«Життя — це не ті дні, що пройшли, а ті — що запам'ятались».
Габріель Гарсіа Маркес.
Вона ніби все бачила, але в тумані. Вона ніби жила, але й водночас ні. Вона не могла зрозуміти – реальність це чи сон…
Вжух! Якийсь різкий звук і Марта відкрила очі. Прокинулася.
Вона лежала в палаті. Марта як уві сні пам’ятає, що її сюди перевозили, робили огляд, ще якісь маніпуляції… Але те все було наче в тумані.
Марта навіть пам’ятає те, що відбувалося, коли Джесіка потрапила в неї з Лорою… Хтозна, що було б, якби не ті скляні дверцята позаду.
І все ж, як лікарям вдалося вивести її з коми? Чому досі цього не зробили з Колею, Кариною, професоркою Тасією..?
Марта сіла на ліжку. Вона була одна в тісній лікарняній палаті. Що ж, треба зачекати, доки хтось прийде і все розповість…
Чекати довго не довелося – незабаром увійшла молоденька медсестра.
– О, чудово, Ви вже прокинулися, – радісно мовила вона.
Марта усміхнулася. Вона хотіла підвестися, але не вистачило сил. Тіло було чомусь дуже втомленим…
– Відпочивайте, – продовжила медсестра. – Скоро Вас навідає лікар і все розповість про Ваш теперішній стан. А тоді до Вас завітають друзі.
Що ж, не багато дізналася. Але трішки почекати – і все має стати на свої місця.
За кілька хвилин і справді увійшов лікар. Він розповів, що Марті зараз треба відпочинок після всього, що трапилося, показав, які треба ліки приймати, щоб відновити здоров’я… і ще подібну інформацію.
– А що, власне, трапилося? – запитала Марта. – Вам вдалося витягти з коми й інших?
– Звісно… завдяки інформації твоїх друзів, ми зрозуміли, що саме трапилося і підібрали відповідний метод лікування. Тож, можеш не хвилюватися – з іншими теж все гаразд.
Марті полегшало на серці. Якщо з іншими все добре, то тоді можна не турбуватися за це.
– Тепер відпочивай, не буду тебе зараз турбувати, – З цими словами лікар вийшов з палати.
Після цього Марті сильно захотілося спати. Вона навіть не зрозуміла, коли заснула… А прокинулася від різкого скрипу дверей. Відкривши одне око, вона побачила Макса, який обережно заглянув до кімнати.
– Ой, пробач, – пробурмотів він. – Мабуть, ти хотіла відпочити…
– Ні, заходьте, – Марта привітно посміхнулася. – Я вже трохи відпочила.
До палати увійшли Макс, Левик, Ратмир та… Лілі. Побачивши подругу, Марта ледь не підхопилася з ліжка. Але все ж, слабкість у тілі не дозволила їй цього зробити.
– Тихіше-тихіше, – лагідно мовила Лілі. – Я теж дуже рада тебе бачити.
– А як ми раді тебе бачити! – додав Макс. – Чесно, я усіх радий бачити живих і здорових.
Марта усміхнулася.
– Розповісте мені, що саме трапилося? – запитала вона. – Я мало що пам’ятаю…
– З того часу, як Джесіка потрапила у тебе й Лору маже нічого не трапилося, – мовив Левик. – Ми всього лише зненацька трішки оглушили Джесіку, а тоді вона раптово здалася…
– Дивно, – пробурмотіла Марта. – Вона доволі швидко здалася? Не знаєте, чому?
– Ні, – Макс заперечливо похитав головою. – Наступного дня лише ось це побачили в новинах.
Він увімкнув якесь відео на телефоні. Це був ранковий випуск новин.
– Несподіванка від Джесіки: вона раптово кидає вчителювання в Україні й виїжджає до Австралії, – говорив диктор. – Свій вчинок вона нічим не пояснює, спритно ухиляючись від запитань журналістів.
– Можливо, вона просто не витримала всієї напруги, – іронічно сказав інший диктор. – Всі ж знають, що робота вчителя вкрай нелегка і нервова, куди там співачці…
– Так, але й робота співачки теж нелегка, – засміявся перший. – Але хто його знає, хто знає… Що ж, нехай це питання залишиться для нас питанням, а зараз ми перейдемо до прогнозу погоди…
Макс зупинив відео.
