Стояв чудовий осінній вечір. Я повернувся з прогулянки своїм містечком, яке ну дуже запало мені в душу, про нього трохи пізніше. Погода пізньої осені якщо вже і гріє душу і милує око, то зігріти тіло потрібно самотужки. Поклав кип’ятити чайник щоб заварити чаю, або міцної кави щоб трохи збадьоритись. Тим часом пішов розпалити багаття в каміні, яке погасло поки я вештався вулицями міста. Для чого кава наніч ви запитаєте? Справа у тому що моє начальство на роботі страждає на осінню депресію,тому догодити у оформленні тих чи інших документів дуже важко, переважно вдається з третього, а то й з четвертого разу. Таке буває в людей, тай всі мої колеги вже змирились з цим.
І ось вже я з ноутбуком і кавою в котрий раз переробляю квартальний звіт. Знали б ви як мені остогидла ця робота... Хочеться чогось іншого, цікавішого, аніж сидіти більшу частину дня в офісі і вислуховувати безпардонну критику старого маразматика...
Під час роботи я роблю невеличкі паузи, буквально хвилин на двадцять. Хто б що не говорив — це справді працює, особливо коли робота досить таки нудна, перевести думки є просто необхідністю. Ніби провітрити кімнату, що я власне зробив під час однієї з пауз.
Підійшов до вікна, розсунув штори і поклав ручку віконця у верхнє положення, щоб утворилась невеличка шпаринка. Людині, чи навіть коту пролізти крізь неї напевне не вдалося б, проте для провітрювання якраз те що треба.
Прохолодний осінній вітерець ринув у мою кімнату, і я знову задивився на чудовий краєвид, що відкривався з мого вікна: це була вулиця старого міста, яка простягнулась через майже все місто близько 70-80 років тому, тоді наше місто процвітало завдяки вдалому розташуванню і сполученню з іншими містами, серед них були і великі. Будинки збереглись у первозданному вигляді, хоч усередині, я впевнений, були обладнані якнайсучасніше. Подумки час від часу переношусь у ті часи...Якби не декілька сучасних автомобілів, що стояли припарковані вздовж вулиці, можна було б втрати відчуття часу і гадати що на дворі досі 1963 рік.
Вдалині можна побачити дві невеликі гори, я б навіть сказав пагорби, зв’язані між собою канатною дорогою, де дуже часто можна було зустріти туристів, та й місцевим це місце також запало в душу. Ви тільки уявіть який краєвид відкривається оку звідти! Все місто ніби на долоні, говорячи все місто я маю на увазі обидві частини: стару та нову. Також з гори добре видно здоровенне озеро і острівець посеред нього, про який є багато місцевих легенд. Одна говорить, що на острові живе привид в’язня, який вибравшись з в’язниці оселився там і проводив різні досліди над людьми, яких попередньо викрадав з околиць міста, чи то він брав їх у рабство (подейкують там будувалась його фортеця, або щось в тому роді). Потім він загинув внаслідок нещасного випадку на тому ж будівництві. Всі робітники (напевне у цьому випадку раби) збунтувались, внаслідок чого колишній в’язень загинув жахливою смертю. У місті стало відомо про події на тому острові вже після того, як люди вибрались звідти і повернулись додому. Чи правда це чи ні, вирішуйте самі, для мене це лише міф і нічого більше.
Друга легенда каже, що на острові живе якесь середньовічне чудовисько, що полює на необачних рибалок озера. Ця версія також здається мені не дуже правдивою, щоправда, проходячи повз озеро і справді можна почути дуже дивні, здавалось би не повідані людському розуму звуки.
Затримавшись біля вікна я випадково став свідком розмови двох юних хлопчаків, щоправда, один здавався років на 5 старшим від іншого. Розмова була про якісь дурниці, незрозумілі для мене сленги молоді, хоча мені лише 29! Хотів вже було відійти, щоб не підслуховувати чужу розмову, та від того, що здавався молодшим пролунала така фраза: - Останній раз я купляю тобі щось у даркнеті... - мовив той, здавалось би роздратованим голосом. З цієї фрази мене цікавило лише одне слово, “ДАРКНЕТ”. Мені вже знайомо що це, а от хлопці ̶ здається ще не знають з чим граються...