«Кожної ночі, перед тим, як заснути, уявляйте собі ідеальний завтрашній день. Ви побачите – в більшості так і буде».
Брайан Трейсі.
Опанувати свою ОЗ виявилося не так і просто. Це Марта зрозуміла ще на першому занятті.
– Ви й не сподівайтеся, що це буде легко, – говорила професорка Юлія. – Щоб навчитися керувати своєю силою, вам знадобиться багато часу…
З Мартою на профіль до професорки Юлії потрапили ще й Василина, Шевчук Алекс, Устенко Віка, Головін Єгор, Барилко Тоня, Сташевська Марія та Коваль Надія – разом усіх було дев’ятеро. Більшість Марта не дуже добре знала, адже вони були з інших груп.
У всіх здібності були пов’язані з природою, саме тому вони опинилися в одній підгрупі. На початку заняття професорка пояснила, як загальноприйнято класифікуються ОЗ. Марта багато не запам’ятала, але здається, основних груп всього 9: природні, міжпросторові, теплові, водні, мозкові, цілительські (та анти-), технологічні та здібності, що видозмінюють зовнішність. Остання група – унікальні. Сюди відносяться усі інші, які не можна класифікувати в попередні групи. Яснобачення якраз відноситься до унікальних ОЗ.
Всю пару професорка Юлія змусила сидіти усіх мочки й налагоджувати контакт з природою. Та це було важко зробити в приміщенні… Хоча й спеціально підібрали аудиторію, де було багато рослин.
– Ви не зможете користуватися своєю силою, якщо не навчитеся спілкуватися з природою, – говорила викладачка. – Зараз ваше завдання – налагодити зв’язок з навколишнім середовищем, почути природу, і тоді, можливо, вона почує вас.
– Але як ми маємо почути природу, якщо ми сидимо в приміщенні? – запитала Василина.
– Хочете вийти на вулицю? – професорка Юлія здивовано глянула на студентів. – Добре, тоді ходімо, одягайтеся…
За кілька хвилин лютий мороз огорнув усіх. Так, ось вам і природа… Холод пробирав до кісток, але Марта все намагалася зосередитися на природі.
– Ну що, намерзлися? – десь за п’ять хвилин запитала професорка Юлія. – Ходімо назад?
Усі погодилися. Було просто жахливо холодно, про який там зв’язок з природою може йти мова..?
Після профільного заняття була спеціалізація. За кілька хвилин до початку пари, Марта встигла поговорити з Лорою. Виявилося, що в її підгрупі – одинадцять чоловік, а профіль – мозковий. Тобто, там зібрані усі, чиї здібності пов’язані з кращим розвитком мозку й покращенням природних здібностей людини.
– Чим ви займалися? – запитала Марта, позіхаючи. – Ми всю пару налагоджували зв’язок з природою…
– Не хвилюйся, в мене не набагато краще. Я намагалася проникнути в підсвідомість когось із одногрупників, але в мене так нічого й не вийшло.
– Так… фантастичні здібності, виявляється, так легко не з’являються….
– Пф, аякже.
Далі весь день минув як звичайна п’ятниця. Марта пригадала, як навчатися в Коледжі, знову відчула смак втоми…
***
Марта глибоко вдихнула і вже наважилася постукати в двері, як раптом пролунав голос пані Галини:
– Марто, можеш заходити.
Дівчина дещо здивувалася, але зайшла. Пані Галина сиділа в своєму кріслі за столом і дивилася у вікно.
– Я передбачую твої дії, – відповіла жінка на німе запитання Марти. – Спочатку тобі буде трохи незвично, але потім присвоїшся. Сідай.
Марта сіла на стільчик навпроти пані Галини. Була неділя, ранок, і страшенно хотілося спати.
– Хочеш кави? – запропонувала пані Галина.
– Не відмовлюся, – Марта усміхнулася. – Але навіщо ви питали, якщо можете знати наперед мою відповідь?
– Ох, бачу, тобі ще багато вчитися… – пробурмотіла пані Галина й весело примружилася. – Але це нічого. Зараз усе поясню.
Перед Мартою з’явилася чашка з гарячою кавою.
– Моя друга здібність – телепортація предметів, – пояснила пані Галина. – Але на жаль, не людей… Так, перейдемо до справи. Яснобачення – досі найзагадковіша здібність, яка лише траплялася у людей. Багато хто вважає, що ясновидці просто віщують майбутнє, і це почасти так і є. Але не зовсім. У якійсь мірі ми самі створюємо майбутнє.
– Створюємо? Тобто?
– Наш Всесвіт – таємнича річ. Так само, як і час, простір, природа… Можливо, ми вважаємо, що ми вже опанували, що це є, але це не так. Що таке майбутнє, а що є минуле? Адже ми живемо сьогодні, і нам важко осягнути те, чого вже або ще немає…
– Може, так і є…
– Але ж фактично, ми знаємо, що це. Минуле – що відбулося, майбутнє – що ще маж відбуватися. Але що відбудеться – не знаємо.
