Спочатку світ збуджено і загрозливо гудів, створюючи навколишній шум з десятків тисяч шипучих голосів, які пробувши вічність у забутті, намагались вихопити хоча б одне слово, що ще залишилось на задвірках їх свідомості, і якомога гучніше вигукнути його. Дана, яка власне намагалась призвичаїтись до цього, почала розуміти, що, теоретично, твердо стоїть на ногах, хіба що трохи опираючись на одну з  пошарпаних стін приміщення, у якому знаходилась. На них, стінах, плямистої мозаїкою були викладенні прозорі обтесані камінці, що могли б виглядати гарно, якби не були потьмянілі, неначе зумисно вичавлені з реальності, в цілому як і будь-який інший предмет, яких було зовсім небагато. Коли навколишній світ остаточно прояснів, під ногами не виявилось нічого, просто буквально чорне нічого, що невиразно сяяло, залишаючись єдиним джерелом світла у приміщенні. Над головою, чи радше за декілька сотень метрів над нею, зяяла альтернатива небу, що більше була схожа не нескінчену пластину підперту схованими за густими відголосками туману  стовпами. Вона віддавала своєрідним відтінком соснових голок з домішками чорного, який мазками розтікався по усій поверхні. З інтервалами у декілька хвилин пластина накривалась хвилями білих відбитків долонь, що швидко розчинялись, ніби потопаючи у зеленій трясовині. У спробі відвести погляд від небосхилу, Дана ступила декілька кроків назад, наштовхуючись на камінь, від падіння через який її врятувала лише рука, яка схопила її за лікоть.
-Ай,-дівчина струсила чужу долоню й окинула Ен доволі розлюченим поглядом, водночас намагаючись не випускати з виду іншу частину приміщення. Просто мовчати й дивитись один на одного було доволі непоганим варіантом, доки Енефтерія все ж не розтулила рота, щось вимовляючи. Дана струснула головою, намагаючись розібрати слова, що зливались у величезний заплутаний клубок, і при цьому не затулити вуха руками.
-Ей, тихше, ти тільки гірше робиш,-врешті пробилось крізь щільний гул. Трошки зачекавши, Енефтерія вимовила, відділяючи кожне слово довгою паузою.
-Сконцентруйся  на  моєму  голосі.  Не  слухай  їх.
Дана глибоко вдихнула й з острахом відчула як до горла
підповзає знайомий ріжучий біль, який змусив знову заходитись у сухому кашлі. Цього разу він безперервно тривав протягом двох хвилин, проте варто було йому зупинитись, як голоси навколо стихли, чи радше відійшли на задній план, залишаючись ледь чутним фоном.
-Ти зможеш іти?-Енефтерія відпустила дівчину, яку весь цей час притримувала й жестом вказала на непомітний прохід.
-П’ять хвилин. Щось у голові паморочиться,-похитнувшись й знову схопившись за голову, промовила Дана й долонею витерла сльози, що мимоволі виступили від кашлю.
-Де ми?
-Це Міжсвіття,-промовила білявка.
-І що воно таке? Ти ж казала, що усе розповіси.
-Нам не можна довго стояти, але я спробую,-Енефтерія обперлась на стіну, все ще готова підскочити до Дани, якщо щось знову трапиться.
-Я спробую почати спочатку. Котруми-це грубо кажучи мерці. Уяви, людина помирає, так? Якщо вона була хорошою,  то її душа, в цілому вона сама, вплітається у матерію світу. Погана людина стає частиною Міжсвіття, вічно розірвана й сплетена у щось чуже, доти доки її душа просто не зникає, розчинаючись. Але завжди є хтось, хто посередині, хто сам не певний ким він був і ким є. Такі люди отримують другий шанс, вони протягом цілого життя слідкують за іншою людиною…
-Типу янголів охоронців?
-Не те щоб…
-Але навіть якщо так, то навіщо це?-Дана запитала радше через те, що продовжувала скептично шукати фальш у кожному слові.
-Уяви, собі площину, на якій знаходиться замкнена фігура. Фігура-це людське життя. Певна її точка-це час, коли людина була ненароджена і час, коли вона померла. Відрізки цієї фігури-це проміжки життя. Проте площин насправді дуже й дуже багато і кожна з них перетинається, проте не завжди перетин площин означає перетин фігур. Тобто ти ж не стрічалась з усіма людьми, що існують у цьому світі. Іноді, на диво часто, перетин площин змінює фігуру, тобто життя інших людей змінює твоє. Здебільшого-це похибки, що виникають унаслідок певних дій. Коли котрум спостергіає за людиною він мусить не дати цим похибкам зашкодити. Врешті-решт настає час і людина помирає, а котрум перероджується і отримує нове життя, яке стає остаточним. Але це все, якщо казати дуже спрощено,-Енефтерія на секунду заплющила очі, подумки компонуючи усе, що сказала. Опісля Ен скосила погляд на Дану, яка нервово смикала злощасну брошку, що невідомо як взагалі дісталась сюди, переварюючи інформацію.
-Але хіба в цьому є сенс? Вони ж знають, що їх чекає
укінці і будуть…Обережні?-видушила дівчина.
-А хто казав, що перероджений котрум  щось пам’ятає? Хоча спогади насправді дуже легко розбудити, якщо втручатимуться ті, хто знає,-небо знову накрила хвиля відбитків й десь далеко, можливо, навіть за стовпами щось приглушено загуркотіло. Енефтерія втомлено потерла очі й витягнулась на повний зріст.
-Люди, у часи розквіту релігії не припиняли чинити злочини, то що може зупинити їх у цьому випадку?
-Дакота перероджений?-розсмакувавши щойно сказані слова, Дана перевела погляд з носків взуття, що зараз виглядало гірше її светра, на Енефтерію.
-Так. Гаразд, можливо ти таки здогадлива.
-А С’ян? Він його котрум? І ти…-Ен жестом зупинила Дану й втупилась у небосхил, який накрило черговою хвилею відбитків. За ними почувся гуркіт, що мовби посилився, вібрацією вдаряючи по землі й струшуючи простір. Він був подібний до неприємного скрежету, що нагадував звук каменю, яким проводили по іржавій залізній поверхні.
-Що це в біса таке?!-ще вище задираючи голову, протягнула Дана, намагаючись розгледіти ймовірну причину шуму, там де її точно не було.
-Оооо. Це Міжсвіття. Ми йому не подобаємось,-протягнула, стримуючи невтішне хмикання, Енефтерія  й жестом вказала на той самий ледь помітний прохід.
-Це ж нелогічно. Ми всюди….Тобто це все…Це ж усе Міжсвіття. Який сенс?
-Ти навряд чи зловиш  муху, якщо вона рухається. Навіть якщо рухається вона по тобі...