Я лежав на підлозі. Ноги мої були закинуті на ліжко, а все інше тіло знаходилось нижче їх рівня. Виявляється, спати на підлозі дійсно може бути зручно – нічого нікуди не давить, і можеш розкинутись на всі сторони. Я п'яним поглядом дивився у стелю і рахував темні смужки на білому фоні. Ідилія мене і світу навколо так і продовжувалася б, якби хтось не постукав у двері.

– Можна? – Виглянувши з-за дверей, запитала Свєта.

– Ого, – щиро здивувався я, – що то в лісі здохло, що ти питаєшся, чи можна зайти?

– Хе-хе, – усміхнувшись, сестра підійшла ближче, – мій косяк, більше такого не повториться.

– Ну, я ж не сказав, що я проти.

– Ти не сказав, а я відчула, – задоволено посміхнулась та.

Я вже, напевно, декілька днів не виходив з дому, та що там з дому – з кімнати. Не гадано, що Свєта сама прийшла до мене. Вкотре збившись з підрахунку смужок, я цмокнув язиком і через силу підняв свій тулуб. Свєта дивилась на мене таким поглядом, ніби хотіла щось сказати, але чекала мого дозволу. Я провів рукою в повітрі і показав на неї.

– Ну говори, якшо вже прийшла.

Сестра обводила поглядом кімнату, але продовжувала мовчати. Я сидів, склавши руки на колінах, і свердлив її своїми очима. Вона ще декілька разів пострибала п'ятою точкою на моєму ліжку, а потім все ж таки заговорила:

– Я розумію, психологічна травма там, але ти вже більше тижня не виходиш з кімнати, телефон, бідолаха, розривається від дзвінків на "беззвучному". Може вже вилізиш накінець-таки зі своєї берлоги? – Свєта безпомічно і одночасно з докором подивилась на мене.

– Скільки? – Трохи шоковано перепитав я.

– Тиждень, дитино, тижде-е-ень, – виразно протягнула та.

– Сьогодні ж понеділок?

– Ага, – підтвердила сестра.

– Сімнадцяте?

– Ага, двадцять четверте, – з посмішкою кивнула Свєта.

Я відхитнувся трохи назад, і шоковано подивився на сестру, яка з кишені вже витягувала цукерки.

– Будеш? – Вона кинула в рот одну карамельку, а інші протягнула мені.

Я вихопив з її руки червоненьку, і кинув собі у кишеню, розвернувся і вже хотів вийти з кімнати, як біля дверей згадав, що я не знаю, де мій телефон.

– Свєтуль, – відразу ласкаво заговорив я, – а ти випадково не знаєш, де мій телефон?

– Знаю, – кивнула у відповідь та.

– Ну і де?

– Шукай, – сестра весело, з якимись диким поглядом, зістрибнула з ліжка і хлопнула долонями над головою.

Як мала дитина, їй Богу.

На хвилину я відчув себе Танюшою, якій Паша влаштовував квест по пошуку подарунків, тільки зараз мені цей квест не дуже подобається. Причина в тому, що ще з дитинства у мене був неймовірний скілл – губити усе, що тільки можна і не можна, навіть не губити, а просто залишати речі в якихись неочікуваних місцях, а потім не могти їх знайти. Одного разу я знайшов свій паспорт в холодильнику, а ключі від дому – в маминій улюбленній вазі. Свєтка ж була справжня паличка-виручалочка – вона швидко знаходила усі мої пожитки. Так я й дожив до вісімнадцяти років і живу дотепер.

Я подивився на сестру, і зрозумів, що без неї я пропав.

– Тоді дай свій телефон.

– Нащо? – Свєта здивовано подивилась на мене.

– Подзвоню на свій – знайду, – мої слова викликали в неї лише неконтрольований приступ сміху.

– Ну давай, дзвони на "беззвучний" телефон, – крізь сміх видавила з себе сестра і протягнула свій тонкий золотистий смартфон.

– Блін, – панянка удача явно не на моїй стороні.

Я відразу розпочав ревізію будинку, і першою на моєму шляху трапилась ванна кімната: я обдивився геть усе, починаючи з тумби і умивальника, і закінчуючи місцем під душовою кабінкою. Далі жертвою мого пошуку стала вітальня, але і там було пусто, тоді вирішено було піти на кухню. Ні в тумбі, ні в раковині, ніде не було мого милого "хреново". За вікном уже навіть розпогодилось, і якийсь сонячний зайчик відбився мені прямо в очі. Тільки через хвилину я зрозумів, що відбився цей загублений "заєць" від екрану мого телефону. Я відразу кинувся до нього і справді знайшов свою втрату, але в той же момент офігів, як ніколи в житті. П'ятдесят чотири пропущених дзвінки – половина з них від Женька, хоча той сам ніколи не дзвонив першим навіть друзям, чисто з принципу або просто не мав на рахунку.

Поки я копирсався в телефонній книзі, в двері хтось почав довго і нудно дзвонити.

– Свєт! – Крикнув я сестрі через дві кімнати, – подивись, хто там.

– Сам подивись, – тут же крикнула вона мені.

Я розлючено видихнув, запихнув телефон в кишеню і пішов відчиняти двері.

– Ну-ну, попросиш ти в мене щось, – пригрозив я сестрі.

