«Тому, хто вміє чекати, завжди дістається найкраще».
Пауло Коельо
Яке чудове відчуття – сидіти з теплою кавою в затишній вітальні і дивитися, як за вікном мете сніг… На душі вже був новорічний настрій, оселя була облаштована сяйливими гірляндами, пухнастим «дощиком», милою ялинкою. На підвіконні біля кактусів та орхідеї стояла фігурка Діда Мороза.
Буквально кілька хвилин тому в Марти в гостях була Лілі. Вона приїжджала позичити підручник зі спеціалізації, оскільки Марта вже завершила виконання домашнього завдання. Й справді було дивно, що Лілі вирішила приїхати в інший кінець містечка в таку заметіль, щоб взяти підручника…
– Сподіваюся, вона добереться додому… – зітхнула Марта й встала з дивану.
Потрібно було трохи прибратися у своїй кімнаті. Мама вже кілька разів нагадувала про це Марті, але оскільки вона ще мала, чим зайнятися, то не хотіла братися до цього діла.
Марта розставила всі свої речі на місця, викинула сміття, розгребла бардак, який невідомим чином з’явився в її кімнаті. Полила вазони. Вона любила, коли в кімнаті було хоч трохи рослин, навіть якщо в спальні не рекомендують їх тримати. Вони були важливим елементом інтер’єру для Марти. Саме тому в кожній кімнаті цього дому на підвіконнях, поличках стояли кактуси, фіалки, орхідеї… У вітальні Марта навіть знайшла місце для розкішної папороті.
Їй подобалося доглядати за рослинами. Вона сприймала їх як справжніх живих істот, розмовляла з ними. Мама розповідала, що в дитинстві Марта навіть читала фіалкам улюблені казки та енциклопедії. О, так, Марта пам’ятала, як вона розповідала своїм кімнатним рослинам про інші рослини, що живуть в дикій природі…
Пригадуючи ці моменти, Марта з усмішкою поливала свої фіалки та кактуси, що притулилися в її кімнаті. Одна фіалка зацвіла ніжною білою квіткою з блакитними краєчками. Мама називала цю рослинку Снігурочкою. Вона часто цвіла і мала дуже гарні великі квіти. А поряд розмістився Містер Скромняга. Це кактус, який, по ідеї, мав би цвісти, але щось у нього не склалося… Через це Марта і прозвала його Скромнягою.
Кактус уперто не хотів цвісти. І навіть натяку не було, що він збирається це робити. Марта легенько поглядила його по голівці, примовляючи:
– Дивися, зацвіти мені вже цього разу… Зроби такий «подаруночок» на новий рік.
Посміхаючись, Марта повернулася до прибирання кімнати. За кілька хвилин вже все було зроблено. Дівчина втомлено сіла на ліжко. Чим би ще зайнятися? Руки просто свербіли взяти підручник зі спеціалізації, але Марта пригадала, що його взяла Лілі. Раптово вона засумувала за ним…
Все ж таки, Лілі не брехала про те почуття. Неначе якась частина Марти поїхала разом з подругою до неї додому… Було трохи незатишно без підручника. Але тішила думка про те, що хоч Лілі краще себе почуває.
***
– Максе, затям, якщо тобі доведеться колись Марті дарувати квіти, то краще подаруй їй якийсь вазон, – мовила Лілі, сидячи на ліжку й одним оком поглядаючи в підручник зі спеціалізації.
– А чому так? – хлопець зупинився на порозі кімнати.
– В неї весь дім в рослинах… Вона дуже любить вазони.
– А-а… ясно. Добре, тоді візьму до уваги. Ти підручника взяла?
– Так.
– Це добре. Треба було ж тобі додуматися лишити його в гуртожитку!
– Ну, я ж не знала, що він настільки важливий…
– Хіба ти за пів року не відчула якоїсь особливої енергетики від цієї книги?
Лілі стиснула плечима.
– Все з тобою ясно… за кілька днів тобі треба буде повернути підручник. Я думаю, Марта теж себе не дуже добре почуватиме.
