«Багато людей бояться смерті і темряви з однієї причини — вони бояться невідомості».
Джоан Роулінг «Гаррі Поттер і напівкровний Принц»
– Добре, Величко, ви вільні, – мовила викладачка англійської мови.
Пані Галина була вже не молодою, але приємною жіночкою. Вона мала невисокий зріст, волосся з легкою сивиною, його колір нагадував Марті відтінок кави з молоком. Сірі очі, що випромінювали тепло, загадкова усмішка… Обличчя трохи вкрилося зморшками, але це додавало якоїсь доброти пані Галині. Вона дуже розумна, це Марта зазначила одразу, а також була чудовим викладачем англійської мови. Та не слід вважати, що пані Галина занадто добра і «дає фору», вона навпаки – дуже вимоглива.
В четвер пара англійської мови була останньою, тож пані Галина полюбляла в цей день відпускати студентів раніше. І це їм не могло не подобатися. Вона приймала індивідуально завдання в кожного по черзі, після чого відпускала кожного, хто здав.
Коля Величко чудово знав англійську мову, тому першим здав і першим пішов додому.
Марта ще виконувала завдання. Вона вже майже закінчила, як раптом пані Галина непомітно підійшла до неї.
– Марто, – мовила вона, – пробач, що відволікаю. Професорка Джесіка просила зайти до неї… найближчим часом.
– Професорка Джесіка? – перепитала Марта.
– Так. Якщо вже закінчила, то можеш іти прямо зараз.
І чого це раптом? З якого дива Джесіці закортіло побачити Марту? Може, має якісь запитання по фізкультурі..? Чи що?
– Добре… – пробурмотіла Марта. – А де вона?
– Вона казала, що чекатиме на тебе в третій аудиторії.
За кілька хвилин Марта вийшла з кабінету англійської мови й рушила вниз. По дорозі вона вже встигла кілька варіантів придумати, для чого ж Джесіка її покликала…
Марта вийшла зі сходового майданчика. Але… Не зовсім вийшла.
Вона зупинилася, побачивши, що щось лежить на землі. Дівчина хотіла підійти ближче, але натрапила ногою на уламки скла. Це була вщент розторощена скляна вставка від дверей, що відмежовували сходовий майданчик від коридору. На підлозі лежав рудоволосий хлопчина… Марта упізнала Колю Величка, якого відпустили раніше з уроку.
– Що… – Марті перехопило подих. – Що… що відбувається?
Вона зробила кілька кроків назад й побігла вверх сходами. Шалено гупало серце, аж у вухах шугала кров. Марта не знала, що робити, але все одно кудись бігла.
Треба комусь розповісти.
Це була єдина думка. Марта влетіла в аудиторію, де все ще продовжувалася пара англійської мови. Вона так і застигла в проході, не знаючи, що сказати.
Запала ніякова тиша. Марта перелякана, всі інші – трохи здивовані. Двадцять пар очей дивилося на дівчину не розуміючи, що відбувається. Та, Марта й сама не до кінця розуміла, що трапилося. Але було очевидним одне – хлопець без свідомості, йому потрібна допомога.
– Що сталося? – першою оговталася пані Галина.
– Там… унизу… – відхекуючись говорила Марта.
Пані Галина більше нічого не розпитувала й швидким кроком вийшла з кабінету. Марта кинулася за нею. Кілька цікавих студентів побігло за ними. Спустившись донизу, пані Галина різко зупинилася. Марта тихо підійшла ззаду.
– Жахливо... — пробурмотіла пані Галина. — Треба терміново викликати «Швидку»...
– З ним сталося те ж саме, що й з професоркою Тасією? — не стрималася й запитала Марта.
Пані Галина різко глянула на неї. Позаду студенти почали шепотітися:
– З професоркою Тасією?
– А що з нею трапилося?
– Невже з нею, все ж таки, щось трапилося?
– Чому нам не говорили..?
– Спокійно, — мовила пані Галина. – Усі йдіть додому. Марто, будь ласка, поклич когось ще з учителів. Кого першого зустрінеш. І попроси викликати «Швидку».
– Добре.
Першою на думку спала професорка Джесіка, що, мабуть, досі на неї чекала. Марта побігла до третьої аудиторії.
Стукіт. Марта привідкрила двері й заглянула всередину. Професорка Джесіка була тут і ніби щось шукала в своїй сумці. Почувши, що відкрилися двері, жінка підвела голову.
– О, Марто… – мовила вона, легенько посміхаючись. – Ти прийшла…
– Так… – відповіла Марта, відхекуючись. – Пробачте, я не знаю, навіщо я Вам потрібна була, але зараз на це немає часу. Будь ласка, викличте «Швидку».
