Нічого не питайте, це не я – воно саме.

– Ти впевнений, що це хороша ідея? – я обережно схопився за тонкі пальці поперед себе.

Артур різко зупинився, біляві пасма злегка колихнулись від пориву холодного повітря, а теплий погляд очей десь зверху вперся в мене всією своєю вагою.

– Я просто хочу подивитись, як цей гнида відреагує на мою скромну персону, – він просто знизав плечима і злегка посміхнувся.

– Да, – з усмішкою погодився я і ступив декілька кроків вперед, – скромності тобі явно вистачає.

Ми стояли перед невеличким уже потріпаним життям двоповерховим котеджиком, від якого віяло сирістю, старим духом зашкарублого міщанства і яскраво вираженою неприязню. Чомусь я завжди так і думав, що наш Тєроріст буде проживати свою самотність в схожому місці.

Попри всі мої очікування щодо охорони громадян, випущених на волю під заставу, на вулиці не спостерігалось жодного патруля поліції, та що там патруля – навіть нікого схожого на представника правоохоронних органів не було чути і за кілометр. Поруч прогулювалась лише якась старенька бабуська в заквітчаній хустині, і то на кіллера вона чомусь не була мені схожа. Але про що це я, в кінці кінців, ми ж не до Білого дому підбираємось.

Через декілька хвилин монотонного стуку в металеві двері всім, чим тільки можна, бо руки (та й не тільки вони) вже вкрай заніміли від собачого холоду надворі, нарешті почувся звук клацання, і двері лише трохи привідчинились. Артур вийшов трохи вперед, і я опинився майже повністю затулений ним, а до горла різко підкотив якийсь неприємний гіркий присмак.

Здається, це була дуже і дуже херова ідея приходити сюди.


– Давно не бачились, Арік, – Артур притулився плечем до одвірка і якось навмисне занизив тембр голосу.

Як він, чорт забирай, його щойно назвав? Я трохи приофігів, що, здається, прекрасно було помітно по моїй фізіономії на той момент, і злегка відсунувся вбік від спини Арсєньєва, хоча знаходитися за нею, чесно кажучи, було доволі приємно.

– Артур, – викладач мене тоді явно не помітив, бо його розмова звучала якось особисто, не для інтелектуального полілогу на трьох осіб, – сука.

– Чого ж так зразу?

– Підставити так всіх, кому ти колись був винний, – Тєроріст буквально шипів і плювався отрутою через невеличку щілину.

– Я нікому і нічого не винний, – на світлій шиї почали вздійматись вени, а в голосі відчувались нотки попередження, і я поспішно схопив Артура за рукав його дутої куртки.

Викладач все таки помітив мою руку краєм ока і стишив свою мову:

– Мені не треба зайвих проблем.

Знову роздався ляск, і двері з гучним звуком закрились, сховавши тінь обличчя Тєроріста або, як виявляється, Аріка, за важким шматком металу.

– Своїм шавкам скажеш "дякую"! – Арсєньєв гаркнув кудись в закриті двері, і відразу в це ж місце прилетів до побіління зжатий кулак. 

 Я повільно перевів погляд з дверей на перекошене злістю обличчя Артура.

– Ну, мсьє, тепер я уважно слухаю.

***
Як не дивно, ми весело йшли вдвох по маленькій усіма загубленій вуличці в якомусь житловому районі, розганяли повітря навколо і інколи зустрічались кінчиками пальців один з одним, пронизуючи чимось незрозумілим наскрізь.

Я вже вкотре за останню годину ошарашено глянув на Артура, на що він лише знову безтурботно знизав плечима.

– Ти гониш?

– Гонять самогон, а я розказую, як було. Знаєш, в перший рік всі творять якусь безбашену херню.

– Не всіх за таку херню саджають, – уточнив я.

Він мимохідь прочистив горло і продовжив:

– Я був малий і вкрай тупий, – Артур провів рукою по волоссю, відкинувши передні пасма назад, і якось задумано глянув вгору. – Тоді ще наша родина тільки відкрила першу кав'ярню, справи йшли не дуже, ясний пень, що гроші були потрібні. І якось так вийшло, що я влип в таку компанію, про які говорять, що їх краще обминати стороною. 

– Я ні разу не здивуюсь, якщо ти її і заснував.

– Взагалі-то, – Артур граційно підпалив цигарку якоїсь відомої марки і смачно втягнув їдкий дим в легені, а потім хитро посміхнувся кутиками губ і клацнув мене по носі, – я не людина, а просто божа кульбабка. Ти занадто поганої думки про мене.

Я лише неоднозначно мугикнув, ставлячи собі в голові риторичне запитання: "Цікаво, чого б це?".

– А як це вийшло - не знаю, просто я познайомився з одним, другим, а потім почали спілкуватися всі разом – нічого надзвичайного. Ну, тоді один з компанії підкинув мені ідею з підробітком –  треба було доставляти БАДи, ліки типу, як мене відразу посвятили. Заспокоїли, сказали, що цим всім завідує професор, ну як професор – оця гнида жопоголова, якого ми щойно моли лицезріти. Він типу керував всім виробництвом – перший час я взагалі ні про що не підозрював, – Артур глянув на мене як безневинна овечка, – поки мій друг, Владос, якому я напередень носив ці срані таблєтоси, не очуняв в лікарні з передозом. 

– Срака, – чесно відповів я.

– А то я не знаю.

