Я прокинувся на підлозі посеред ночі. Схоже таки сон взяв своє. Поглянув на екран ноутбука ̶ там відтворювався запис з гвинтокрила. На записі якесь чудовисько, схоже на гігантського краба витало берегом якогось безлюдного острівця посеред океану. Я вимкнув його і закрив кришку ноута, досить на сьогодні.

Заснути знову я так і не міг. Довго ще сидів просто так, дивлячись у даль через вікно і думав про те, що бачив сьогодні. Відверто кажучи мені важко було зрозуміти, що саме я бачив: чи це якийсь тупий жарт, чи може.. це все насправді? Тепер навіть розумів навіщо йшов далі...

Годинник пробив четверту ранку. Заснути я таки не зміг. Взяв ноутбук і поклав на живіт, відтак я вже лежав під ковдрою у своєму великому і зручному ліжечку, а не на підлозі. Мій мозок кричав, щоб я виніс його на вулицю і розбив його на друзки,та я не міг цього зробити. Поглянувши у екран помітив дещо, чого раніше не помічав. Невелике повідомлення в лівому нижньому куті екрану. Я не знаю, було воно там увесь час, чи ні? Мені довелося примружитись, щоб прочитати його. Знову латинь, яка перекладалась як "Ти задоволений?" Під запитанням було дві кнопочки: так і ні.

Тепер я знав відповідь на це запитання. Чорт забирай, ні, я не був задоволений, а просто нажаханий. Мені слід було натиснути "Так". Якщо б я це зробив - мене б вивело з цього Богом забутого місця, повернуло до комфорту і розсудливості. Навіть зараз я не можу сказати вам, чому я натиснув "Ні". Тільки но я це зробив сторінка оновилась. Відкрилась та сама базова сторінка з посиланнями, проте цього разу їх було лише чотири. Ці посилання не були схожими на всі попередні, що я їх відкривав. Здавалось, це могло бути щось не з цього світу - символи були не схожими на наші, земні. Не довго думаючи перейшов по першому посиланню. Від побаченого волосся стало дибки і ноутбук полетів і інший куток кімнати після перших 20 секунд перегляду цього... Сподіваюсь він цілий...

Не можу описати, що я побачив, бо сам не можу зрозуміти що це було. Це був не малюнок, відео чи щось в цьому роді. Відверто кажучи, раніше я не бачив чогось подібного, тому описати це дуже важко, та я спробую. Це було щось типу прямого ефіру з чимсь, саме так, з чимсь, інакше це не назвеш. Ця істота не мала форми та була забарвлена різними кольорами, не баченими людським оком. Навколо рухались різні предмети, схожі на те що було всередині. І рухались так, як не рухається ніщо, на нашій планеті. Всі речі рухаються по трьох осях, про це ви напевне знаєте з курсу шкільної математики, а ці об’єкти не обмежувались цим. Від однієї тільки згадки про це у мене розколюється голова.Знаю лише те, що не повинен був цього бачити. Ніхто і ніколи не повинен був це бачити. Навіть не через те, що у цьому немає жодного змісту, здається воно якось дуже різко і негативно впливає на людську психіку. Говорячи про мене — гадаю сам не витримав би ще кількох секунд перегляду.

Я лежав дивлячись в стелю поки не задзвонив будильник. Не хотілось нікуди іти того дня, але беручи до уваги мої відносини з босом черговий відгул міг означати моє звільнення. Його чорні очі здавалось просікали злом наскрізь. Не можу сказати, що він настільки погана людина. У нього є сім’я, троє дітей, дуже багато людей з нашого, і не тільки, міста знайомі з ним та поважають як хорошого друга та успішного бізнесмена. Мені здається, тільки-но Крю переступає поріг будівлі офісу — відразу стає іншою людиною. До того ж це працює в обидві сторони.