– А ясновидці?
– Зачекай, не спіши. Отож, майбутнє складається з багатьох ймовірностей. Варіантів, що може відбутися, просто нескінченна кількість!
– То як же передбачити правильне майбутнє?
– Марто, запам’ятай: не завжди те, що ти передбачиш, обов’язково збудеться. Але найчастіше так буде. Ти підсвідомо обираєш той варіант майбутнього, який найбільш ймовірний, і своєю думкою створюєш його. От приміром, візьмемо сьогоднішній випадок. Я запитала в тебе, чи хочеш ти кави. Якби я зробила передбачення, то почула б твою згоду, правильно?
– Так…
– Але я як ясновидиця з великим досвідом можу подумки ніби «переробити» майбутнє. Звичайно, цього вміння досягти дуже важко, і я тобі не раджу намагатися зробити це самотужки.
– Добре.
– Тоді йдемо далі. Припустимо, я зробила передбачення й дізналася, що ти погодишся. Але все одно вибір залишається за тобою. Це найімовірніше, що ти погодишся, адже ти дуже сонна, тож тобі було б непогано збадьоритися. Але ти все ще можеш передумати. Звісно, цей хід подій дуже малоймовірний, але ти все ще можеш відмовитися, незважаючи на передбачення, що я зробила. Також ти можеш сказати: «Не знаю..», адже можеш одразу не визнавати, що не хочеш відмовитися. Наприклад через те, що тебе так виховали. І таких варіантів розвитку подій може бути дуже багато…
– І справді багато… – Марта навіть не могла уявити це. Вона раніше навіть не замислювалася, що хід її життя міг бути геть іншим.
– Тож, робити передбачення – схильний не кожен, – мовила пані Галина. – По-перше, у цієї людини має бути велика сила волі, щоб і справді підсвідомо розвинути той хід подій, яке ти передбачила. Розумієш, про що я веду?
– Так.
– Добре, тоді зараз спробуй зробити передбачення.
– Прямо зараз?
– Так, звісно. Невеличке коротке передбачення. Для зручності можеш заплющити очі.
Марта послухалася. Але що робити? Як робити це передбачення?
– Для початку, – Марта почула голос пані Галини, – вибери предмет передбачення. Тобто те, стосовно чого ти хочеш дізнатися майбутнє.
Добре. Нехай це буде… хм… місце в рейтингу за січень.
– Далі сконцентруйся, – говорила далі жінка. – Думаю, це робити ти вже вмієш.
Марта посміхнулася кутиком вуст. Так, що-що, а концентруватися на потрібному вона точно навчилася.
– Не думай ні про що, лише про предмет передбачення… Відімкнися від сьогоднішнього світу, поринь у майбутнє.
В теорії не важко, але на практиці ні. Не думати ні про що – це вельми складне завдання…
Коли кажуть ні про що не думати, в голову одразу лізуть якісь дивні думки. Як це зробити? Забути все, що тебе непокоїть? Просто… не думати? Заснути? Ні, спати тут не треба… До того ж, треба не забувати про поставлене завдання.
– Марто, зосередься, – мовила пані Галина. – І розслабся, відімкни мозок. Тобі потрібно буде навчитися це робити в будь-якій ситуації.
Ого, в будь-якій ситуації? Це вона тут в цілковитій тиші не може виконати такого, на перший погляд, елементарного завдання! Але ж не завжди буде така спокійна обстановка…
«Так, спокійно, – подумки мовила собі Марта. – Не думати, не думати, не думати… Та вже проговорюючи це подумки, я вже про щось думаю!»
Добре, уявимо… порожнечу. Просто білий фон. Чи краще, чорний? Якого кольору взагалі порожнеча?
Та яка взагалі різниця?! Годі цих безглуздих думок…
Все. Стоп думки.
А тоді раптом перед очима Марти з’явився жовтий спалах… Вона побачила перед собою якийсь список, але на жаль, нічого там не могла прочитати. Хоча ні… он, яскраво видно її прізвище та ім’я… Навпроти стоїть цифра – 14.
«Вийшло!» – майнуло в голові Марти, від чого видіння одразу припинилося. Дівчина відкрила очі.
– Бачила щось? – лукаво запитала пані Галина.
– Так… – пробурмотіла Марта. – Думаю, це було те, що треба.
– От і чудово. На сьогодні наше заняття завершено, можеш бути вільною. Вдома повторюй цю вправу.
– Добре. До побачення.
А в кінці місяця Марта побачила себе в рейтинговій таблиці. Вона мала чотирнадцяте місце. І числилася в групі «А».
***
Бути кращим серед гірших – легше, ніж бути гіршим серед кращих. Марта це зрозуміла, опинившись в групі «А».
