати, культурно посидіти і нажертись винцем, а Паша міг би нас на своїй машині і додому підкинути.

– Ти знаєш, що жіночий алкоголізм не лікується?

– Я – творча людина, мені для профілактики треба, – Свєтка кинула давно заготовлену фразу і пафосно відкинула назад своє волосся, – а от тобі вже скоро точно в алкодиспансер треба буде.

Я глянув на пару пустих з-під пива пляшок і, чесно, не зрозумів, до чого вона чіпляється.

– До речі, – Свєта заметушилась і юркнула до мене на диван, поклавши одну руку мені на коліно, – як там пройшло ваше з Артуром побачення?

– Ой, закрий рот і йди звідси, – я, скинувши мініатюрну руку, зарився всім тілом у подушки і бурмотів кудись вниз.

– Ну, добре, не побачення, а зустріч.

– Шо з фрази "закрий рот і йди звідси" було тобі не зрозуміло?

Сестра якось підбадьорююче погладила мене по передпліччю і з дивними виразом обличчя запитала:

– Він не прийшов?

На це питання я вирішив не відповідати, хоча і лежачи кивнув головою.

***

– Воу, ніколи не думала, що в нас водяться такі місцинки.

Ми з Свєтою, йдучи під руки, почали обдивлятися дорого-багато зроблений ресторан, куди нас ласкаво запросив татусь. Дзеркальні стіни, сірі кам'яні колони і пильні погляди персоналу холодно нас зустріли ще відразу при вході, далі не кращало: пафосна червона доріжка, що була постелена під нашими ногами, тільки більше вганяла мене і Свєтку, що швидко перебирала високими підборами і здавалась на цілу голову вищою за мене, в нестерпний мандраж.

– Я зараз задихнусь, – я трохи приспустив краватку, яка вже, здавалось, впивалась в шкіру.

– Мовчи, в мене зараз ноги відваляться, – Свєтка швидко поправила свій темно-зелений брючний костюм і відчинила двері нашої зали, куди нас люб'язно провів один із працівників закладу.

За одним з масивних круглих столиків в напівзатемненому залі вже сиділо троє людей: мама в елегантній чорній сукні сиділа прямо посередині, вже впізнаваний образ батька у знайомому костюмі з червоною краваткою, а поруч з ним ще один доволі кремезний, проте помітно молодий чоловік в ідентичному до сусіднього костюмі.

Батько і, як ми усі зрозуміли, славнозвісний Давид піднялися зі своїх місць і привітались, як тільки но ми з'явилися перед ними. Я сів відразу подалі від матері, щоб не слухати добру половину вечора її влучні і одночасно їдкі коментарі з приводу тутешніх гостей.

– Все таки він з меліровкою, вже мені не подобається, – Свєтка злегка нахилилась і прошепотіла мені на вухо.

Я знову глянув на чоловіка навпроти, і справді, темне волосся на голові було частково висвітлене, надаючи загальному світському образу краплину чогось нестандартного. А після того, як я почув, що батько звернувся до нього "Дейв", то взагалі подумав, що картина виглядає занадто...

– Як повернутися в наше місто? Напевно, після стількох років в Америці незвично? – мама нарешті порушила нудотну тишу і відразу відпила трохи вина з келиху.

– А тут доволі симпатично, я був би не проти тут навіть жити, – батькова пасія заговорила ніжним, навіть трохи пискливим голосом.

Боковим зором я побачив, як Свєтка, осушивши майже весь вміст свого бокалу, скривила своє нафарбоване обличчя і стала схожою на вижатий лимон. Схоже, це дійство запримітив не лише я, бо татко відразу почав нервово перескакувати з теми на тему, інколи потріпуючи свою краватку.

– Господи, – мама різко відкинула серветку з колін в бік і відкинулась на стілець, – Вася, та вгомонися ти вже, ти ж не на нараді, щоб тебе так коробило.

