«Але відсутність доказів – це не доказ відсутності!»
Стівен та Люсі Гокінґ
І знову Марта прокинулася рано. Останніми ночами вона погано спала… Все мучили якісь сни ненормальні. Хоча найяскравіше запам’ятався один – про темний довгий коридор і жінкою на підлозі… Він був таким реалістичним, що Марту неодноразово брали сумніви – а чи це справді був сон?
Марта зробила собі кави й сіла у вітальні. Було тихо – ще ніхто не прокинувся… Зручно вмостившись і поставивши каву на столик, Марта стала чекати, коли хтось прокинеться, і… задрімала. Розбудив її голос Левика:
– О, ні!
– Що сталося? – зразу прокинулась Марта.
– Вечірку до Хелоувіну відмінили! – простогнав Левик.
– Як так? – вскочив у залу Макс. – Як вони могли таке зробити?
– Яку ще вечірку? – здивувалася Марта.
– Ну-у… – почав свої пояснення Левик. – Кілька учнів попросили у Містера Панди влаштувати вечірку на Хелоувін. Він спочатку погодився, але сьогодні раптово вирішив відмінити.
– Теж мені, знайшли причину для хвилювання, – пирхнула Марта.
– А що може бути гірше? – Макс говорив із серйозною інтонацією.
Марта лише закотила очі. І чого це раптово відмінили вечірку? Та ще й причини не назвали… Пригадалася ця ніч. Марта прокинулася серед ночі від тривожних сирен, які за кілька секунд одразу ж вимкнули. Бозна-звідки залунав голос Містера Панди:
– Зберігайте спокій, нічого не трапилося. Сталася помилка. Можете продовжувати спати.
От через це Марта ще гірше спала, ніж попередню ніч. Але можливо, ці сирени були зовсім не випадковістю… Чи не трапилося чогось поганого?
Ух, здається, якісь дурниці в голову лізуть. Все через ті сни з людьми на підлогах… А про що ж іще думати, якщо ледь не кожної ночі ти дивишся такий-собі «фільм жахів». Та, навіть краще: сама перебуваєш в ньому.
– Невже Хелоувін аж таке важливе свято? – відвернула Марту від роздумів Лора, що увійшла до кімнати. – Що, без вечірки не обійдетеся?
– Ні! – вигукнув Левик. – Це чудове свято має обов’язково бути відсвяткованим! Влаштуймо вечірку власноруч!
– Погоджуюся! – одразу «ожив» Макс.
– Ой, цим лише аби погуляти, – зітхнула Лілі. – Ніяке свято не пропустять, аби лиш вечірку влаштувати…
– Але ж якщо є привід, то чому б не погуляти? – мовив Макс. – Чи не так, сестричко?
– Чи не так, – буркнула Лілі й насупилася.
– Ой, та облиш… Ти ж сама не проти трохи повеселитися. Подивитися разом фільми, поїсти трохи більше солодкого, ніж зазвичай…
Лілі лише пирхнула й вийшла із вітальні.
– Вона не заперечила, – констатував Левик.
***
Минулої ночі…
Містер Панда не міг заснути. Щось непокоїло його, а от що саме – він не знав. Ніч була ясна, на небі – ні хмаринки, блідо світив місяць-серпик. Ніяк не можна було б сказати, що саме в цю ніч може статися щось погане… але Ві-талій Іванович Панда мав хорошу інтуїцію. І щось в цю ніч його непокоїло. Він міг тільки сподіватися, що цього разу його інтуїція помилиться, але… ні. Містер Панда недарма хвилювався – незабаром він почув чийсь пронизливий крик. Директор школи зреагував швидко – він вскочив з ліжка, взув свої капці і мерщій покинув кімнату.
Для вчителів Коледжу та Університету був окремий будинок. У кожного була своя квартира, в якій вони могли проживати на час свого вчителювання тут. Адже до Коледжу було незручно їздити з інших міст чи сіл, тому вирішили облаштувати своєрідний гуртожиток для вчителів.
Містер Панда вискочив зі своєї квартири, опинившись в довгому темному коридорі. Було темно, чоловік ніде не бачив вимикача, щоб увімкнути тут світло. Тож він обережно рушив вздовж коридору.
