Розділ ІІ
-То скільки кажеш у нас ще є часу?- Дакота витягнув з кишені увесь мотлох, розкладаючи його на тумбу, що стояла, залишена кимсь з сусідів, біля дверей. Він відсунув декілька пустих коробочок з-під жуйки, з десяток зім’ятих чеків, декілька монет й гаманець, врешті знаходячи невеликий продовгуватий ключ.
-Мало б вистачити до кінця дня, якщо звісно…-С’ян задоволено всміхнувся, завбачивши як лице ледь прикрите рудими пасмами, що стирчали в різні боки не менше ніж у Дани, випробувало на собі увесь можливий спектр емоцій.
-Якщо звісно нічого не трапиться. Нічого пов’язаного з тим чому її шукають.
У ніс вдарив різкий запах паленого, від якого з’являвся гіркий присмак диму на язиці. Довкола панував повний розгардіяш супроводжуваний абсолютною відсутність натяків на присутність будь-кого в квартирі. Годинник у вітальні змовк, ймовірно через те, що був зламаний навпіл й тепер валявся на підлозі разом з купою скляних уламків. Дакота перевернув крісло, ставлячи його у нормальне положення, й підніс до очей понівечений  ланцюжок, який зазвичай висів на Даниній руці. Всередині щось з тремтливим друзком обірвалось, змушуючи неприємно здригнутись.
-Дана! Дана, ти тут?- вигук лишень глухо вдарився об стіни, розчаровано розчиняючись у повітрі.
-Де вона?!- Дакота рвучко обернувся, піднімаючи С’яна,  , який відверто потішався, навіть не намагаючись стримати зловтішний  усміх, й струсивши його безвольно висячу у повітрі тушку. Худорлява постать русоволосого хлопчака виглядала жалюгідно у порівнянні з розлюченим дебелим Дакотою, що певно не один день проскинів у тренувальному залі.
-Я звичайно усе розумію, але ти цим не сильно зарадиш. Точніше, зовсім, не зарадиш. Якщо чесно я навіть до цього не причетний. Тобто вза-га-лі.
-Чорт. Чорт!
Дакота впустив С’яна на підлогу й з розмаху штурхнув якусь дрібничку, розбиваючи її на друзки.
-Давай як в старі добрі часи, ти і я, зітремо декілька котрумів. Врятуєм нещасну сестричку. Чи ти вже забув? Це ж було та-а-ак весело.
С’ян говорив, тягнучи слова, проте обриваючи думку, саму основу , що швидко вислизала, мов сполоханий пострілами звір. Він кружляв навколо Дакоти, чекаючи доки той врешті відведе погляд брудно сірих очей від ланцюжка у руці, чекаючи доки той врешті отямиться. Дакота  глибоко вдихнув, чіпляючи кривий усміх на лице.
-Думаю, час віддавати борги,- протягнув хлопець й схопив С’яна за плече, спиняючи.
-Ти ж заради цього погодився з самого початку? Друже…
***