Напевно, вона почула мої слова, бо тут же реактивним літаком рванула до дверей, ще відпихаючи мене рукою, аби встигнути першою. Я лише стояв позаду неї, спираючись на стіну, і задоволено посміхався – скільки років пройшло, а вона ще ведеться на цю фразу.

Свєта двома пальцями ткнула собі до очей, а потім показала на мої, даючи зрозуміти, що вона слідкує за мною, і лише тоді відкрила замок дверей. На порозі стояв хлопець, я побачив тільки його білуватий спортивний костюм, але цього мені вистачило, щоб зрозуміти, шо це Рацький.

– Ти хто? – Безтактовно і з ноткою здивування запитав Женя в моєї сестри.

– А ти хто? – Спокійно перепитала та.

– Дівчинко, біжи поклич Артьома, – трохи роздратовано сказав хлопець.

– Дівчинко? – Ще раз перепиталась сестра.

Думаю, що мініатюрне біляве лице Свєти вмить потемніло, бо в наступний момент вона так ефектно ногою виштовхнула гостя з дверей, що Джекі Чан нервово палить в стороні, лише тоді вона захлопнула важкі вхідні двері і пафосно відкинула волосся назад. Я вийшов з-за стіни, щоб мене цілком можна було побачити, а вона лише підійшла до мене і поклала руку на плече.

– Тебе там якийсь підар шукав, йди забирай його, бо потім будеш виносити по частинах.

Вона зі злості трусонула рукою, а потім відпустила моє плече і пішла у кімнату.

Я швидко юркнув на поріг, в надії побачити колегу, але його навіть і сліда не було – мене зустріли лише холодні  пейзажі пізньої осені і дивна бабуська з будинку навпроти. Звичайно, після такого кожен би тікав куди очі глядять, а знаючи дівчачий характер Женька, то це й не дивно.

Я дістав з кишені телефон і почав набирати номер Рацького. Якась дивна музика почала грати замість звичних гудків, і я відтягнув телефон від вуха, і ще раз переконався, що дзвоню саме тому, кому треба. Нарешті знайомий голос заговорив в слухавку:

– Ало-о.

– Здоров, Рацький, – якомога веселіше промовив я.

– Ти шо, невже це сам Артем Васильович вирішив зателефонувати моїй скромній персоні? – Роздратовано запитав Женя.

– Тут таке діло, я просто телефон був трохи посіяв.

– Знов? – Він спитався про це, вже як про щось дане.

– Та є таке, а чого ти так наярював? – Відразу перейшов я до головного.

Женька вже трохи повеселішав і замовницьким тоном заговорив в слухавку:

– Ооо, в мене такі новини для тебе.

– Та не тягни кота, – все підганяв його я, а він навпаки замовк.

– Всьо, я вирішив, давай дуй зараз в Жар, а там про все і поговоримо.

На хвилину я згадав Жар, і мене трохи пересмикнуло від недавніх подій у тій злощасній кав'ярні. Я почав прокручувати в голові всі можливі відмазки, щоб туди не піти.

– Чого саме в Жарі? Що, інших місць немає? Вам там шо, медом намазано?

– В смислі? – Женя інколи вважав мене імбіцилом, і, здається, що це був саме такий момент.

Я мовчки стояв і перебирав можливість стикнутися з Арсєньєвим, яка, до речі, була вкрай високою. Я навіть намагався приплести в свої вирахування ті синуси, тангенси, що ми проходили в школі, і навіть теорію ймовірності – не дарма ж в класі я був найкращим з математики. Але як я би не старався, все було марно. Мої роздуми знову перервав Рацький:

– Так, харош ламатись, як Ірка з паралелі, чекаю тебе в Жарі і без всяких "б". Ну блін, серйозно, всі вже там були, і тільки я як відсталий.

– Так в чому проблема – підняв сраку і сам пішов.

– Нєєє, – протягнув Женька, – так не цікаво. Я вже майже дійшов, так що чекаю тебе вже на місці.

Хлопець він дивний: ніби й альфач, а на ділі шмарклива нюня. Він просто скинув слухавку, не бажаючи слухати ніяких відмовок і заперечень.

***

На дворі уже помітно похолоднішало, Свєтка взагалі сказала, що синоптики з дня на день передають сніг, проте я їм так вірю, як тому ж Рацькому – тільки якщо дуже сильно постаратись. Весь час, що я збирався вдома, сестра ходила біля мене і капала на мізки про те, з якими людьми (придурками) я воджусь. А потім ще хвилин п'ятнадцять бігала як квочка-несучка біля ціпляти, тримаючи в руках тепле кашемірове пальто і агітуючи мене його одягнути.

Все-таки я його одягнув і, схожий на посірілого Колобка, покотився на зустріч. Тішив я себе тільки тим, що це тепло. По дорозі, майже перед дверима в Жар, я якимись магічним чином зміг вступити в калюжу там, де її по природі не має бути, і мої білі кросівки стали під колір моєму пальто.

– Шо за блядство, – прошепотів я собі під носа, струшуючи воду з кросівок.
В вікні я вже побачив злорадне лице Женьки, який почав мені махати і запрошувати всередину.
В принципі, день гіршим вже не міг бути, і мені так стало побарабану кого я побачу там, чи хоч Арсєньєва, чи хоч самого Сатану. Я просто відкрив химерні двері з дзвіночком на верху і ввійшов в царство арабіки, робусти й смачних тістечок.