Минув тиждень. Тепер я не частий гість інтернету. Та ще б пак! Після такого я взагалі волів би не з’являтись там. І це мова не про даркнет, а інтернет в цілому. Хоча в цьому є і свої плюси: весь вільний час читаю різну літературу, а не залипаю в соцмережах. З’явився час зайнятись спортом. Еліс каже що не впізнає мене, і звичайно ж я не розказав їй про ці всі пригоди, поки її не було. Стараюсь більше не думати про те, що бачив в ту ніч. Але мені все одно сняться кошмари, а думки напливають самі по собі. Думки ні про що, або просто я не розумію їх. Ба більше, я навіть ходжу до психолога, проте не бачу результату від слова зовсім. Можливо через те, що не можу, чи то не хочу, виговоритись йому. Не знаю як описати словами все те, що в мене на душі. Мама завжди казала, що це з’їсть мене зсередини, а тепер і Еліс так каже. Досі ніхто не зміг мене вивести на душевні розмови окрім мого старого друга Еліота, проте якщо ви це все читаєте — значить щось таки змінило мою думку.

Ми з Елом знайомі ще з пеленок, жили на одному районі у десяти хвилинах ходьби. Пам’ятаю, ми не дуже ладнали в дитинстві. Хоча було між нами дещо спільне — обоє були відлюдьками, з якими ніхто з однолітків не хотів гратись. Час від часу ми перетиналися на вулиці, чи в школі, проте уваги одне на одного не звертали зовсім. Ну окрім діалогу ні про що, бо про що можна говорити з людиною, з якою і близько не знаєш про що можна говорити?

Наша дружба почалась з порятунку життя. Одного спекотного дня я йшов шукати щось піджерти або заробити чи поцупити якусь копійку. За збігом обставин опинився не в тому місці і не і той час — місцеві банди влаштували перестрілку просто серед білого дня. Ел затягнув мене за сміттєвий бак, а за мить автівка, що до того я стояв біля неї, вибухнула. Тепер ми не спілкуємось, адже по закінченню школи він переїхав в Іспанію. Туди, звідки походили його батьки. Ми завжди сиділи на даху з пляшкою сидру, або якогось іншого шмурдяку ( який тільки могли дістати 15 річні шпиндики ), і мріяли вибратись з Гетто. Мріяли про Іспанію, гроші, дівчат, безтурботне життя... Сподіваюсь у нього все вийшло.

В будь-якому випадку, я не дозволю цим жахіттям з комп’ютера проковтнути решту мого, і без того не дуже щасливого життя. Є у світі речі, які нам краще б ніколи не знати. Можливо навіть заради безпеки наших близьких, або і власної. Що б там я не бачив, але життя продовжується.

Минуло більше як місяць. Мене почало попускати. На роботі були схвалили лікарняну відпустку, а це ой як “допомогло”. Спитаєте навіщо тоді я оформляв її? А я не оформляв. Думаю ви вже здогадались, хто це все це провернув.. І от останніх три тижні я намагався не здуріти вдома.