– Так, звичайно. Я взагалі їй дуже вдячна, що вона погодилася позичити його на кілька днів…
– Таких подруг варто цінувати… Лілі, я ж до тебе по справі прийшов… ти можеш мені свою ручку позичити?
– Угу, лови.
Не встиг Макс і оком мигнути, як ручка вцілила йому в лоб.
– Ай! Ти що, мене вбити хочеш?!
– Ой, пробач! – Лілі відвела погляд від тексту параграфа. – А що… що я зробила?
– Поцілила мені ручкою в лоба.
– Як? Я ж не… я ж навіть її в руки не брала?
– Не знаю, ти сказала мені «лови», а тоді ручка вдарила мені в лоб. Це, до речі, боляче! І досить небезпечно, ти ж могла мені око виколоти…
– Максе, я не знаю, що сталося! – Лілі розгублено підвелася з місця. – Я ніби хотіла дати тобі ручку, але не бажала відриватися від параграфу… Я подумала, щоб кинути тобі ручку зі свого столу, подумки ніби зробила це, але зрозуміла, що не робила цього, але наче й зробила… Ой, я заплуталася!
– Лілі, спокійно… – пробурмотів Макс. – Схоже, в тебе це відкрилося…
– Що?
Вуста хлопця легенько смикнулися у посмішку.
– У Коледжі вам усе роз’яснять. Я ж не маю права цього розповідати…
***
Запах мандарин, хвої, диму – це запах Нового року. Марта, як і більшість, любила це свято. Звісно, вона вже не вірила в Діда Мороза, як маленька, але все ж таки, Новий рік мав якусь атмосферу чарівності, казковості… Адже починається новий рік, новий аркуш нашого життя. Це той момент, коли все може раптово змінитися…
Марта зрозуміла, що в новому році вона вже не буде колишньою. Дещо Коледж виховав і ній. В душі з’явилося щось нове… Те, чого раніше вона не розуміла, не хотіла розуміти, просто не бачила.
Можна бути сильнішим. Витривалішим. Те, що вона вважала неможливим, насправді можливе. Тепер для неї не повинно існувати фрази «це неможливо».
А світ довкола прекрасний. Якщо постаратися, потрудитися, то життя й не буде таким важким. Якою б не була ситуація, завжди може бути щось гірше.
– З Новим роком! – тоненьким голосом завела мама під святковий дзвін, що долинав з телевізору.
– Зі святом! – басом підтримав батько, підводячи келих з шампанським.
На Мартиному обличчі не згасала усмішка. Все ж таки, це чудове свято… Принаймні тим, що воно робить щасливими стількох людей.
За сімейним столом зібралися Марта, її батьки та Чорничка. Зазвичай до них приєднуються тітка Олена та дядько Артем зі своїми дітьми, але цього разу їм не вдалося прихати. Та це лише піднімало настрій Марті.
Після веселого святкування все ж довелося лягати спати. Марта втомлено повернулася до своєї кімнати й кинула погляд на підвіконня.
Яскраво-рожева квітка розкинулася на голівці кактуса. Велика й розкішна… В Марти від здивування очі на лоб полізли. Вона підхопилася й чимдуж повернулася до вітальні.
– Мамо… кактус зацвів. Той кактус.
***
Була зима, а в них в будинку все цвіло й пахнуло. Марта теж немов розцвіла – це ж треба, щоб взимку розцвіли всі кактуси, фіалки та орхідеї!
– В нас уже весна, – раділа мама. – Справжній квітень… І що це таке трапилося? Може, рослини радіють, що Марта приїхала назад до них?
Марта засміялася. Можливо, своя доля правди в цьому й була… Адже дівчина дуже любила рослини. Достатньо їй було поговорити з кактусом, як він раптово розцвів! Може, це магія якась?
За кілька днів після Нового року приїхала Лілі й повернула підручник. Марта одразу ніби відчула якесь полегшення.
– Ого, відколи це в тебе весна прийшла? – запитала Лілі, оглядаючи будинок. – Коли я тут була, в тебе було лише кілька квітучих вазонів…
– Та ось, «новорічне диво» – мовила Марта. – Я не знаю чому, але раптово всі вазони вирішили зацвісти.