– І це все, – сумно додав він. – Більше ми нічого не знаємо про її плани на майбутнє…
– Може, вона просто усвідомила помилки й відмовилася від своєї помсти-невідомо-за-що? – припустив Левик, але одразу ж був пронизаний гострими поглядами друзів. – Добре-добре, я зрозумів, що бовкнув дурницю.
– Щось не віриться, що вона ось так просто відмовилася від своєї мети? – мовила Лілі.
– А взагалі, хтось зрозумів, яка в неї мета? – запитав Макс.
– Вона щось бурмотіла, ніби я їй заважаю… – мовила Марта. – Але я все одно її не розумію. Якась дивна.
– Ех, а ще нещодавно вона була моїм кумиром, – сумно додала Лілі.
– Не лише твоїм, – Марта зневажливо пирхнула. – Це якесь жахіття… Улюблена співачка раптом виявився ворогом.
– Який хоче тебе знищити, – додав Левик. – Виходить, що весь цей час під каптуром ховалася Джесіка, улюблениця публіки?
– Дійшло? – саркастично мовив Макс.
– Так, але тут ще невідомо, хто за чим ховався… – пробурмотіла Марта. – Насправді Джесіка не була тою, за кого себе видавала. Насправді це небезпечний злочинець ховався за маскою відомої співачки…
– Хочеш сказати, що за маскою Джесіки ховалася небезпечна людина, а та в той час ховалася під каптуром злочинця, якою насправді і була? – запитав Ратмир.
На мить запала тиша.
– Ти мене заплутав, – врешті мовив Макс.
– Та я сам заплутався, – Ратмир засміявся. – Але я думаю, більш-менш зрозуміло.
– Як думаєте, це ще не кінець? – згодом запитав Левик. – Тобто… Джесіка, звісно, здалася, але чи здалася вона остаточно?
– Можливо… можливо, і ні, – пробурмотіла Марта. – Важко зрозуміти, що вона там собі думає.
– Це все так, – мовив Ратмир. – Але чому ми зараз через це хвилюємося? Зараз усе ж добре, так?
Друзі усміхнулися. Якщо зараз усе добре, то мабуть, причин для хвилювань справді немає. Поки все добре…
– Як себе почуває Лора? – вирішила запитати Марта.
– О, за  неї не хвилюйся, – усміхнулася Лілі. – З нею точно все гаразд… Прокинулася ще кілька днів тому й попросила привезти підручників…
– Ох, вона в своєму репертуарі, – зітхнула Марта. – До речі… а скільки це я днів була непритомною?
– Днів зо п’ять, – відповів Макс. – Після того, як знепритомніла.
– Зрозуміло.
– Марто, знаєш, яка чудова здібність у Макса? – раптом лукавим голосом запитала Лілі, підморгуючи. – Любий братик лиш нещодавно признався мені…
Макс закотив очі. Марта усміхнулася.
– Ну, і яка ж? – запитала вона. – Чи це щось секретне, що не можна розповідати?
– Зовсім ні, – Макс зітхнув. – Просто не було необхідності хвалитися своєю здібністю.
– Навіть мені не говорив! – образився Левик.
– А ти не питав.
– Я думав, ти мені друг, а виявляється, ще й якість таємниці маєш.
Лілі засміялася.
– Та він не лише друзям нічого не розповідає, навіть з рідною сестрою не ділиться, – мовила вона. – Він у нас дуже… таємничий.
– І довго ти ще наді мною так знущатися будеш? – Макс глянув на сестру.
– То ви скажете нам щось чи ні? – не витримав Ратмир.
– Ой, ти сам приховував свою здібність, – огризнувся Макс. – Добре, добре. Моя здібність – цілительство, все. І більш нічого. Нічого особливого. Не те, що в декого.
Макс покосився на Ратмира.
– А що в мене особливого? – здивувався він. – Серед нас тут лише одна людина особлива…
Всі подивилися на Марту.
