Минуло декілька днів, перш ніж я потрапив додому. На календарі вже 24 число ̶ сьогодні свята вечеря. Не скажу що я палкий прихильник релігії, та все ж деякі традиції це святе! У моїй сім’ї є традиція, на Різдво всі, я і мої старші брати, збираємось у батьківській хаті і проводимо цей день в родинному колі: колядуємо, говоримо про різні речі, дивимось телевізор. Все як в усіх звичайних сімей, проте цього року буде не як завжди: зі мною їде Еліс. Мої батьки звісно не в курсі, навіть не знаю як буду пояснювати це все. Ні, це не те що ви подумали, просто вона наполягла що відвезе мене, оскільки сам не можу після того випадку, про який вам уже відомо.

Якось у лікарні, під час одного з її візитів до мене ми розговорились, Еліс багато розказала про себе. Виявилось у нас є трохи спільного, наприклад те, що ми обоє мріємо переїхати до Барселони і оселитись в одному з великих будинків “старого міста”. Також я дізнався що вона сирота, це до речі одна з причин її поїздки зі мною, їй просто немає куди діватись в такий день. Батьки дівчини загинули в авіакатастрофі коли та була ще зовсім малою. Опікуна не знайшли ̶ батьки дівчини були мігрантами з Іспанії, тому мала Еліс потрапила у дитбудинок. Знаєте, так і не скажеш по ній, на вигляд звичайна дівчина у якої життя складалось як і в решти дівчат нашої країни. Лише очі виказують, якого великого болю та пережила.

Зранку я прокинувся від дзвінка телефону. Це Еліс.

̶ Доброго ранку, сплюхо. - сповнений позитиву та енергії голос дівчини пролунав у динаміку мого айфону. Зазвичай вона прокидається пізніше за мене, але цього ранку все було навпаки ̶ будити довелось мене.

̶ Мггг, - крізь сон пробурмотів я, - Котра година?

̶ О пів на дев’яту. Нам за годину виїздити. Вставай!

І справді, у цю годину я вже планував бути принаймні зібраним і поснідавшим. Ще ж треба купити подарунки всім.

За пів години я впорався з усіма своїми процедурами, навіть сам перев’язав ногу, і вже чекав на Еліс у коридорі. Відверто кажучи, мені якось навіть незручно,що вона так возиться зі мною, я не сексист, але відчуваю себе бабою. Особливо в ті моменти коли треба зробити якусь чоловічу роботу, але через мою травму мастило в машині міняє Еліс.

Через двадцять хвилин машина уже була в мене на подвір’ї, тут вона і залишиться. Не дуже хочеться їхати на тій розвалюсі до батьків, тим паче після того, як нею мене збили. Надіюсь мій додж запустися, бо як не крути на такій машині їздити саме лише задоволення. Хоч автівка 1970 року випуску ( просто я не можу встояти перед цими легендарними машинами, всі сучасні просто ніщо в порівнянні з ними), проте почуває себе прекрасно, якщо не брати до уваги морозну зиму. Бо у літню спеку у ній перебувати неможливо ̶ кондиціонера звісно нема, зваритись можна, на додачу щей чорний колір фарби автомобіля.

Я вийшов на вулицю, та все ще стояв у дверях. Еліс вийшла з машини і побігла до мене. Я звичайно не дуже люблю людей, але коли вона кидається мені в обійми я не можу стриматись і обнімаю її у відповідь. Після чергової дози обіймашок ми стали пакувати речі в мою машину. У мене було лише сумка з деякими речами і сумка з ноутом, у Еліс дві здорові сумки. Не знаю що вона там напхала і для чого, ми ж їдемо всього на два дні. Я повідносив речі до машини, хоч я і травмований, але тягати важкі сумки дівчині не дозволю. Еліс на це образилась, тому дав їй нести сумку з ноутом. Ми дуже зблизились після тої розмови в лікарні:

̶ Що ти робитимеш на Різдвяні свята?

̶ Те що і всі нормальні люди, поїду до батьків, що і тобі раджу. - я досі був сердитим і навіть не контролював що говорю. Вона пустила сльозу і відвернула голову вбік, ніби там щось було. Мені вистачило миті коли я зазирнув їй у вічі, там був біль, невимовний біль. Зрозумівши свою помилку я вибачився. І справді моя поведінка зараз бажає бути кращою ̶ зовсім не знаю про людину і так жорстко відповідаю, напевне це побічна дія знеболювальних.

̶ Таа...все нормально... просто мені немає куди їхати... - ці слова зійшли з уст дівчини, і я відчув як всередині все ніби стиснулось, подих перехопило... Так соромно і незручно в житті ще не було як тієї миті. - Я сирота, мої батьки..

̶ Зачекай, якщо тобі боляче, можеш не розповідати. - перебив я тремтячим голосом.

̶ Ми переїхали сюди з Іспанії коли мені було три. Батько мав хорошу роботу в успішній компанії. Скориставшись можливістю, головний офіс у США якраз пропонував декілька робочих місць для працівників філії в Іспанії, ризикнув і перевіз нас з мамою через океан, у країну можливостей. - продовжувала та, роблячи невеличкі паузи, ніби переводила дух. - Все було добре: мама теж отримала роботу у тій же компанії, мене влаштували у непоганому дитсадку, одному з кращих у Сан-Франциско. Час минав непомітно. Я була щаслива. До одного дня. - було видно, як боляче їй це згадувати, та вона продовжувала. Але для чого їй це? Відкриватись перед чужою людиною, яка в додачу тобі ще й хамить... - 7 лютого. Батьки летіли до Нью-Йорка на ділову зустріч по роботі. Все пройшло чудово ̶ батька підвищили, проте додому вони не повернулись.. У літака відмовив двигун на деякий час. Літак почав падати, а пілот не впорався з керуванням. - сказавши ці слова очі дівчини залились сльозами. Та що там її, я сам пустив сльозу і навіть не знав що сказати, як її заспокоїти. Для мене найбільшим болем є втрата когось з рідних, залишитись самому. А ця дівчина вже втратила всіх..

Я піднявся з ліжка, щоб обняти її, може хоч так зможу заспокоїти і підтримати. Ми сиділи обнявшись напевне годину, може і більше. На щастя це допомогло Еліс заспокоїтись, і мені на душі теж полегшало. В той вечір мене якраз виписували. Зібравши усі речі ми рушили з лікарні до машини таксі, яке вже чекало нас біля входу.

Дорогою додому Ел розповіла як вона потрапила до інтернату. Як у неї відібрали все майно, яке мало б належати їй після смерті батьків. Пролунала навіть фраза типу “Гадаю, літак ,де були мої батьки, впав не випадково...”. Отже вона думає що це вбивство?