Відбувши, не можу сказати відпрацювавши, бо весь день як сонна муха, ще й налякана, робочий день повертався додому. Навпроти мого дому, обіч тротуару, стояв припаркований чорний б'юік років приблизно 60-тих. Це звісно привернуло мою увагу — у будинку навпроти давно ніхто не живе, та я намагався не подавати виду. Зупинившись відкрити ворота хотів заглянути в середину тієї автівки. Облом — вікна тоновані. Всередині швидше за все хтось був. Я чув їхні нерозбірливі через шумоізоляцію, грубі голоси. - Біс з ними. - подумав я заїжджаючи на своє подвір’я.

Машина простояла увесь вечір на тому ж місці. Тільки я заспокоївся, як почув якісь звуки на подвір’ї. Визирнув у вікно з кімнати на другому поверсі, але не побачив нікого, надто темно. Трохи вагаючись я спустився униз прихопивши з собою потужний ліхтарик, такий як у полісменів, щоб роздивитись що там відбувається. Освітив подвір’я і побачив що хвіртка відчинена. - Отже, хтось таки пробирається до мене, - сказав про себе я. — варто викликати 911. Не встиг я навіть дістати телефон з кишені як у двері впевнено, ніби великим, міцним кулаком хтось тричі постукав. Пам’ятаю, як перехопило подих і туман охопив мозок. Я не міг витягнути з себе жодного звуку, не те що б бодай якось спробувати налякати зловмисників.

- Відчиняй! - басистий голос почувся крізь двері. Здавалося що від нього тремтіли навіть стіни будинку. - Ми знаємо, що ти вдома. І знаємо, що ти зробив.

Я все ще мовчав. Не знав що сказати. Паніка заволоділа моїм розумом, а серце хотіло вистрибнути з грудей. За якусь мить стукіт повторився. - Ми просто хочемо поговорити. Відчини. - спокійним тоном сказав інший чоловік по той бік дверей. Хоч я і не відчув у цьому тоні загрози, відчиняти двері не збирався. Я взагалі не розумів що відбувається, і що саме я зробив. Будучи дуже виснаженим через минулу ніч, я ледь не дрімав опершись плечима на вхідні двері поки хлопці чекали, що я їх відчиню. Минуло кілька хвилин перед тим як по той бік дверей знову почувся грубий голос: - Не треба з ним бавитись. Давай, виб’ємо двері і зробимо те що маємо. - Той другий, що був, як мені видалось спокійнішим його відмовляв, та все ж не витримав. - Послухай, Едмонд, ми хочемо просто поговорити. Ти зробив дещо погане, тому ми мусимо провести з тобою бесіду. Ніхто тебе бити не буде, принаймні якщо ти сам нас впустиш. Бо інакше я не стримуватиму більше свого колегу, а він, знаєш, любить відлупцювати когось.

Ця фраза мене остаточно переконала впустити їх самому, ніж щоб потім моє тіло знайшли в озері. Я відкрив двері двом струнким чоловікам у костюмах. Чомусь їхні обличчя видались мені знайомими та будучи спантеличеним усім цим я не міг згадати де бачив їх.

- Ми можемо увійти? - ввічливо запитав спокійніший чоловік. Він був високим та худим. Його чорні очі були чистими, ніби нова порцеляна, а обличчя дочасно постарілось від зневіри та підозріливості. На лобі було густе плетиво зморщок, що нависало над густими чорними бровами. - Так, проходьте. - Я зробив характерний жест запрошуючи гостей в будинок та увімкнув світло. Вони тільки злегка посміхнулись.

Я досі не знав як вони мене знайшли, та був впевнений у тому, що переступив закон. Поки ми йшли до вітальні, моє тіло спітніло і мандраж посилювався. Один з гостей, той що трохи громило, напевне помітив це і єхидно посміхнувся. Гадаю йому до вподоби доводити людей до холодного поту одним лише виглядом. Хлопці сіли на диван, попередньо поправивши покривало, яке я завжди застеляю, щоб не замастити його чимсь поки дивлюсь фільми або дурачусь з Еліс. Я вмостився у м’який шкіряний фотель навпроти них.

