– Короткочасний зайоб? – Свєта подивилась на мене, як на останнього відбитого.

– Ну, да, – не знайшовши іншої відмазки, я підтвердив свою попередню.

Сестра піднялась з мого ліжка і розміреним кроком почала проходитись поруч. Навіть її світло-рожева піжама невдоволено поморщилась від моїх слів. Я ж лежав на ліжку, заритий повністю в подушку так, що мене було важко  відрізнити від загального виду меблів. Настрій мій був приблизно такий же, як і вигляд, – убитий, хоча ще вчора, з моїх мутних спогадів, я витав у небесах і радісно скакав між хмаринами.

– Як би то тобі так тонко натякнути, що навіть під час “короткочасних зайобів", як ти кажеш, хлопець хлопця не цілує.

– Так, я зрозумів, що дарма тобі розповів.

Я перевернувся лицем до яскравого світла, схрестив руки на животі і чудово усвідомив те, що звичка розповідати усе сестрі вже починає вилазити мені боком. І взагалі, чого б то я так серйозно поставився до того, що відбулося вчора? Ну, сталося, то сталося, гормони і вічний алкоголь в моїй крові можуть і не таке забабахати.

– Та ладно тобі, – Свєтка всілася поруч зі мною. – А може, саме через цей маленький фактик в тебе і не клеїлось з дівчатами?

Вона присунулась ближче до мене і, ніби скануючи, вдивлялась мені в обличчя.

– Який фактик?

– Той, що ти гей, – сказала як відрізала Свєта.

– Твою ж на ліво! – від неочікуваної хвилі злості я аж зістрибнув з належаного місця і трохи по дитячому тупнув ногою, – Та не гей я, не гей! Я найнатуральніший натурал у цьому світі.

От тільки Свєті здалось це трохи не дитячим, і її очі від мого крику і всього цього цирку аж побільшали в масштабі.

– Чого ти пінишся, спокійніше, дитино.

Я вже не знав, що мені робити. Відчував себе відстійно, виглядав так само – ідеальна гармонія між тілом і душею.

– Так, – сестра піднялась і хлопнула мене по плечу, – береш сраку в жменю, і пішли.

– Куди? – вилупився я на неї.

– Баб тобі знімати.

Я струсонув головою і ще більш здивовано подивився на цю людину, що тільки-но була моєю сістр.

– Ахаха, – не витримавши, Свєтка розірвалась гучним сміхом, – ти б себе зараз бачив!

Вона аж зігнулась від приступу, а я тільки зміг невдоволено стукнути її ногою по ляшці.

– Та жартувала ж я, жартувала, – зігнувши коліна, вона схопила мене під руку і кривовато почала виходити із кімнати. – Будем тебе відкачувати – рятувальник першого розряду Світлана до ваших послуг.

– Мені вже замовляти гріб?

– Почекай, ти ще не снідав, не сходив в туалет і не подзвонив мамі.

– Блін! – я хлопнув себе долонею по нозі.

– Що, все таки в туалет? – Свєта відпустила мене і розгублено захлопала довгими віями.

– Телефон, – почав пояснювати я, – телефон ж я у мами залишив.

– Лох, – констатувала Свєтка.

Мене різко смикнуло в сторону, бо десь я це вже однозначно чув. Раптом мені згадалась вчорашня ситуація, яка починалась за схожим сюжетом, і у мене якось недобре  загірчило в роті. Здається, мені ті декілька хвилин будуть відгукуватися ще довгі роки.

– Хазяйки ще не повинно бути вдома, – сестра чимось зашелепала в кишені, а потім витягнула невеликі металеві ключики від дверей маминої квартири, – то як, поїдеш?

Люблю, коли Свєта замовницьки на мене дивиться, і це був саме той випадок, той доволі рідкісний випадок. Я на льоту підхопив зв'язку з трьох фігуристих ключів і віртуозно закинув їх собі у кишеню джинсів.

– Відчуваю себе таким поганим хлопчиком, – чесно зізнався я.

– А я відчуваю себе… – Свєта на секунду задумалась, – Та як зазвичай відчуваю.

– І чого я не здивований.

***

В квартирі, як і очікувалося, нікого не було – тільки я і купа старезних речей навколо. Було видно, що мамина покоївка все ж приходила, бо від того срачу, що ми тут залишили не зосталося і сліду. Тільки запах наших бутербродів міцно в’ївся в поверхню антикварного столу – хай пробачать нас всі естети цього світу, це були вимушені міри.
Я і гадки не мав, де мені шукати свого дружка, і тут, як ніби знаком долі мені в очі кинувся столик, який самотньо стояв біля вікна, повністю залитий тусклим світлом пізньої осені.

– Фух, знайшов, – я відразу припав до телефону, як матір до немовляти, і акуратно провів рукою по місцям тріснутого екрану.

Я настільки був захоплений швидкою знахідкою і роздумами про те, як він тут опинився, що зовсім не помітив купу фотокарток, яка лежала під вазою зі свіжими квітами.

– Це ше шо таке… – прошепотів я собі під носа і рукою потягнувся до помітно старих світлин.

Розклавши декілька кадрів на столик, я почав вдивлятися в них, в їх трохи пожовклі від неправильного зберігання краї, давалося в знаки і погане обладнання, зразу зрозуміло, що це тобі не HD. На першому фото була якась смішна малеча, і на хвилинку мені видалися знайомими діти на фото, які стояли поруч обійнявшись – дівчинка була помітно старшою і по-господарськи закинула руку на плече хлопчику, а він її міцно зіжав за талію, від чого та аж скривилася на камеру.

