На лікарняному я знайшов чим зайнятись: почав реставрувати свого славетного (сорок років тому) доджа. На цей іржавий кузов боляче було дивитись. Іржа повсюди (навіть там, де бути не повинна б, наприклад на водійському сидінні), дно прогнило, а я ще думав що це за посторонні шуми з області підлоги. Одним словом — машина майже труп ( вийшло у трьох словах, вібачте ). Тому декілька днів, чи може навіть добрий тиждень (трохи втратив почуття часу) я провів у гаражі знайомого відчищаючи разом з ним шматки металу, який вже навіть прогнив у багатьох місцях, і приварювали нові. Робота ще те «задоволення», особливо коли ніколи не робив подібних речей ( або просто руки з одного місця). Це вдарило мені по кишені, але вже набагато дешевше (багато речей доводилось робити самотужки, знайомий лише контролював щоб я не відрізав важливий елемент, чи не спалив йому гараж), ніж на професійному сервісі, де все роблять за тебе.
Після ремонту на свіжо-помальованому коні я умудрився провідати батьків на мамин день народження. Батьки оцінили мою працю і подарували рукавиці (на мої покоцані через відсутність навичок руки ). Якийсь час провів у них, хотів відпочити... Час минав, але я все одно не забув про ту ніч. Можливо я надто зациклився на цьому, але чорт, як можна перестати думати про таке? Самі подумайте. Що за фігню я бачив? І чому саме я її бачив, а не хтось інший.. Майже кожного разу коли я закриваю очі бачу того чувака без рота... Мій мозок досі не може зрозуміти сенсу цього всього...гівна. Я зав’язав з цим після того, як люди в чорному завітали до мене з профілактичною бесідою, досі мурашки по шкірі коли згадую Шрека. Еліс заспокоювала мене, підтримувала, до пори до часу. Потім коли я черговий раз падав духом, вона просто зникала. Так як ми були на відстані ( вона у місті, а я у батьків) спілкувались ми суто по телефону, і то в месенджерах. Не знаю чому для неї було проблемою поговорити зі мною по відео чи просто телефоном. Я вже скучив за її голосом... Взагалі здається охолола до наших стосунків. Можливо я теж трохи закрився в собі, але не настільки.
Парадокс в чому? Якщо я покінчив з цим ділом, це ще не означає що «це» покінчило зі мною. По закінченню відпустки почали відбуватись дивні речі. Я повернувся на роботу, і мені здається за мною стежать. І ні, це не мої загони чи фантазії, я в цьому впевнений. Спочатку я навіть не помічав цього, проте дедалі важче було не помічати очевидне. Еліс заспокоювала мене, мовляв я просто накручую себе, ми навіть почали частіше сваритись через це. Дійшло до того, що почали рідше бачитись і холодніше відноситись одне до одного. Принаймні вона запевняє, що ми віддалились, і не знає чому, ніби просто перегоріли. Не знаю як вона, проте я точно не перегорів і не віддалився, хіба вона перестала підпускати мене до себе.
Не знаю хто вони, але вони використовують різні автомобілі кожного разу, і автівки явно не з дешевих. Я хоч і не спец у цьому, але таке навіть діти зможуть відрізнити. Кожного дня повторювався той самий сценарій. Після роботи я сідаю в свою машину і прямую додому. Щоразу тією ж дорогою. Тільки-но я починаю рух ̶ інша автівка падає на хвіст і переслідує поки не зверну на під’їзну дорогу, а вони просто їдуть собі далі. Навіть коли я хочу трохи покататись вечірнім містом вони не злазять з хвоста. Дивно, чи не так? Тим паче кожного дня протягом робочого тижня. За інших обставин я б міг назвати це збігом, але точно не зараз коли я ніби на голках.
Не зовсім не розумію для чого вони стежать за мною..сподіваюсь зрозуміють, що я звичайна людина і не несу загрози для них. Боже, та я навіть не розказував нікому про це, навіть Еліс не знає всього.
Часто пролітають думки, щоб залягти на дно або поїхати з міста...
Наступного дня я спробував роздивитись їх у лобове скло. Поволі вийшов з будівлі офісу, і так само повільно крокував до доджа, щоб видивитись їхню машину. По суті це не так вже і складно, адже на вулиці не багато таких повністю чорних авто, виявилось навіть із затонованими вікнами, тому план видивитись їх провалився. «Бодай запишу номера машини» - подумав я тоді, але, як не дивно, авто було без номерів. Чомусь я не помічав цього раніше.
І от я знову звернув на дорогу до свого дому, а вони поїхали далі. Цього разу вони їхали ще ближче, ніж зазвичай... Мені вже здавалось, що от-от вони просто підріжуть мене, або просто застрелять на ходу.
Клянусь, з кожним разом вони підбираються ближче і ближче.