– Я, – помітно осмілівший Василь Іванович нарешті за весь час якось полегшено видихнув і посміхнувся, а Давид заспокійливо провів рукою по його плечу, – просто не знаю, як себе поводити. В справах бізнесу значно простіше, ніж в сімейних.

Другий келих червоного напівсолодкого пішов в Світланкину горлянку, як водичка в суху землю, а я  пирснув сміхом від почутого зрівняння:

– Сам до цього ж привів.

– До речі, поки я все ж таки не забулась, – фурія обернулась до нас з сестрою і підняла догори свої темні брови, – всі ваші подарунки від тата лежать в нашому старому домі, за роки там вже пристойно назбиралось, на Світланине придане так точно.

Ми з Свєткою нагострили свої слухоприймачі і майже в один голос запитали:

– Подарунки? Від нього? А раніше чого нічого не казала?

– Ну, в ті часи мені важко було тим всім займатись, думати про цього, – вона виразно показала на вже трохи розслабленого батька, – героя мелодрами, а зараз вже все пройшло. Я це переросла, а от ви своє дитинство в одному місці – ні, тому подарунки як раз доречні.

– Я бачу ти вже навіть тату вивела? – важка чоловіча рука відкинула шаль з оголеного плеча мами і відкрила невеличкі сліди на шкірі.

У відповідь чорна бестія лише розсміялась і приятельськи хлопнула батька по плечу, а ми з Свєткою переглянулись своїми фірмовими поглядами, згадавши історію про виведення цього злощасного малюнку.

– Не так давно. А твоя змія ще на місці?

– На місці, – Давид з ентузіазмом відповів наперед.

– А ви впевнені, що про одну і ту ж змію говорите? – Свєта влила в себе чергову порцію вина і помітно захмеліла.

Наречені навпроти мене відразу трохи засоромились, а мама голосно розсміялась (ми ще ніколи до цього подібного не чули), щось місцями вставляючи про "характер весь в тебе".

– Так може все-таки повідаєте нам цікаву історію про ці тату? – таки інтерес до цієї історії в мені вже давно жеврів.

– Тут і розповідати немає що, – нахмурені зморшки на лобі батька вже повністю розгладились, роблячи його молодим на десяток років під стать його кавалеру, – діло молоде було. Ми тоді з вашою мамою на один дуже модний фестиваль поїхали закордон, а там нам в голову стрельнуло зробити щось типу парних тату в вигляді наших китайських знаків зодіаку. Так в неї майже на всю спину осіяв дракон, а в мене змія.

Відразу хвиля ностальгічної романтики захлинула наш столик, і батьки з головою поринули в неї, просто розмовляючи і згадуючи роки проведені разом ще задовго до мого і навіть Свєткиного народження. Виявляється, вони були парою ще зі шкільних років, геть аж до закінчення університету, і були вони обоє ще тими хуліганами, що їх навіть ледь не виключили з комсомолу. Вочевидь Свєтка сприйняла щось з цього, як чудовий привід для тосту, і, так сказати, обмила це діло. Давид же, на моє здивування, сидів поруч і так само з усмішкою все вислуховував. На хвилину мені навіть здалось, що він доволі навіть приємний хлопець. І таки хлопець, бо різниця в віці молодят виявилась не мало, не багато, а в чотирнадцять років. Загалом, ми всі дійшли до висновку, що ніхто з нас не проти їхніх стосунків, а лише "за", власне чомусь я ще раз внутрішньо зрадів.

Решта вечора пройшла доволі спокійно і, можна сказати, гармонійно. Тільки через годину суцільних розмов про минуле і пройдені роки, ми зі Свєтою почали відчувати себе запрошеними друзями гостя на якійсь телепередачі – тобто абсолютно зайвими. Якщо Свєтка могла спокійно продовжувати втілювати в життя план напитися до чортиків, то мене всього аж тіпало зі сторони в сторону від банального очікування. Нехитрим ланцюгом дій я дістав номер старости Артура, а там ще більш незатійливими методами з хвилини на хвилину мав би отримати домашню адресу зниклого. Ну, а якщо з ним все таки щось сталось? Не хочу втрачати можливість ходити з ним на чашку кави, чути його нахабний тон прямо біля свого вуха, вдихати його тягучий аромат майже поруч, і не хочу в цьому всьому зізнаватись.