Я легенько приснув смішком, не знаю навіть чому, можливо, тому що мені здалося це схожим на нас зі Свєткою, особливо тоді, коли ми були ще малими шпінгалєтами.

– О, Свєта, – прокоментував я відразу ж наступне фото.

А на мене справді дивилася вона, років семи, у своєму славнозвісному береті із рожевим помпоном, тримаючи на руках старого кота Кокоса, який через незрозумілі причини зник. Стоп. Я переметнув погляд до попередньої світлини і до цієї, знову і знову, і тільки після третього такого рейсу до мене нарешті дійшло, що на першій все-таки ми з Свєткою, і я відразу загордився тим, що внутрішня чуйка мене не підвела.
Десять фото, десять різних фото нас з сестрою: спіймані випадково кадри і наші невдалі позування – я переглядав все знову і знову, і згадував події, які тоді відбувалися. На деяких знімках була і мама, ще з довгим лискучим волоссям і яскравою посмішкою, яка, напевне, ховалася глибоко в ній, бо на камеру вона чисто принципово ніколи не посміхалася. Попрошу помітити, що всі ці три риси, як під копіювальний папір, передалися мені – гени не воші, їх не виведеш.

– А це хто? – зупинився я на останній фотці явно недавньої зйомки.

Один чоловік був явно мейл версія Свєтки: те ж світло-русяве волосся і трохи завужені світлі очі, та ж субтильна статура. Мені знову згадалася фраза про гени і воші, яку я був застосував до себе, а тепер подумки повторив те ж для Світланки.

То ось, як виглядає мій батько. Не дивно, що мама Свєтку постійно ледь на руках не носила і всюди з неї пилинки здувала.

– Сина? – почувся з дверей сонний голос матері.

– Йоп! – я різко шуганувся назад, трохи зачепивши столик і ледь не перекинувши виліплену вазу, – Мама?

– В крайньому разі, так каже твоє свідоцтво про народження.

Фурія стояла в дверному проході в своєму шовковому нічному халаті і байдуже дивилася на мене, застигнувши поглядом, як ніби після трьохденного запою, на фотографіях у мене в руках.

– Хто цей чоловік? Наш дядько? – Я ткнув пальцем на іншого фігуранта фото, який закинув руку на плече Свєткиного старшого двійника, бо татом його називати я не готовий ще морально.

– Не знаю, як це правильно сказати…

– Ну?

– Ваш майбутній вітчим, чи якось так.

Я трішки підохрінів, а мама, скориставшись моментом, підійшла до мене і перейняла знімки у мене з рук, а я ж навіть не бачив сенсу їх більше втримувати.

– Ти нарешті знайшла собі пару?

– Ваш батько нарешті знайшов собі пару, – вона із плеском кинула фотки на столик і подивилась на мене.

– Ага, – не знайшов я більше слів.

Наш, так званий, донор генетичного матеріалу, який був одружений на нашій матері знайшов собі пару, але ж на фотці окрім цього злегка бородатого чоловіка більше нікого немає, навіть далеко на фоні пустота.

– Нас запросили, до речі, – перервала мої роздуми матір.

– От повезло.

– Так, Артемчику, – улесливо почала вона, взявши мене за руку, – ви повинні розуміти, що я рада за те, що ваш батько дійсно знайшов того, з ким він хоче провести життя, а не того, хто від нього залетів.

– Ага, – показав я свою найбільш соціально привабливу частину характеру.

– Не сердись на нього, будь ласка.

Я подивився в такі чисті очі матері, які дійсно не виражали ніякого суму або ж жалю, і не втримався – я приклав руки до її плечей і прижав їх до себе. Єдиний раз, коли я відчував себе некомфортно поруч з нею, це коли вона побачила, як я з її білизни робив парашути і скидав з балкону, сьогодні ж другий раз моєї такої поведінки.

Невже я такий же, як і він?

Вона простояла в моїх обіймах лише хвилину, а потім зробила декілька кроків назад в сторону кухні.

– Так, досить тут шмарклі розводити, – махнула вона мені рукою, – пішли краще перекусимо.

– Тааа, – трохи сконфужено протягнув я, – я ж тільки за телефоном забіг, мене там вже напевно Свєтка зачекалась. Думає там, напевно, де я пропав, вже скоро понесе заяву в поліцію. Короче, треба терміново йти.

– А, – мама ніби щось пронюхала, – ну біжи тоді.

Я швидко взувся в свої трохи обідрані від хорошого життя кросівки і вже готовий був бігти звідси, як мене знову зупинили:

– Чекай, а як ти сюди зайшов? В тебе є ключі?

– Нуу, – почав я прокручувати триста п'ятдесят варіантів, які б не спалили ні мене, ні Свєту, – так двері ж відкриті були. Ти ж обережніше будь, двері на замок зачиняти треба.

– А, – знову багатозначно прозвучало від мами, – буду уважнішою.

Я махнув рукою на прощання, і тепер мене вже нічого не стримувало від того, щоб вирватися під холодні потоки повітря і все добре обмізкувати. Тільки аби в своїх фантазіях не дойти до депресії і голубої лагуни.
Блядські гени.