Просидівши пів дня в кафе я вирішив що треба якось повертатись додому. Буря на той час уже стихла, а електрику увімкнули — хоч щось радує. Зібравши свої речі, відніс до прилавку баристи порожню філіжанку від чергової порції кави і тарілочку на якій мені принесли тістечка, доречі за рахунок закладу. Ви спитаєте за які такі заслуги? А все дуже просто: поки не було електрики я роздавав вай-фай через свій нотбук, втикнувши кабель у нього і ввімкнув точку доступу. Всі відвідувачі каве закладу могли скористатись інтернетом принаймі для того щоб переглянути новини, а що найголовніше — прогноз погоди. Так, батарейка висадилась повністю, проте тістечка були справді неперевершені!

Погода стала просто казковою: засніжені вулиці, де-не-де проїжджали автомобілі ( був навіть тип на велосипеді, не заздрю йому), морозець тиснув градусів під 20 точно. Ще б гірлянди з ялинкою і новорічний настрій гарантовано!

Оскільки ще не всі лінії відчистили від снігу — деякі з вулиць все ще залишались не освітленими, а самі знаєте як воно взимку темнішає. Тішить те що бодай дороги більш-менш порозчищали і посипали, проте ніхто виїздити на дорогу не поспішав.

Я йшов по одній із темних вулиць прокручуючи сьогоднішній день у себе в голові. - День просто нікудишній! - подумав я — Навіщо я взагалі виходив з дому зранку і йшов до офісу? Змарнував весь день, ну просто молодець... хоча було дещо цікавеньке і тепер трохи не давало мені спокою.

Я випадково став свідком розмови тих двох незнайомців з кафе. Мова йшла про небезпечного злочинця, який всі свої справи прокручує через даркнет. Вже пів року його намагаються вистежити та він завжди виривається їм з рук. Схоже ті хлопці були з поліції, а то і вище, може служби безпеки, і мовилось про махінації не на один мільйон доларів. Ще цей хлопчина щось шукав, там, в даркнеті, та ніяк не міг знайти.

На той момент я навіть не знав що це таке, той даркнет і що таке існує, бо раніше навіть близько такого не чув. - Колись гляну що це таке. - подумав я, і став перед пішохідним переходом. Додому залишалось хвилин зо п’ять.

Зверху справа їхала машина. Я побачив її, але чомусь краплина гордині в моєму характері вирішила проявити себе саме тепер: Я на пішохідному, почекаєш — подумав я і ступив на перехід. Машина здавалось навіть не думала зупинятись, і взагалі якось дивно їхала, то швидше то помаліше, оберти двигуна теж дуже плавали, можливо авто трохи не справне або водій початківець і ще не звик до машини.

Я дійшов до середини дороги, перед лінією розмітки, думаю зупинюсь, може справді авто не справне і не зможе зупинитись. Машина була за 10 метрів від мене і почала зупинятись. Я ж переконавшись що все безпечно, рушив далі. Ступивши два кроки холодний піт кинувся по всьому тілу — мотор загарчав і машина кинулась просто на мене. Останнє що я пам’ятаю тієї миті це чотири яскраві вогники від фар.