На хвилину запала тиша. Я вдихнув запах нікотину, що витав навколо, сковтрув гіркоту в роті, яка вже давно назбирувалась, і знизу обережно глянув на Артура, який не виражав, на диво, ніяких емоцій, прямо таки зовсім. Серце в мене якось мимоволі зжалось, не від жалю, жаліти його не було причин.

– Коли я вже склав всі два плюс два, і до мене через пів року доперло, то відразу хотів з цього всього зістрибнути. Спочатку все обходилось погрозами, та й я нікуди не рипався, бо і сам в цьому був замішаний, а потім мене почали караулити шавки цього недопрофесора, декілька разів ти навіть сам був свідком, і я поняв, що попав по самі яйця.

– Ну, – я лукаво усміхнувся, – щодо останнього пункту, то це ми потім перевіримо.

Артур на секунду від здивування округлив свої і без того широко розпахнуті очі, хоча й не очікував такої аж реакції на тупий жарт. Прудкі до посиніня холодні пальці швидко юркнули під край моєї куртки, опинившись в районі талії, а майже нечитаємий погляд впився теплом сірого металу в мої очі навпроти.

– То... – якось невпевнено почав він, запинаючись через кожну букву, і тут вже навіть я зрозумів, що і я влип по сам помідори. Він продовжив, потрохи скорочуючи відстань між нашими обличчями: – ти також це відчуваєш?

Знаю, прозвучить банально, але хрест на пузі, але я забув як дихати, і що це життєво необхідно.

– Не знаю з якого моменту, але я більше не в змозі розпрощатись з цим відчуттям.

Арсєньєв ще сильніше зіжав пальці під моєю курткою і, майже дихнувши в мої губи, продовжив:

– Хочеш... спробувати?

Все навкруги здавалось максимально нереальним, але водночас таким спантеличуваним. В глибині бушували емоції: і радість, і сором, і бажання, і протиріччя. Не покидало відчуття, ніби зовсім поруч вибухають сотні і сотні міріад зір, а з іншої сторони продовжувало удушливо ссати під лопаткою.

Різким рухом я вирвався із приємних обіймів міцних рук, виставляючи себе трохи по-ідіотськи дивним, зашарівся і почав розправляти одяг на собі.

– Взагалі, я пожартував, – не зрозуміло до якої репліки прокоментував я, і вираз обличчя Артура прийняв жалібний вигляд, – але... хочу.

Ми завернули за вугол якогось будинка, де перед нами постав невеличкий відкритий, проте явно занехаяний дворик. Кущі, що раніше були рівно під лінієчку підстрижені, зараз буяли у всій своїй дикій красі, зів'ялі квіти були розкидані навколо почорнілими купками на такому ж почорнілому ґрунті, що перебивався подекуди пророслими бур'янами; кошлатий пожовтілий газон діставав майже до щиколоток, а навколо все було зімітовано, як у постапокаліптичній казці: розбиті гіпсові статуї на порослій замерзлій землі разом з надщербленими і почорнілими садовими фігурами та гномами, що стояли під поржавілою кованою металевою аркою, лише додавали цьому місцю якогось антуражу чи то романтики.

Я вмостив свою дупцю на пошкальованій часом садовій гойдалці, що відразу противно скрипнула, а Арсєньєв швидко повторив мої дії, підсуваючи своє тіло впритул до мого. Його вичурна рука спокійно лягла мені на плечі, м'яко обіймаючи і водночас притягуючи до себе. Буду чесним, лише мить я завагався, проте наступної я, блаженно прикривши повіки, вже уткнувся носом в комір зимової куртки, а голову обережно поклав на плече свого компаньйона.

Холодні, ажурно виткані метелики каскадом безшумно опускалися на землю, на одяг і на гарячі обличчя поруч. Я запам'ятав присмак першого снігу тієї зими – присмак м'яких губ і запашної кави.

***
– Та шуруй ти уже, – не витримав я і власноруч підпихнув Арсєньєва до вхідних дверей славнозвісного будинку Паші, який став на деякий час своєрідною в'язницею для білявого пройдисвіта.

– А ти поцілуй, і я піду, – ну точно пройдисвіт.

Я акуратно стріпонув шар снігу з високих плечей Артура, і, дивлячись на нього знизу вверх, якомога агресивніше схопив його за комір пальто.

– Ти або зараз йдеш, або... – руки Артура лягли на мої передпліччя і поволі спустились до зап'ясть, затримуючись на них.

– Або що? Вернемось у минуле і просто наб'ємо один одному морди? – з кожним наступним словом я все більше і яскравіше відчував його дихання на собі.

На обличчі, повіках, губах – на момент він заполонив все моє єство. З якого ж моменту я почав так пропадати? І хочеться його відштовхнути, і хочеться притягнути ще ближче, не залишити між нами простору навіть для зайвого атому. Ці аути з реальності і справді вилізуть одного разу боком, а тоді я лише зміг ще ближче притягнути його за потилицю до себе і всмакувати злегка обвітрені, обдаті холодом губи.

– Якого чорта? – чоловічий голос роздався позаду нас, і ми обоє, наче ужалені, відскочили один від одного.

Паша, помітно трохи захмелівший, стояв із незрозумілою гримасою на обличчі, перескакуючи поглядом то від мого багрового обличчя на бліде Артура, то назад. Він широко розвів руки в сторону і безсило опустив їх, а разом з його руками гухгнули і всі мої нутрощі.

– Твою ж, сука, матір...