– Знаєте, я малою любила тягнути до себе в ліжко апельсини і спати з ними обіймаючись, а потім... – сестра трохи заїкнулась і похитнулась на стільчику, – а потім, розказувати всім, як класно пахне мій бойфренд.

– Ууу, – мама долонею відмахнула від себе стійкий запашок спирту, – сховайте звідси вино, бо потім будемо ховати щось інше.

Отетерілим поглядом я втупився на матір, яка щойно видала жарт із розряду "чорного", або ж мені просто здалось. Так ось, яка вона насправді може бути. Всі роки мого життя з цією жінкою просто були марними, бо купа моїх уявлень про неї тріснули лише за один вечір.

***

Ще в цей вечір я зрозумів, що якою б худющою не здавалась Свєтка, а її п'яна туша здається важчою, ніж зазвичай Пашкина в такому ж стані. Я закинув одну її руку собі на шию, підтримуючи загалом тіло повністю, і чекав на порозі ресторану нашого принца на його чорному залізному коні. Варто мені її було один раз випадково відпустити, як вона тут же опинилася в обіймах з місцевими перилами з ниттям про те, як їй холодно і самотньо.

– А знаєш, Артьомчик, – почала Свєтка, вовтузячись в мене на шиї, – просто почни з ним зустрітися?

– Свєта, заради всього святого, – мене пробрало дивним відчуттям, і то далеко був не холод, – стій на місці і багато не балакай.

Ніяк не вгамовуючись, вона почала викручуватися в різні боки, а в решті решт взяла мене за руку, посадила на холодні, покриті приморозком кам'яні східці і сама приземлилась поруч.

– Ну от поясни мені, ти його любиш? – її язик заплітався буквою "зю", і не встиг я толком оговтатись від поставленого питання, як вона сама ж на нього і відповіла, – любиш. А він тебе любить?

Однією рукою я тримав цю алкоголічку від  малоприємних з'їжджань по східіях і опівночного походу в травмпункт, а іншою просто прикривав лице, роблячи сценічний вигляд, який казав "припини".
Але відповідь знову не потребувала багато часу.

– Любить.

– А ти то звідки знаєш? – не втримав я.

– Він сам мені сказав.

Я глянув спідлоба в мутні очі співрозмовниці, і не побачив в них ні краплі брехні – вона просто була не взмозі щось вигадувати.

– І коли ж?

– Коли він вперше до нас прийшов, то до мене відразу дійшло, шо то за ходячий секс в нас на порозі. Ну я така і спитала з ходу діла: "Ви ж з Тьомкою не просто так присосувались один до одного?", а він такий: "Ну, да", а потім я така: "То ти в нього втріскався?", а він мені: "Ну, да".

– Ну, да, – пробубнів я сам собі під ніс і почав прокручувати ймовірність того, що сплетена сестрою байка, таки  правда.

– Га?! – Свєтка вирвалась з напівсну від мого бурмотіння і яскравого світла фар під'їжджаючого автомобіля.

– Нічого, кажу, твій рятівник приїхав.

Обличчя Пашки мелькнуло у вікні автівки, і через хвилину він уже переймав повністю виключену сестру у свої руки, вже як звичне діло, а ще через хвилину обережно закидав її на заднє сидіння. Звук повідомлення розрізав навколишню нічну тишу, і я в надії відразу ринувся до телефону його відкривати.

– Ти чого не сідаєш? – Паша уже завів мотор своєї ластівочки і вичікуючи дивився на мене, а я в свою чергу на короткий текст з адресою і номером будинку.

– Я, напевно, краще пішки прогуляюсь.