Де я? Що сталося? - подумав собі я, валяючись на холодному, запорошеному снігом асфальті. Розплющив спочатку одне око, світло від вуличного ліхтаря дуже разило око і видно було лише яскраві промені світла, які розповзались від ліхтаря по колу. Моргнувши декілька разів зір сфокусувався. Я побачив силует, який стояв над мною і здається плакав. Все ще не розуміючи що зі мною, спробував підвестись, але мене зупинив різкий біль у стегні: ніби сотні, або і тисячі дрібненьких голочок проникли під шкіру. З тяжкою бідою я підвівся на лікті, щоб роздивитись навколо. Над мною справді стояла дівчина, з довгим розкішним волоссям і плакала. Збоку стояла її автівка з трошки погнутим капотом і решіткою по центрі — все-таки я теж не пір’їнка.
Усвідомивши все що сталося, я знову спробував підвестись. Біль у нозі ставав просто нестерпним навіть при найменшому русі.
- Може ти краще допоможеш мені, замість того щоб плакати? ̶ обурено сказав я. В той момент злість виривалась з мене і дуже важко було стриматись.
Винуватиця моїх страждань підійшла ближче щоб допомогти мені піднятись, і поки намагалась взяти мене під руки ̶ її волосся опинилось просто перед моїм обличчям. Я відчув її запах, щось схоже на лілію, такий різкий і водночас ніжний. Признаюсь чесно ̶ нічого подібного я ще не відчував: ніби мурахи пробігли по тілу, не хотів уже нікуди йти і взагалі забув усе що сталося. Тим часом бідолашна дівчина намагаючись підняти мене обурювалась чому я такий важкий і чи взагалі пробую піднятись.
Ніби забувши про біль я піднявся на ноги. Ходити не міг, все-таки яким героєм ти не був би ̶ з переломом ноги далеко не підеш.
̶ Я не хотіла, я їхала гальмувала, а воно...я не хотіла, чесно...
̶ Як тебе звати? ̶ перебив я. Не хотів слухати виправдовувань.
̶ Алісія, можна просто Еліс, ̶ відповіла та, трохи здивовано, і час від часу схлипувала.
̶ Перестань виправдовуватись, краще відвези мене додому. Вона кивнула і пішла до машини. Поки я намагався заставити себе ступити бодай крок ̶ двигун автівки запустився, Еліс сиділа за кермом і спостерігала як я кульгаю до пасажирських дверей. З кожним кроком ставало все гірше, біль посилювалась, але найгірше те, що я навіть не знав чи перелом це, чи просто добряче помнуло.
Сівши в автівку сказав адресу і ми рушили, якщо це можна так назвати: машина справді поводилась дивно, схоче щось із коробкою. Дорогою ми трохи розговорились, виявилось досить таки приємна дівчина, бісили лише її постійні вибачення коли між нами наставала ця незручна мовчанка.
̶ Ви будете звертатись до поліції? - тремтячим голосом сказала вона.
̶ Не буду, спокійно, що сталось те сталось. - заспокоїв я.
̶ Але ж вам боляче...і це через мене..давайте я оплачу вам лікування? Або просто дам трохи грошей..скільки скажете.. - її голос тремтів, і це непокоїло. Замість слідкувати за дорогою свідомість дівчини перебувала у роздумах і переживанні.
̶ Дякую, моя страховка візьме ці витрати на себе, не переживай. - знову заспокійливим тоном сказав я, ніби нічого і не сталося, і моя нога зараз не палає вогнем. Еліс декілька разів кивнула, ніби розуміючи що все вище сказано мною було тільки для того щоб заспокоїти її. В її очах я помітив страх і нерозуміння що буде далі, проте не знаю чи то вона за мене так переживала, чи за свою шкуру.
Діставшись до місця призначення, я потягнув за ручку, щоб відчинити двері. І знаєте що? Вона поламана! Мені здається ̶ та машина вже давним-давно мала померти, та їй ніяк не дають спокою. Менше з тим..
Еліс вийшла, відчинила дверцята ззовні і простягнула мені руку. Звичайно ж я проігнорував такий її жест, руками переставив праву, поранену ногу за поріг авто, рукою схопився за дах і якось виліз з тієї пекельної колісниці.
̶ Вибачте мені ще раз... - знову почала та.
Я поглянув на неї і ніби впав у транс: на фоні промінчиків, що походили від вуличного ліхтаря вона здавалась ніби янгол. Глибокі сині очі так і просили в них потонути, а ніжні, тонкі вуста просто зводили з розуму...
Враз стало щось темнішати і я почав падати.. Еліс скрикнула і тоді я зрозумів що втрачаю свідомість.
