-Що ти робиш?- після чергового струсу, запитала Дана, нахиляючись до Маркового сидіння. Маршрутка пронизливо скрипнула й, різко сповільнившись, загальмувала. У салоні , наскільки це взагалі можливо у громадському транспорті, було тихо. Червона барвиста оббивка сидінь зливалась у велику строкату пляму, що то розмивалась то чіткішала. Над вікнами висіли вицвілі, потьмянілі листівки, а самі шибки були вкриті чорним крапчатим тонуванням, від якого неприємно рябіло у очах.

-Я не можу відрізнити пепсин від птіаліна, а сьогодні підсумкова,- Марк у відчаї зітхнув, показуючи покреслений олівцем підручник з біології.

-Ум, як ці-ка-во,-викарбувала, вихоплюючи книгу з затерплих долонь хлопця і гортаючи пожмакані сторінки, дівчина. Вона скорчила кислу міну, прочитавши лише декілька речень.

-Зрозуміти б що ми проходимо взагалі. Мені здається ферменти вже були, чи ні… Хоча знаєш? Тобі потрібніше,- Дана ще з секунду затримала погляд на одному з термінів, що був виділений кислотним жовтим кольором, і повернула підручник збентеженому хлопцю.
–Ти взагалі ні до чого не готувалась?

-Ні...Від цього ще ніхто не вмирав, щось придумаю.

Марк розуміюче кивнув і ще раз протяжно зітхнув. Маршрутка різко зупинилась, дверцята, заклеєні скотчем у декількох місцях, відчинились, запускаючи досередини ще більше мокрих невдоволених людей, що своїм виглядом більше нагадували героїв чергового постапокаліптичного фільму, а ніж… власне людей. Вони штурхались, приглушено гуділи й сунули все далі й далі, розсипаючись по салону. Хтось з них незумисно зачепив Дану, від чого вона так само незумисно вдарилась об металеву ручку сидіння навпроти.

-Вибачте,- пролунало злякане десь згори . Долаючи неймовірне зусилля та ігноруючи настирну купку різнобарвних плям перед очима, Дана підвела погляд. Над нею вже трусилась стурбована дівчина, щось безперестанно бурмочучи. На одну єдину мить вона здалась їй знайомою, проте варто було сконцентруватись, як голову все сильніше охоплював тупий біль.

-Ні,ні, все справді гаразд,- дратівливо, ледь не переходячи на крик, видушила Дана й скинула чужу руку зі свого плеча.

-Вибачте, ще раз, я справді випадково.

Дівчина полегшено кивнула й, заправивши за вухо на диво білосніжне пасмо, зникла десь у кінці салону. Дана пирхнула, ще раз торкаючись скронь.

-Чорт.

-Ну, вона хоча б вибачилась,- подумки усміхаючись, протягнув Марк й розлючено запихав підручника до, й без того переповненого, портфеля.

-До біса, це безкорисно. З мене ж відбивну зроблять, якщо я собі середній бал спаскуджу.

-Я б зараз з’їла одну. Відбивну.

-Дякую за підтримку, ти такий турботливий друг.

-Ой, та чого ти. Напишеш нормально, як завжди. Якщо я не помиляюсь ти ще жодного разу не завалив нічого.

Марк зніяковіло пробурмотів щось собі під носа й підпихнув дівчину, натякаючи що час виходити.