Раптово попереду загорілося світло, на розгалуженні коридору з’явилася постать високого чоловіка. Містер Панда спочатку насторожився, але згодом упізнав професора Ніка. Той рушив назустріч. Директор теж пішов прямо, та раптово наштовхнувся на щось м’яке.
Розсіяне світло освітлювало обриси тіла, що лежало на підлозі.
– Ви теж чули..? – запитав професор Нік, але його очі теж вже побачили тіло. – О, Господи… Що з нею?
Чоловік схилився над непритомною жінкою, що розпласталася на підлозі. Та, більше вона нагадувала якусь школярку чи студентку…
– Це ж… професорка Тасія, – прошепотів Містер Панда.
– Так, це вона, – погодився Нік й присів біля непритомної викладачки.
− Обережно, тут скло якесь… Ну, як вона? Жива?..
– Здається, жива. Принаймні, пульс є і вона ледь чутно дихає. Наче спить.
– Але ж Ви теж чули крик.
– Так, з нею явно не все добре. Треба викликати «Швидку»…
Раптом поруч скрипнули двері, зі своєї квартири виглянула сонна пані Аліса.
– Що тут трапилося? – пробурмотіла вона, але коли побачила на підлозі тіло й директора на професора Ніка біля нього, налякано вигукнула:
– О, Боже, що це з нею?! Що відбувається?!
– Все добре… – почав професор Нік, але жінка його перебила:
– Ось це ви називаєте «все добре»?! Її треба ж негайно в лікарню!
– Ми саме це й збиралися робити, – зітхнув Містер Панда.
– А учні? – Продовжувала панікувати пані Аліса. – Що вони будуть робити?!
В паніці вона натиснула кнопку, що включала сигнал про небезпеку. Залунали сирени.
– Що Ви робите?! – зашипів професор Нік. – Третя година ночі, усі сплять! Негайно вимкніть сирени!
Пані Аліса все ще стояла в заціпенінні, тому Містер Панда виключив сирени і вирішив:
– Я піду і повідомлю учнів, що все добре. Професоре Нік, ви поясните зараз усе пані Алісі, а також іншим вчителям, що зараз попрокидаються.
І справді, з квартир почали виходити сонні вчителі:
– Що сталося? – виглянув професор Жора.
– Зараз евакуація якась, чи що..? – в недорозумінні мовив вчитель математики.
– І чого поспати не дають серед ночі…
Професор Нік озирнувся і погодився.
– Добре, – мовив він і почав звертатися до вчителів: – Послухайте…
Тож, Містер Панда пішов у свій кабінет, а професор Нік став заспокоювати вчителів та все їм пояснювати. Незабаром за професоркою Тасійкою приїхала карета швидкої допомоги, але вони не могли зрозуміти, що трапилося з молодою викладачкою. Загалом, в будь-якому разі її треба було забирати в лікарню…
***
Вечірка була у розпалі. Тільки от чомусь Марті було зовсім не весело…
– Я погано себе почуваю, – мовила вона Лілі й зачинилася в кімнаті.
У вітальні був галас. Там зібралося надто багато народу, стало душно… і голова одразу розболілася від цього шуму. Страшні фільми Марта відмовилася дивитися, їй вистачало нічних кошмарів. Взагалі, вона не була фанатом таких вечірок, значно приємніше було б посидіти в близькому колі друзів, аніж збирати стільки народу й перекрикувати одне одного… Так не цікаво.
Чомусь Марту досі не покидали тривожні думки. Все згадувався сон, де вона в коридорі натикається на чиєсь тіло… бр-р. Жахливо. Та чомусь Марті здавалася та постать знайомою… Було таке відчуття, що вона знає ту людину. Та Марта все ж сподівалася, що це всього-навсього відчуття.
Чомусь пригадався день, коли Марта зустріла на балконі дивну людину в каптурі.
– Ще краще… – пробурмотіла Марта сама собі. – Саме час пригадати всі жахіття, що зі мною лиш траплялися.