– А я тут до чого? – мовила вона. – Що за пусті балачки… Ми всі особливі, чого ви сваритеся?
– Точно сказано, – підтакнула Лілі. – Нема чого сваритися. Можливо, Марта вже відпочити хоче.
– Так? – Макс запитально подивився на дівчину. – Ти втомилася?
– Може бути… – Марта й справді відчула, що вже трохи втомлена.
– Тоді ми підемо, – поспішно вирішив Ратмир. – Пробач, що так зненацька потурбували…
– Та нічого, я навіть дуже рада вас бачити.
Друзі пішли до виходу. Раптом Марта ще дещо згадала.
– Ратмире, зачекай.
Хлопець зупинився.
– Ти щось хотіла?
– Так, я дещо забула запитати… Здається, я одна не в курсі, що в тебе за ОЗ. Вона справді якась… особлива?
Ратмир посміхнувся.
– Я б не сказав, що вона якась особлива, – мовив він. – Вона відноситься до унікальних. Тобто таких, які не можна класифікувати.
– І що ж у тебе за здібність?
– На словах важко пояснити… Можу продемонструвати.
– Давай.
– Ти справді цього хочеш? – він якось дивно примружився.
Марта кивнула. Ратмир підійшов до неї, різко нахилився й доторкнувся вустами до її чола. Від несподіванки Марта так і завмерла, а тоді різко його відштовхнула.
– Ти що робиш? – обурилася вона.
– Те, що ти й просила, – Ратмир посміхнувся. – Моя ОЗ називається мімікрія. Полягає в тому, що я можу копіювати чужі здібності. А для цього мені потрібно дещо зробити… Принаймні, те що я зараз і зробив.
– Тобто, тепер ти можеш користуватися моєю здібністю?
– Так. У тебе ж, здається, це хлорокінез?
– Так.
– Отже, тепер я можу спробувати нею користуватися.
– А в мене вона теж працюватиме? Тобто, ти ж її просто собі… «скопіював»?
– Так, позичив. Але коли я скопіюю собі наступну здібність, то втрачу цю.
– Зрозуміло… Так, це унікальна ОЗ. Фактично, ти можеш користуватися усіма здібностями…
– Так, але тут є невеликий недолік. Щоб її позичити, потрібно губами доторкнутися до певної точки на чолі людини.
Марта усміхнулася.
– Взагалі, це трохи ніяково робити! – емоційно додав Ратмир. – Не кожен зреагує нормально на такий жест…
– Так, справді…
– Ну, все тоді, я піду. Бачу, ти вже втомилася.
– Розмови дещо виснажують.
– До зустрічі.
Не минуло з п’яти хвилин, як Марта провалилася в сон.
***
Добре відпочити так і не вдалося. Як тільки вона намагалася заснути, одразу ж снилися якісь дивні сни… В них фігурувала одна постать – чорна й струнка, на маківці майорів чорний хвіст…
– Ні, ні, ні, я не хочу ніяких снів, – бурмотіла Марта. – Досить уже з мене!
Але тільки вона закривала очі, як одразу виринала той страхітливий образ – струнка дівчина у чорному вбранні, що обтягував її фігуру… Марта не бачила її обличчя, лише силует. Але його було достатньо, щоб нагнати жах. Вітер роздував чорне волосся, зібране у високий хвіст на маківці.
А тоді дівчина діставала зброю – довгі блискучі катани…
Серце тікало в п’ятки. А тоді Марта прокидалася, розуміючи, що це все сон. Лише сон…
– Це всього лише сон, – бурмотіла Марта собі під ніс. – Не бери в голову.
Дівчина встала з ліжка, трохи похитуючись. Вона підійшла до підвіконня. Сьогодні було хмарне небо. Не було видно ні місяця, ні зір…
«Це ще не кінець», – говорив внутрішній голос.
Не кінець… Справді? Схоже, ця історія ще не завершилася…
Марта знала це в глибині душі. Але все ще хотіла жити нормальним і спокійним життям… Та вона знала, що таке життя в неї припинилося того самого дня, як вона потрапила в Коледж. З того часу весь світ став для Марти догори дригом.