– Зрозуміло. А я Максові синяк на лобі зробила.
– Тобто?
– Та от, випадково ручною поцілила…
– І що, аж синяк з’явився?
– Так… Така гуля виросла! І все синьо-фіолетове. Тепер страждає там, як він на парах з’явиться.
– Позич йому тоналку.
– Ще чого! Хай сам вже виходить з ситуації!
– Але ж це ти йому синяка зробила.
– То треба було ручку ловити!
– А як це ти йому так ручку «подала», що вона йому в лоб поцілила?
– Та от сама не знаю… Справа в тому, що я тієї ручки навіть в руки не брала. Лише подумала, що треба це зробити… а сама в той час параграф читала.
– Що, Макс сам в себе ручку кинув?
– Та ні! Я не знаю, що відбулося, але це було щось дуже дивне… Типу як твоє новорічне диво.
– Твоя ситуація дивніша. Але нехай. Сталося, та й годі. Ти краще скажи мені – параграфи вивчила??
– Так, без проблем. Якось останнім часом не складно ці параграфи вивчати. Лише на одному місці збиваюся, де слово «форамініфора»… якось так.
– Форамініфера, – виправила Марта. – Це ж одноклітинний організм типу найпростіші, класу саркодові…
– Так, я зрозуміла, що ти знаєш біологію! – перебила Лілі. – Краще розповідай, як Новий рік провела.
Розмова зайшла в іншу тему… Дівчатка пів години проговорили, коли Лілі згадала, що їй треба було швидко вертатися додому. Довелося прощатися. А наступного разу вони вже зустрінуться в Коледжі…
***
Як  ви думаєте, квітуча яблуня у січні – це нормально? Правда ж, ні? От і Марта так думала… Та й квітучих пишних піонів їй не доводилося взимку бачити…
– Я, звісно, люблю піони, – говорила мама, ошелешено дивлячись на квіти, що раптово виросли на снігу, – але тобі не здається це дещо… хм… дивним?
Марта сама була не менш здивована.
– Дивно – це ще м’яко сказано… – зітхнув батько.
Звісно, після всього, що було в Коледжі, Мартин мозок не відмовлявся це сприймати. А що? Звичайні квіти на снігу, подумаєш… І яблуня в дворі зацвіла – що тут може бути дивного?
– Я… я всього лише поговорила з деревцем, – винувато мовила Марта. – Поцікавилася, чи не сумно йому взимку без квіточок та листячка, а воно взяло й розцвіло…
– І чому ти говориш, наче п’ятирічка? Поговорила вона з деревцем… може, тут випаровуються якісь шкідливі гази і ми всі піддалися масовій галюцинації?
– Це звучить більш правдиво, ніж те, що я бачу… – пробурмотіла мама.
Цього січневого ранку сім’я разом вийшла на невеличку прогулянку до магазину. Пройшовши кілька метрів, батько пригадав, що забув гаманець і повернувся за ним додому. Марта ж залишилася на вулиці… вона не знає, чому раптом вирішила «побалакати» з самотньою яблунькою на узбіччі! І чому раптом вона зацвіла… А піони, що виросли на засніженій клумбі, то взагалі пояснити важко! Якесь незрозуміле явище природи…
Батьки пішли далі, а Марта дістала телефон й сфотографувала все це. На фото все відображалося, як і в реальності, отже навряд чи це була галюцинація…
Марта поспішила наздогнати батьків. Самотні квіти залишилися мерзнути на вулиці… а що з ними тепер робити? Незабаром вони просто покриються інієм.

***
– Привіт.
Марта увійшла в кімнату, де вже були Лілі, Лора та Христя. Всі поступово з’їжджалися назад до гуртожитку.
– Як провела канікули? – запитала Христя, привітавшись з Мартою.
– Та наче все добре…
– Нічого не трапилося?
Марта здивовано глянула на Христю. Звідки вона знає, що щось..?