– А що сталося?
– Мій однокурсник… чомусь лежить без свідомості. З ним щось трапилося. Там пані Галина є…
Джесіка різко підвелася.
– Де?
– Ходімо, я проведу…
Пані Галина все ще була там. По дорозі Джесіка встигла викликати «Швидку». Марта ще досі не могла втямити, що коїться, але все відбувалося якось швидко й дивно… Але не було часу на роздуми.
– Що з ним? – запитала професорка Джесіка, підійшовши.
– Він ледь дихає… – пробурмотіла пані Галина. – Схоже, як і Тасія. Ви викликали «Швидку»?
– Авжеж.
– Його треба терміново в лікарню забрати. Сподіваюся, все буде добре…
– А що, власне, відбувається? – запитала Марта. – Що сталося з професоркою Тасією і Колею?
Пані Галина втомлено глянула на Марту. У її досить недовгому погляді читалося стільки почуттів: розгубленість, сум, розчарування, паніка, вагання…
– Я не знаю.
***
Розповісти чи ні? Мовчати, тримати все в таємниці… чи все ж таки, поділитися нею? Та чи потрібно їм це? Раптом їм це буде до одного місця або ще краще – взагалі висміють Марту з її дурнуватими здогадками?
– Лілі… – пробурмотіла Марта, лежачи на ліжку.
– Що?
– Я… нічого.
– Марто, може досить? В нас цей діалог повторився вже вп’яте!
Справді, Марта вже разів зо п’ять наважилася все розповісти подрузі і стільки ж разів передумала. Лілі спокійно сиділа за столом і робила математику, інших в кімнаті не було. Марта вже все зробила, тому зараз просто валялася в ліжку. Минала дев’ята година вечора…
– Марто, – за хвилину мовила Лілі. – Якщо ти хочеш щось розповісти, то я тебе завжди уважно вислухаю.
Марта промовчала.
– Якщо ти думаєш, що я досі не зрозуміла, що тебе щось тривожить, то ти дурна. Я ж бачу, що ти щось хочеш розповісти, але ніяк не наважишся…
Марта похнюпилася. Лілі встала з-за столі й сіла біля Марти на ліжко.
– Розповідай.
Марта зітхнула. Що ж, нехай.
– Загалом… Сьогодні дещо ста…
Двері в кімнату різко прочинилися, увійшла Лора. Марта завмерла з відкритим ротом, не договоривши речення.
– Що це ви, секретничаєте? – здивовано мовила Лора, глянувши на Лілі та Марту. – Без мене?!
– Іди до нас, – мовила Лілі, посуваючись. – Тільки з цього моменту ми подруги-не-розлий-вода і не можемо видавати секрети одне одного.
Марта з Лорою посміхнулися. Дівчата зручно вмостилися на ліжку Марти, налаштувавшись уважно вислухати її.
– Аж ніяково якось, – мовила Марта. – Отже, що я хотіла сказати. Пам’ятаєте, професорка Тасія зараз в лікарні?
– Так.
– І нас усіх переконують, що з нею все гаразд і нічого серйозного не сталося?
Дівчата промовчали.
– Можливо, це так і є, – мовила Лора.
– Сьогодні дещо трапилося.
– Це ти про Колю Величко? – перебила Лора. – Так, я чула від наших одногрупників… Це тоді, коли тебе позвала професорка Джесіка, а ти за кілька хвилин прибігла назад вся налякана?
Марта кивнула. Лора тоді залишилася сидіти в аудиторії і продовжувала робити завдання з англійської мови, а про те, що трапилося, дізналася вже з переказів одногрупників.
– Так, я тоді його знайшла біля сходового майданчика… Він лежав без свідомості, а довкола було розбите скло від дверей. Вельми жахлива картина.
Лілі здригнулася.
– І що ти хотіла цим сказати? – запитала вона.
– Тобто, вас не дивує, що хлопець просто валявся в коридорі, ледве дихав, а довкола було розбите скло… від дверей, які він не міг розбити, просто падаючи на підлогу.
– Раптом він вирішив розбити скло і знепритомнів від больового шоку? – запропонувала Лора.
– Це безглузда версія, – Марта важко зітхнула. – В мене є підозра, що на нього…
– Напали? – здогадалася Лілі.
Марта кивнула.
– Але чому ти так вирішила? – здивувалася Лора. – Це малоймовірно, що на нього могли напасти в Коледжі…
– Чому?
– Ну… Це було б дивно.
– Тобто, все інше, що тут відбувається – не дивно?
Лора скептично посміхнулася.
