Тепер я згадав собі, чому добираюсь всюди машиною, а не автобусами, хоч це виходить в рази дорожче. Ця тиснява нагадала мені дитинство. Коли більше десятка таких же бахурів як я, боролись за якусь крадену річ, або їжу. В автобусі так само, тільки тут вже дорослі змагаються за сидяче місце. Стан автобуса нагадував нашу халупку в Гетто: стареньке, брудне, здавалось, що у будь-який момент розвалиться. Ще й вистоявся перед посадкою, та де там посадкою, навіть у салон не ввійшов, бо якась бабця сварилась з водієм ( той не мав решти у 10 центів ). Добряче промерз, бо одягатись по погоді я вмію дуже добре. У салоні смерділо, ніби там здох хтось із родини гризунів, або що. Не знаю скільки разів я пожалію сьогодні про такий свій каприз катнутись автобусом.

Після роботи я пішов у бар, що неподалік від мого офісу. Заклад далеко не з кращих у місті, проте доступний навіть для бідних студентів. Тут часто трапляються різноманітні бійки, до речі саме між студентами, які не можуть поділити місце у черзі до білого трону.

Напившись досхочу я вийшов звідти на вулицю. Того дня нічого цікавого там не відбувалося. Лише поодинокі пияки бубніли собі під ніс, бо язиком обертати сил уже не було. Та й загалом атмосфера закладу не радувала: всюди цвіль і павутиння, хелловін давно ніби пройшов. Бракувало парочки гарбузів із свічками у вирізаних ротах, проте постійні клієнти закладу відлякували точно не гірше за гарбузи.

Вже темніло і починався снігопад. А я все йду і йду, не знаючи навіть чи у вірному напрямку. Одної миті я заблукав ( принаймні мій п’яний мозок так вирішив ) і почав питати дорогу і перехожих. Хтось мене послав, хтось мало не бив, і лише один дідусь вірно підказав дорогу.

- Ідеш отак до тієї зупинки, далі на право, і так майже у самий кінець вулиці... - він так впевнено розказував, а я так впевнено нічого не розумів, тому подякував і пішов рівно у протилежний бік ( це знову ж таки ініціатива мого захмелілого розуму ). Розуміючи, що додому я не дійду у такому стані, швидше замерзну, зупинив таксі. На диво перша машина, що проїжджала повз зупинилась, а на іншому кінці цієї невеличкої вулиці з вінтажними вивісками і ламповим світлом увімкнула фари, і двигун напевне теж ( сівши у таксі я не чув нічого через гучну музику ) чорна наглухо тонована автівка. Це були вони. Я був упевнений і навіть не здивований. До того ж, мій мозок тоді ніби купався у віскі та пиві, тому викликати у мені здивування було б досягненням. Вони з’явились ніби з туману, бо інакше я б побачив авто ще з вікна забігайлівки, і їхали просто за нами. Декілька хвилин я сам перебував ніби у тумані, але різко почало ясніти коли зрозумів ̶ це та сама машина, що і минулого разу. Здається вони перестали грати інкогніто, можливо зрозуміли, що я щось підозрюю. Здається тепер мені справді загрожувала небезпека.

Всю дорогу вони чемненько їхали за нами. Мій водій пацан років 20, може і молодше. Навряд можна їхати спокійно засніженими і спорожнілими вулицями у такому віці. Декілька разів я думав, що не доїду, виригну все, і все таке інше. Вони ж спокійно наслідували за нами, ніби супровід. Мій, хоч і «спантеличений» мозок зауважив ще одну зміну: кожного разу вони проїжджали повз коли я звертав на свою вулицю, цього разу вони продовжили рух майже до мого дому, зупинились метрів за двісті од нього. Коли таксист висадив мене, сам вибратись з машини я чомусь не міг, дременув у дім, навіть не озираючись. Не хотілось привернути зайву увагу. Бракувало, щоб мене відразу схопили і відвезли кудись. Я просто побрів додому, ледь переставляючи ноги. Цього разу двері відчинились на диво легко. - Завтра точно вже поміняю той замок, головне дотерпіти. Закривши за собою двері на всі три замки мене накрила паніка і ноги підвели. Я просто впав обпершись спиною на двері, і молився, щоб бодай сечовий міхур ще не підвів.

Час минав, а я все сидів під дверима не зрушено. Почав тверезіти і ноги повернулись під мій контроль. Не знаю чи від дії алкоголю, чи то від страху вони перестали мене слухатись, та зараз все добре. Поволі підвівся, дав собі мозкові час адаптуватись і підійшов до вікна, на яке вже почав налипати сніг і побачив автівку на тому ж місці, просто під мрячним ліхтарем. Не знаю скільки часу вже пройшло, і так само не знаю що робити. Дзвонити в поліцію мені навіть на думку не спадало, гадаю мій телефон давно вже прослуховується, тому навряд поліція б чимсь допомогла....