– Що? Я просто поцікавилася, – відповіла рудоволоса на погляд Марти. – Це добре, якщо все минуло добре…
Марта рушила до свого ліжка й втомлено впала на нього. Дорога сюди чомусь дуже стомлювала… Лілі також валялася на своєму ліжку, а в руках тримала рідненький підручник зі спеціалізації.
– Лоро, тобі Лілі говорила, що трапилося? – запитала Марта у подруги.
– Так, розповідала… Треба було ж таке вчудити: не взяти підручника, по якому домашку задали.
– Ага, схоже, тепер вона не розлучатиметься з ним.
Лора посміхнулася. Та ця усмішка була якось не такою, як зазвичай… Сумною? Задуманою? Стривоженою?..
«Може, в неї щось в сім’ї трапилося?» – подумала Марта, не наважуючись запитати.
– Ні, нічого, – мовила Лора.
– Тобто? – не зрозуміла Марта. До чого була ця репліка?
– Нічого не трапилося… Ти хіба не це питала?
– Лоро, я в тебе нічого не питала…
– А… ясно.
Лора опустила свої пурпурові оченята, набурмосилася. Очевидно, щось таки трапилося…
Але не давало спокою ще одне: чому це Лора раптом відповіла на питання, якого Марта не задавала?
– Дівчата, з вами теж відбувається щось дивне? – раптом запитала Лілі. – Ну, або поряд починає траплятися щось дивне.
Марті здалося, чи ні, але Христя весело хмикнула.
– Так, – пробурмотіла Лора. – Щось ду-уже дивне.
– Можливо… – Марта замислилася. – А піони, що розцвіли взимку – це дивно?
– Ще й питаєш?! – підскочила Лілі. – Чого це раптом їм цвісти?
– Не знаю… Яблуня теж вирішила зацвісти.
– Ага, а в мене ручки літають… – Лілі втомлено зітхнула. – Я думала, я тут одна з глузду поїхала…
– Тобто – літають? – не зрозуміла Лора. – Я чогось не знаю?
– Я на свої очі бачила… – мовила Лілі. – Ручка з підлоги назад мені в руки полетіла… Я не знаю, що відбулося! Спочатку подумала, що мені привиділося, потім почала сумніватися…
– Може, це ми вже поїхали? – безнадійно промовила Лора. – Ці підручники викликають якісь галюцинації, щось з нашим мозком роблять…
– Те, що щось робиться з вашим мозком – це так, – раптом заговорила Христя, весело посміхаючись. – Але ви не поїхали, і все, що відбувається – це нормально…
– Тобто?! – скрикнула Лілі. – В якому сенсі – нормально?!
– Тихо, опануй себе. Ви пригадайте, скільки всього з вами відбулося… з моменту вашого навчання в Коледжі. І після того всього це вам досі здається дивним?
Марта замислилася. Якщо добре подумати, то це, все ж таки, дивно, але це не зовсім і дивно, порівняно з тим, що насправді може бути дивним… Ой, якась нісенітниця. Загалом, краще змиритися. Все одно, рано чи пізно, це доведеться зробити…
– Завтра ви дізнаєтеся більше про те, що відбувається, – продовжила Христя. – І я обіцяю – вам буде ще чого дивуватися.
– А сьогодні ми не можемо дізнатися, що відбувається? – запитала Лілі.
– Я не можу вам цього повідомити, – Христя сумно похитала головою. – Але подумайте: що змінить один день?
– Ну, наприклад, я цієї ночі змогла б спокійніше спати, – пробурмотіла Лілі.
– Ой, ще встигнеш, – пирхнула Христя. – І скажи: хіба ти дарма пів року виховувала силу волі?
– А, ну так…
Марті теж довелося мовчки змиритися. Принаймні, завтра вона все дізнається…
– Лоро, навіть не намагайся цього зробити, – суворо промовила Христя, скоса дивлячись на дівчину.
Лора тихо зітхнула.
– Не вміючи цього досконало, ти це не зробиш… Твоя ОЗ сильна, тому небезпечна. Не грайся з цим.
Можливо, особливого сенсу це для Марти не мало, але ці кілька реплік не давали їй заснути ще довго…