– Розумієте, кілька тижнів тому я бачила сон… про професорку Тасію. Я її бачила непритомною в коридорі… і довкола неї теж було розбите скло. Коли я побачила Колю, то ця картина мені нагадала цей сон. Я просто не можу зрозуміти, що коїться…
– Думаєш, сон якось був пов’язаний з реальністю? – запитала Лора.
– Я сама не розумію… – Марта розпачливо закрила обличчя руками. – Що відбувається? Чи може таке бути насправді..?
– Дивина якась… – пробурмотіла Лілі. – Це просто жахливо. А якщо з професоркою Тасією сталося те ж саме, що і з Колею Величко? А що, як на них напали? Боже, невже в нашому Коледжі якийсь маніяк бродить?
– Тихо, тихо, – спробувала заспокоїти подруг Лора. – Спокійно…
– Виходить, з професоркою Тасією не все гаразд? – запитала Лілі.
– Так… Джесіка та професор Нік намагалися мене переконати, що з нею все добре, але згодом зізналися, що це не так. Професор Нік підтвердив, що на неї напали…
– Жах… – пробурмотіла Лілі. – Хто б це міг зробити? Невже в Коледжі є хтось такий… небезпечний? Ось ви, наприклад, зустрічали кого-небудь, хто міг таке зробити?
Марта з Лорою перезирнулися. Слова Лілі миттєво їх наштовхнули на думку… Вони дещо пригадали. Те, про що мали б забути.
– Ти також це згадала? – запитала Лора.
Марта кивнула.
– Що? – запитала Лілі, здивовано позираючи на подруг.
– Не «що», а «кого», – виправила Марта. – Ще в кінці вересня це сталося… Ми з Лорою були на терасі, що зверху хвилястої вежі.
– О, я колись була там, – перебила Лілі. – Красиве місце, там гарно захід сонця видно… – і замовкла під гострими поглядами Марти та Лори. – Ой, пробач… Розповідай далі.
– Загалом, там раптово з’явилася якась дивна людина. На ній був плащ, а обличчя було закрите каптуром. Ми не знаємо, хто це був…
– А що тоді трапилося? Ця людина вам щось говорила? Може, погрожувала?
– Я почула щось на зразок: «Нарешті…», при чому голос був хриплим, – мовила Лора. – А тоді… трапилося дещо дивне.
– Я навіть не до кінця зрозуміла, що саме, – додала Марта. – Був якийсь фіолетовий спалах, тоді зник паркан позаду нас, ми почали падати…
– Падати?! – Лілі не могла повірити словам дівчинки. – Що, з вежі?!
– Так…
– Як же тоді я вас бачу тут? Живими…
– Я не знаю, – Марта стиснула плечима. – Може, привиди…
– Не смішно.
Лора посміхнулася.
– Ми не пам’ятаємо, що сталося після того, як ми почали падати з вежі, – мовила вона. – Отямилися вже під вежею, живі та здорові.
– Так, а поряд ще був якийсь дивний старшокурсник… – додала Марта.
– Дивина та й годі, – пирхнула Лілі. – Все це змахує на якусь фентезі-історію. Я навіть не здивуюся, якщо завтра виявиться, що ми потрапили в якийсь інший світ, чи що…
– Лілі, ти перебільшуєш, – Марта похитала головою. – Я впевнена, що незабаром ми щось дізнаємося…
– Отже, ця людина-в-каптурі може бути якось пов’язана з нападами в Коледжі? – підсумувала Лора.
– Так, може, – погодилася Марта.
– А ти більше ніяких снів не бачила? – з надією запитала Лілі.
– Ні, – Марта похитала головою. – Взагалі, я ж тобі не екстрасенс якийсь…
– А раптом? Ми ж не знаємо, що ти від нас приховувати можеш…
– Ой, перестань.
– Невже ти віриш в щось таке паранормальне? – запитала Лора.
– А чому б і ні? – мовила Лілі. – Поки що немає фактів, що такого не існує…
– Але й немає, що існує.
– А звідки тобі знати? Вони може й існують, просто від нас, простих смертних, це приховують…
– Авжеж… – скептично зітхнула Лора. – А чи не час нам вже спати?
– Ні, я ще математику не доробила, – відмахнулася Лілі.
– ЯК?! – розлютувалася Лора. – А що ти весь день робила?
– Ну, по-перше, я була на парах…
– А потім?
– Потім серіальчики…
– Ніяких серіальчиків, доки всі домашні завдання не зробиш!
– Ти що мені, мама?
– Від цього часу нею буду!
– Ой-ой, можна подумати…
– От і подумай.
Марта тихо засміялася. Кумедними в неї подруги виявилися…