Здавалося, що тут все було по-іншому. Студенти ставилися до навчання інакше. Вчителі вимагали більше. Відповідно, вчитися було складніше. Адже для того, щоб хоча б дотягувати до середнього рівня цієї групи, треба було прикладати дуже багато зусиль. Вже не говорячи про те, щоб досягти рівня лідера…
Устенко Віка, що навчалася з Мартою на одному профілі і теж вчилася в групі «А», розповіла що тут є така-собі «Трійця» – троє учнів, що з самого початку навчального року тримають лідерство групи. Один з них – Паламар Святослав… так-так, той самий Славко, сусід Марти! Виявляється, він не просто з самого початку був у групі «А», та ще й весь час тримався лідером групи! Ще одною з цієї трійці була Маліванчук Еля – старанна дівчинка-відмінниця, сіра мишка, невисока, худенька, тендітна. Мала тихий характер, була стриманою. Волосся було біляво-сірувате, що робило її зовнішність неяскравою.
Третім був зарозумілий хлопчина на ім’я Матвій. Йому все легко давалося, тому й був він зазвичай одним із лідерів групи. Його сестра, Діана, теж навчалася в цій групі. Вони були двійнятами. Але характер мали не дуже приємний… Діану та Матвія Марта часто бачила в компанії рудоволосої Ніки, тому про них не склалося хорошого враження.
На жаль, Лорі не вдалося цього місяця дотягнути до групи «А». Всього лише якась там половина балу! Коли вони дізналися свої місця в рейтингу, Марта та Лілі боялися зайти до кімнати, де від гніву металася розлючена Лора… А її очі… Здавалося, досить лише глянути в них, як закам’янієш навіки, ніби від погляду Горгони…
Від жахливих розповідей про розлючену Лору, Христя й Мішель теж побоялися зайти в кімнату. Насмілилися вони вже зайти через годину, коли Лора «випустила пар». Але вона ще досі була набурмосеною і вкрай невдоволеною, жаліючись на свою нещасну долю й життя… Марта й Лілі боялися їй слово мовити, щоб випадково не розізлити…
Як потім виявилося, в рейтинг враховуються ще й успіхи в профільних предметах. Тепер Марта зрозуміла, чому мала аж чотирнадцяте місце… Навіть Лілі була нижче. Вже не кажучи про Лору, яка на пів балу відстала від останнього учня, якого взяли до групи «А»…
– Я клянуся, наступного місяця я точно навчатимуся в групі «А»! – рішуче заявила Лора.
– А якщо не будеш? – Лілі лукаво примружилася.
– А якщо не буду, то…
– То купиш нам усім по шоколадці, – встряла в розмову Христя.
– А якщо буду? – перепитала Лора.
– То тоді я виконаю твоє бажання, – мовила Лілі. – Хороший стимул?
– Так, зійде… – пурпурові очі Лори по-злісному засяяли. – Але потім не жалійся на наслідки…
– Ох, мені вже страшно стало, – Лілі здригнулася. – тільки в межах розумного, добре?
– Добре-добре… – але хижа посмішка на обличчі Лори не згасла.
Марта посміхнулася. В будь-якому випадку, вона залишиться в плюсі.
***
Тихо… довкола білі стіни. Білі двері. На них номери… 144, 145, 146… Вона зайшла в кімнату №147. Там було одне ліжко, на якому нерухомо лежала бліда дівчина. До неї було підключено куча апаратів, лунав переривчастий сигнал…
В неї було русяве волосся, ніжні риси обличчя… Так, вона була схожа на студентку, але Марта одразу впізнала свою вчительку фізкультури – професорку Тасію. Її тіло не подавало жодних ознак життя, лише тихі сигнали показували, що її серце ще досі б’ється…
Далі перед очима все поплило, Марта опинилася в іншій кімнаті. Тепер перед нею в такому ж стані лежав однокурсник Коля. Біля нього стояли лікарі й здивовано перешіптувалися. В їхніх очах читалася розгубленість… Вони не розуміли, що відбулося, і що робити з пацієнтом…
Далі Марта опинилася в палаті, де лежала дівчина-другокурсниця. Біля Карини, схилившись над ліжком, плакала якась жінка, дуже схожа на бідолашну дівчину. Мабуть, це була її мати…
Душа заболіла. А що б почувала Мартина мати, якби її донька опинилася в такому стані? Що б тоді було?!
Це була жахлива картина. Марта не знала чому, але вона почувала, ніби виною цього всього була… вона. Ніби через неї це все відбувається. Від цього ставало ще гірше.
Людина-в-каптурі… Хто вона? Чи то він? Чого він шукає? Просто нападає на беззахисних студентів чи… ні? Можливо, він має якусь ціль?
«Нарешті… – тоді сказав незнайомець»… Марта це пам’ятала, ніби воно відбулося вчора.
А зараз… а зараз вона перебувала в палаті. Але знала, що це сон. Та не просто сон. Це також і реальність.
Прокинувшись у холодному поту, Марта вже знала, куди вона поїде на вихідні. Варто було лише дізнатися адресу лікарні, в якій лежали ці люди…