– Альо, ти взагалі слухаєш? – Артур самими пучками пальців вщипнув мене за ребра.
– Яй, – викрикнув я і різко відкинув руку зловмисника.
Ми вже биту годину сиділи ось так: Арсєньєв гортав сторінки наших з ним конспектів, інколи кидаючи в мою сторону їдкі словечка; а я сидів закинувши ногу на ногу і поглядом блукав по приборах, що стояли на шафі попереду мене, боковим поглядом помічаючи свого напарника і намагаючись втягнути в себе його запах. Ось так разом ми вибирали тему для нашого проекту.
– Чуєш, – я трохи кашлянув, прочищуючи голос, – ти раптом не хочеш просвітити мене, якого милого ми з тобою тепер напарники?
Артур якось полегшено видихнув і, відкинувши ручку на парту, розвалено відхилився на спинку сидіння.– Невже, – на його ідеально рівному обличчі почала подавати перші ознаки життя посмішка, – я думав, ти вже не запитаєш.
– Просто ця ш... – на секунду Артур запнувся, – твоя напарниця, вона прихворіла, а я, як істинний джентльмен, вирішив їй допомогти.
Я, якось несподівано навіть для себе, невдоволено прицмокнув язиком і трохи розчарувався, що він пішов на цю авантюру заради якоїсь дівки.– А як же ж твій напарник?
Арсєньєв ледь помітно випрямив спину і плавно підідвинувся ближче до мене.– Та той хлопець якийсь рагуль, повір, з тебе толку і то більше буде.
Я пирснув легким смішком і автоматично по-дружньому закинув свою руку йому на плече. Тут я зрозумів, що Рацький і Паша виробляють у мене погані звички, і вже морально готовий був до стусонів. Але, всупереч моїм очікуванням, замість того, щоб викрутити мою руку і засунути мені її глибоко і надовго, Арсєньєв лише схилив голову на бік і усміхнувся припіднятими кутиками очей.***
– Хата горить!Я, заритий по носа в різних зошитах і довідниках, зі швидкістю світла зіскочив на ноги і став в позу ніндзя.
Переді мною вже стояв Паша у всій своїй красі і з пакетом охолодженого пива.
– І чого ти кричиш, ріжуть чи шо? – Обтріпавши себе, я підійшов до друга і стукнув його у плече.– Я ж кажу, хата горить.
– А мозги в тебе не горять? – Я цапнув торбину, набиту добром, і агресивно поніс її до ліжка.– Ого, – награно здивувався Паша, знімаючи свої шкарпетки, – та ти в нас сьогодні ображена істеричка. Розказуй, шо вже сталось?
Я сів на підлогу біля дивану, схрестивши під собою ноги, і з ентузіазмом почав розбирати пакунок. Паша вже разом зі своїми голенькими п'ятками, довго не затримуючись, впав впоперек на ліжко.– Шо тобі розказати? – Тихо огризнувся я.
– Знов якась баба відшила? – Паша байдуже на мене подивився.Чомусь я знову відразу згадав Арсєньєва.
– Якби ж то так.
– Ого, – вкотре за день він здивувався, – ти меня прямо заінтригував.– Та мене поставили на проект з одним таким собі Артуром – придурок стрáшний. – Я відмахнувся від недавніх спогадів і старався говорити як можна беземоційніше.
Паша дістав рукою одну пляшку пива, і поліз до краю ліжка, щоб відкрити її об спинку.– Ааа, – протягнув він задумливо, натискаючи металевою зазубреною кришкою об дерево, – походу, бути придурками – це в Артурів в крові.
– Тобто? – Перепитався я, забираючи вже відкриту пляшку хмільного.– В мене брата двоюрідного Артур звати, і скажу, що це ще те мамкине чудо.
Паша витягнув із чудо-торбинки ще одну затемнену пляшку і проробив з нею такі ж самі махінації. Я лише встиг поспівчувати своєму старенькому ліжку, як ми цокнулись і пустили трохи алкоголю по венах.Через хвилин 20 ми вже встигли опустошити всі наші запаси, пофілософствувати про життєйське, розповісти про все, що гложило – тільки я розповідав за універ, а Паша за малу Таньку. В кінці-кінців я розслаблено валявся на підлозі, а Паша ніби в прострації сидів на ліжку в одних лише трусєлях.
Тільки він хотів знову загнути щось філософське, як наші телефони заверещали в унісон, і ми уткнулися носами в екрани.Арсєньєв: "Мсьє, запрошую Вас на чашечку відмінної кави із присмаком проекту з хімії. Бери блокнот і бігом в Жар. Не обговорюється."
Я, сковтнувши, подивився на Пашу, а він, в свою чергу, ошалілим поглядом втупився на мене.– Артур...
– Таня...Ми синхронно підірвалися з місць, я відразу побіг шукати якийсь більш-менш пристойний блокнот, а Паша шмигав по кімнаті в пошуках свого одягу.
– З такими темпами і твоєю допомогою мені пряма дорога в ексгібіціоністи, – десь з-під крісла рикнув Паша.– Ну, ти хоч труси на місці тримаєш, – почав я його втішати, запихуючи все приладдя в рюкзак.
– Дякую, це дуже обнадійливо.Нашій швидкості збирання позаздрили б навіть в армії, бо через хвилину ми вже збігали вниз сходами, прилизуючи волосся.
Друзі, вони ж друзі завжди, навіть по нещастю.