Минуло вже три години, а вони досі там. Я не слідкував за ними увесь час, алкоголь таки розсіяв мою увагу, тому не знаю чи справді вони були в машині, чи може давно пішли, або оточили мій будинок. Не дуже хотілось про це думати ̶ голова боліла страшенно, ніби хтось стискає її із неземною силою, хотілося спати як це зазвичай буває після насиченого подіями дня. Але сьогодні я точно не засну.
Приблизно о першій годині ночі мій телефон заблимав. Я все ще сидів біля підвіконня, видивлявся у темноту та ледь не дрімав, тому спалах сповіщення розбудив мене. Телефон лежав на столі, що посередині кімнати, тому повільним кроком (щоб не перечепитись за речі, які я порозкидав з невідомої причини) акуратно пішов по нього. Поки дійшов екран уже згас. У кімнаті знову запанувала темрява і тиша. Всівшись на дивані розблокував телефон.. Повідомлення з прихованого номеру. - Почалося... ̶ подумав я, навіть не переглянувши вміст. По руках ніби пробігли кількасот мурашок і почався легкий мандраж, якщо не паніка.
"Вийди з дому. Не користуйся вхідними дверима, вони все ще там. Приходь у цілодобову кафешку в 5 хвилинах від дому. Не смій їхати машиною! Поквапся, вони скоро прийдуть. Переконайся що за тобою не слідкують. Залиш світло ввімкненим."
Прочитавши це, я завмер, серце на мить стислось і перестало битись. - Вони йдуть сюди? Навіщо? Хто, бляха мені пише? Я не знаю як би ви вчинили в цій ситуації, але я зауважив попередження. В цей момент я вже був параноїком. Від самого початку мене їли ці всі думки, була «чуйка», і як завжди вона не підвела. Діяти потрібно було швидко. Втомлений і ще трохи п'яний, я одягнув куртку і вийшов через двері, які вели на задній двір. Також я взяв рюкзак з другим ноутбуком, не знаю навіщо, але я відчував що мені це необхідно. Я почекав секунду, а потім переліз через власний паркан. Переконавшись, що мене ніхто не помітив я попрямував до кафе. Приблизно через 15 хвилин п’яної ходьби я нарешті дістався туди. Можна було б і прийти раніше, але я ледь не пірнав в кущі кожного разу коли повз проїжджала якась машина. Підійшовши до закладу ще декілька разів озирнувся і ввійшов. Окинув поглядом відвідувачів: стіл з п'яними студентами, декілька далекобійників і якийсь чувак в худі, що сидів сам у найвіддаленішому куті кафе і набирав щось на ноутбуці. Досить типова картина для такого закладу у такий час. Відверто — я не знав до кого іти. Чомусь мені здалося, що цей чувак у кутку саме той, хто зміг би допомогти. На вигляд він не був загрозливим і був досить худим (навіть дрищавим). От зараз і перевіримо, чи це він. Навіть якщо ні — нічого не зробить мені, у цьому я впевнений. Відколи я увійшов, на мене звернули увагу всі, окрім нього і ще одного із тих студентів (того вже відрубало від передозу алкоголем). Отже я підійшов до столика і сів навпроти. Він підняв на мене втомлені і червоні, напевне від монітора, очі. В них я побачив страх.
- Чого тобі? – похмуро мовив незнайомець. Його голос здавався набагато сильнішим, аніж його зовнішність. Ніби прокурений.
- Це ж ти написав мені? - мій голос тремтів, я сам це чув, але зробити нічого не міг. Виникла коротка пауза. На секунду я запанікував. А що якщо це не він? Але він заговорив...