Я отямився в білосніжній палаті лише з одним ліжком, телевізором і вай-фаєм. Все ясно ̶ це ВІП палата. Як я тут опинився? Просканувавши очима кімнату нікого в ній не виявив. Вирішив піднятись і піти в розвідку, проте не тут то було: нога хоч і була перев’язана, та сил навіть порухатись не було. Телефон мій був у куртці на вішаку, а поряд з тим і сумка де лежав ноут. Тому іншого заняття окрім спати я не вигадав. Рано чи пізно все одно хтось сюди прийде.
Крізь сон я відчув ніби мене хтось торкається за ноги, це і справді так було. Я прокинувся, а медсестра тим часом робила мені перев’язку.
̶ Уже прокинулись? Як самопочуття, містере...?
̶ Едмонд. Що я тут роблю? Випускайте мене звідси вже! Зі мною все добре..
̶ Ццц.. - перебила мене медсестра, - ви перенесли операцію, напевне ще не відійшли від наркозу.
̶ Операцію?! - мій шок у той момент просто не знав меж, - Яку ще операцію? Без мого дозволу?!
̶ Операцію на ногу. Приборкайте свої нерви, інакше мені доведеться вколоти вам заспокійливе.
Я кинув і та продовжила. - Якби не операція, ви б могли до кінця життя залишитись інвалідом. Тому подякуйте своїй дружині, якби вона не доставила вас сюди вчасно...
̶ Стоп, стоп, стоп! Дружині? - моє обличчя аж перекосило від нерозуміння і зіниці очей напевне прийняли форму запитального знаку.
Медсестра ствердно кивнула, - Так, дружині. Вона і надала дозвіл на операцію, і вже здається оплатила все, включаючи ваше перебування тут. , - говорила та цілком серйозно, я вже почав переживати скільки часу я був непритомний, і які що ще зі мною відбулось за той час
̶ Що ж, я вже закінчую, і ось до речі вона. - Медсестра зібрала бинти і на порозі палати розминулась з кимсь.
̶ Ну це напевне і є та сама моя дружина, - подумав я, підслуховуючи їхню розмову.
̶ Стан стабільний, ще декілька днів і на виписку. Перев’язки робити щодня, так. Шви через місяць. - здається мова йшла безпосередньо про мене.
Двері грюкнули і в палату зайшла Еліс.
Я не хотів слухати жодних пояснень, і взагалі не можу стверджувати що радий був її бачити тоді. Вона вмостилась на стільці біля мого ліжка, і теж мовчала. Ось знову ця незручна мовчанка заповнила простір. Тривало це хвилин зо десять, ми просто мовчали, вона дивилась на мене, а я ̶ в стелю, і от наважився першим порушити тишу. ̶ Дякую, але не варто було везти в таку дорогу клініку, і оплачувати все...
̶ Думаю на моєму місці ти вчинив би так само, тому тепер ми квити. - перервала мене Еліс. В її очах досі було видно ці відблиски тривоги і переживання.
Після цього невеличкого діалогу мовчанка знову панувала у повітрі. Через п’ять хвилин дівчина піднялась. ̶ Я напевне піду, тобі потрібен спокій.. - сказала та поправляючи оранжевого пряденого шарфа, - потім ще зайду.
̶ Ти не мусиш приходити сюди... - заперечив я.
̶ Ццц — шепнула вона, приставивши вказівний палець до губ, і вийшла з палати.
Ось і знову я лишився сам один в великій білосніжній палаті. Клініка і справді була досить таки крута, а можливо я так думаю, бо лежу у ВІП-палаті, проте всі меблі тут як нові, здавалось навіть без жодної пилинки, телевізор теж такий не з дешевих, та й взагалі те що він є тут ̶ це щось дивовижне для мене. Ви напевне гадаєте: чому він так дивується чистоті і телевізору? На щастя я не часто буваю в лікарні, надаю перевагу лікуванню вдома, та й серйозними болячками не хворію. Ріс я у бідній сім’ї у районі Гетто, де панує антисанітарія. Лікарні як такої не було, точніше, те що було ̶ лікарнею не назвеш: задрипана халабуда з якимсь доісторичним обладнанням і тарганами. Тепер це все що я бачу просто щось неймовірне для мене, навіть такі речі як чистота.
Решту дня я так і провів на самоті, наодинці з своїми думками, лише одне, що приносили обід і вечерю. Я не вмикав телевізора і не хотів навіть знати де мій телефон. Якби я тоді уважніше читав, пост у твітері, можливо нічого цього не було б. Треба зробити паузу з цими всіма гаджетами, забагато їх вже у моєму житті.
До речі про це, мене не покидають думки про цей “даркінет” чи як його там. Якщо вже ті серйозні хлопці з кафе говорили про те, то щось у цьому точно є, от тільки що цей, кого розшукують, хлопець там шукає? Якусь матерію...
Потік моїх думок перервала Еліс, якраз заходивши до палати. Спочатку я подумав що помер, і це ангел прийшов до мене, та потім зрозумів, що ангел не міг би збити мене машиною. ̶ Нащо вона знову прийшла? - подумав я, хоча насправді був радий її бачити.