Чи то атмосфера Хеловіну так діяла, чи то щось інше, але ці страхітливі картини не зникали з Мартиної голови. Навіть після спеціалізації це було не зовсім нормально для психіки. При цьому усвідомлюючи, що це – реальність… Хоча на рахунок сну Марта сумнівалася.
А чи пов’язані якось людина в каптурі та цей сон?
– Та ні, дурниці, – відмахнулася Марта. – Сон навіть не був реальністю, тож як вони можуть бути пов’язаними…
Та чим більше вона переконувала себе в цьому, тим більше це здавалося протилежним…
– Досить! – вигукнула Марта й занурилася обличчям в подушку. – Досить думати про це! Викинь з голови! Не думай, не думай, не думай…
Та як перестати думати? Хіба це можливо? Єдиний вихід – змінити тему для думок, тобто… взятися за навчання.
Марта сіла виконувати домашні завдання. Хоча цього разу вона вже була більш обережною – не переступала межу…
***
Понеділок… він минув, як і зазвичай: важко. Перший день тижня, як-не-як… Прийшовши додому, Марта дуже хотіла відпочити, але довелося пересилити свої бажання.
– Ух, Марто, в нас сьогодні таке було… – мовила розпашіла Лілі, яка щойно повернулася з останньої пари фізкультури трохи пізніше, ніж зазвичай.
Марта з Лорою здивовано підняли голови.
– Що? – першою запитала Марта.
– На парі не було професорки Тасії, – мовила Лілі. – Її заміняла…
Запала інтригуюча пауза. Та, хто її заміняв, дівчата так і не дізналися.
– А от хто її заміняв, я вам не скажу, – Лілі тріумфально посміхнулася. – Незабаром самі дізнаєтеся. Коли там у вас фіз-ра, завтра?
– Так, – кивнула Лора.
Марта замислилася. Відсутня професорка…
– Кажеш, не було професорки Тасії? – перепитала дівчина.
– Так, а що?
– А що з нею трапилося?
Лілі на мить замислилася, а тоді пожала плечима. Марта набурмосилася. Професорка Тасія була молодою й спортивною жінкою, що більше нагадувала дівчину-студентку. З якої причини вона була відсутньою? Проблеми зі здоров’ям? Навряд чи, адже останнім часом вона чудово себе почувала… Може, в неї якісь свої особисті причини, тож, не варто через це хвилюватися?
– А як довго вона буде відсутня? – запитала Лора. – Може, вона лише один день пропустила…
– Та ні, нам казали, що її ще довго не буде, – заперечила Лілі.
– З нею щось трапилося? – задала своє запитання Марта.
– Та не знаю… – пробурмотіла Лілі. – Взагалі, чого ви причепилися? Завтра все дізнаєтеся…
Лілі насупилася і, кинувши речі, вийшла з кімнати. Марта з Лорою перезирнулися.
– Чого це вона? – здивувалася Лора.
– Не знаю, – Марта стиснула плечима. – Може, не хоче видати «великої таємниці».
– Тобто, хто заміняє професорку Тасію?
– Ага…
Лора посміхнулася й закотила очі.
– Так, «велика таємниця»… – погодилася вона.
Лора продовжила займатися своїми справами. Марта ж занурилася в думки. За зовнішністю професорка Тасія дуже нагадувала ту жінку зі сну… яку Марта виявила на землі. Тому дівчина й захвилювалася, почувши новину, що викладачка фізкультури відсутня. Закралися підозри, що з нею щось трапилося…
– Хоч би це було не так, – пробурмотіла собі підніс Марта.
– Га? – здригнулася Лора. – Ти щось казала?
– Ні, нічого…
***
Довге світло-русе волосся з червонуватим відтінком було майстерно заплетене у французьку косу. Фіолетова майка поверх чорного спортивного топу та сірі рябристі лосини з фіолетовими смужками чудово підкреслювали фігуру жінки. Видно, що колишня співачка звикла тримати себе у формі.
Джесіка привітала здивованих студентів легенькою загадковою посмішкою тонких вуст та примруженими карими очками.
– Ви що, вчитель фізкультури? – питали студенти.