- То, ̶ розглядаючи порожній бокал, ніби натякаючи наповнити його, почав спокійним тоном другий. ̶ що ти шукав?

- Відверто кажучи, - швидко відповів я, наливаючи не дуже дешевий віскі у келихи, ̶ я сам не знаю, чесно. Мені просто було цікаво, що це? - Він кивав розуміючим поглядом, потім пригубив напій. Інший же ̶ Шрек ( так я назвав того громилу ) просто дивився на таким мене пронизливим поглядом, що здавалось ніби якась чорна матерія зла проходить крізь мене. - Але я обіцяю, що більше не буду! - вирвалось з мене з інтонацією хлопчика, який щойно розбив вікно футбольним м’ячем. - Шрек злегка посміхнувся, ніби і хотів це почути, та я розумів ̶ цього буде замало.

- На кого ти працюєш? - запитав він. Його тон був агресивнішим, хоча може це мені здавалось через дуже низький голос. Я заперечно похитав головою, але його вираз обличчя не пом’якшав ні на мить.

- Слухайте, хлопці, я не знав куди лізу. Я нічого не шукав. Мені просто було цікаво що це. Клянуся!

Вони якийсь час мовчки сиділи, дивились то на мене, то кудись у вікно, я вже почав навіювати собі, що через нього, і не тільки, за мить вдереться оперативна група з гелікоптера і мене відвезуть кудись закованим у наручники. - Я нікому не скажу! Повірте мені.. будь ласка... - голос у мене був такий, ніби я зараз заридаю немов немовля. Хоча насправді так і було, я дуже розгубився тоді і ледь стримувався. У цей момент хлопці подивились один на одного і в унісон зареготали. Я не розумів що відбувається, може це просто якийсь жарт? У мережі зараз повно всяких пранків. Проте я помилився ̶ це був не прикол. Худий сміючись відповів: - За це ми не хвилюємось, адже тобі навряд чи хтось повірить. - чомусь цей сміх здався мені щирим. - Ми всього лише хотіли дізнатись, які твої пріоритети. - Він спорожнив свій бокал, та затулив рота видихаючи гарячий запах міцного напою. - Давай так: ти віддаси нам пристрій з якого входив туди, і ми підемо. - У цей момент мені трохи полегшало. Послуга на послугу, так би мовити. Мене це більш ніж влаштовувало, біс із тим ноутбуком.

Не зволікаючи жодної секунди я піднявся на другий поверх, у кімнату де лежав ноут, схопив його і побіг назад. Я буквально кинув його їм під ноги, бо перечепився за кабель переноски. Еліс сушила волосся біля великого дзеркала у вітальні, а я забув, або краще забив, скрутити кабель на місце. Шрек нахилився, щоб підняти ноут, і я побачив шрам на його лисині. Ніби хтось хотів поділити його голову навпіл. Такий рівненький шрам хіба що під лінійку робили.. Вони посміхнулись мені на останок і направились до дверей. Я підвівся і пішов слідом, щоб зачинити двері коли вони вийдуть. Вже переступивши за поріг худий обернувся до мене і притримав рукою двері, які я вже зачиняв. ̶ Гадаю, тебе не треба попереджати, але все ж... Не намагайся зробити це знову. І нікому не показуй, як туди увійти. - сказав той запалюючи сигарету. Важкий сигаретний дим ринув за вітром у шпарину моїх дверей. Не знаю, що він таке курить, але навіть для мене це занадто. Я закашлявся, а вони лише єхидно посміхнулись. ̶ Ми все одно дізнаємось, якщо ти це зробиш. - на кінець додав він і пішов.

Відкашлявшись зачинив двері. Я не допитував, хто вони такі, і взагалі не впевнений, що хотів би знати це.