– Взагалі, щойно ним стала, – відповідала Джесіка. – Тож, відтепер ви мене називатимете професоркою.
Вона весело усміхнулася.
– Я займалася спортом з самого дитинства, – продовжувала говорити Джесіка. – І не думайте, що я вестиму фізкультуру гірше, ніж професорка Тасія… Я досить вимоглива.
Та більшість це не лякало: вони були просто в захваті, що зірка естради, хоч і колишня, буде вести в них фізкультуру.
Та Марта чомусь не раділа, що її улюблена співачка веде в неї урок. Її більше хвилювало те, що сталося з попередньою викладачкою… Тому після пари вона, швидко переодягнувшись, вирішила знайти Джесіку й спробувати в неї щось розпитати.
Марті пощастило – вона одразу наткнулася на шукану особу.
– Професорко… – почала вона.
– Так, що ти хотіла, Марто?
– Я на рахунок професорки Тасії… З нею щось трапилося?
– З чого це ти взяла?
– Ну, а тоді з якої причини вона відсутня?
– Я не знаю…
Марта уважно поглянула Джесіці в очі. Викладачка зітхнула, й мовила:
– Добре, я знаю, чому вона відсутня. Але ця інформація мала зберігатися між вчителями.
– То ви не скажете, що з нею трапилося?
– Загалом… вона в лікарні. Але не варто перейматися. Нічого серйозного.
«Аякже, – подумки додала Марта, – зовсім нічого…»
– Дякую, – мовила дівчина й поспішила на наступну пару.
Тепер у Марти чомусь не залишилося сумнівів, що з професоркою Тасією не все гаразд.
– Не знаю, можливо таке, чи ні, – бурмотіла Марта, – але схоже на те, що той сон був реальністю… Принаймні, той факт, що професорка Тасія лежала непритомною на підлозі в якомусь коридорі, а тоді хтось увімкнув сигналізацію, здається правдивим. Загалом, занадто багато співпадінь зі сном та реальністю.
В аудиторію вона встигла добігти до початку пари, але задати професорові Ніку кілька питань, як хотіла, не вийшло. Довелося трохи затримати його після заняття.
– Професоре Ніку, – мовила вона, підходячи. – Зачекайте хвилинку.
Чоловік зупинився.
– Чого ти хотіла, Марто? Давай швиденько, бо в мене небагато часу…
– Добре, тоді я запитаю все коротко і ясно, – мовила вона, збираючись з думками. – Що трапилося з професоркою Тасією?
Схоже, професор трохи остовпів від такого запитання.
– З чого ти взяла, що з нею щось трапилося? – спробував викрутитися він.
– Професоре, ви ж самі говорили, що у вас обмаль часу. Тож, будь ласка, не тягніть цей дорогоцінний час… відповідайте одразу.
– Добре… Професорка в лікарні, але тобі не варто перейматися, з нею все гаразд. Скоро вона повернеться до вас.
– Це ж був напад, так? – раптом вирішила запитати Марта. – Ви ж знайшли її в коридорі… Не просто так вона там би валялася.
У професора різко змінився вираз обличчя. Бінго!
– Ч-чого ти так вирішила? – заїкаючись запитав він, намагаючись вдавати непорозуміння. – Я не розумію, про що ти…
– Якби ви справді не розуміли, то у вас би не був такий вираз обличчя, ніби вас розсекретили! Сказали б усю правду врешті-решт…
– Добре-добре, з мене поганий актор, – зітхнув професор Нік. – Але як..? Як ти дізналася, що насправді сталося?
– Я сама не зрозуміла, як я це дізналася, – тут Марта сказала найщирішу правду. – Це прийшло до мене… вельми дивним способом. Якщо я вам розповім, то ви навряд чи повірите. Дякую за все і до побачення.
Марта розвернулася й пішла геть. Професор Нік так і стояв кілька секунд, а тоді схилив голову набік.
– Авжеж, не повірю… – пробурмотів він. – Тут у всякі дива повірити можна… Та я вкрай здивований, що в тебе проявилося це раніше, ніж у всіх зазвичай. Треба повідомити пані Галину.