«Не прикладай стільки зусиль, все найкраще трапляється несподівано».
Габріель Гарсіа Маркес.
Вона стояла біля дошки, вся червона, ладна ледь не розплакатися.
– Ну, і чому не вивчила?
Пані Аліса пронизувала поглядом русяву дівчину, поверх своїх окулярів. Барилко Антоніна, перша в списку, першою була викликана до професорки розповідати вивчений параграф. На жаль, в її випадку, він був не вивченим…
– Пані Алісо, але це ж неможливо… – пробурмотіла дівчина.
– Я вам вже казала, – мовила викладачка, – що можливо все. Чому ви не дослухаєтеся до моїх слів? Чому не берете до уваги те, що я вам кажу? Попереджаю: я жахливо не люблю повторювати те, що вже колись говорила, тож прошу не пропускати жодного мого слова.
Тоня понуро стояла, опустивши погляд.
– Антоніно, чому ви не зробили те, що я вам задала? – запитала пані Аліса. – Чому не стараєтеся?
– Я старалася… намагалася вивчити… Але в мене не виходить!
– Барилко, якби ви старалися, то був би результат! Якби ви приклали хоч трохи своїх нікчемних зусиль, то вивчити б на пам’ять не лише один параграф!
Марта тим часом сиділа, втупившись в параграф і «відімкнувшись» від усього, що відбувалося навколо. Вчора ввечері їй знову вдалося майже вивчити параграф. Зараз вона вже майже знала його на пам’ять, але інколи затиналася. Але все ж, не була впевненою в своїх силах…
– Сідайте, Антоніно, – зітхнула пані Аліса. – За те, що були першою, поганої оцінки вам не поставлю. Інших це не стосується. Це вперше і востаннє, можете навіть не просити. Оцінюю вас так, як ви цього заслуговуєте.
Якусь хвилину була довга напружена пауза. Всі намагалися якось впихнути в себе текст параграфу, адже розуміли, що зараз буде фактично «розстріл».
– Йдемо далі за списком, чи може, хтось готовий? – запитала пані Аліса.
Всі сиділи, не рухаючись. Наступним за списком був Величко Микола. Хлопець розумів, яка нелегка доля чекає на нього…
Марта кинула оком на параграф.
– Думаю, ви здогадуєтеся, що ви всі мені маєте здати цей текст, – мовила пані Аліса. – І так кожен параграф. На кожній парі ви по черзі виходитимете сюди й розповідатимете. Тож, пропоную не тягнути час, інакше доведеться залишитися після усіх пар і здавати мені цей параграф… До речі, на наступне заняття, яке відбудеться в п’ятницю, ви вчите другий параграф. Хто вже здав перший, може починати вчити другий…
Всі сиділи, боячись поворухнутися, немовбито тоді пані Аліса спитає саме їх. Марта роздумувала…
– То що, ніхто не виходить? Невже ніхто не вивчив?
Мартина рука несміливо почала підійматися. Пані Аліса глянула в її бік.
– Гаврилюк Марта… добре. Виходь.
Одногрупники почали перешіптуватися. Марта повільно підвелася й рушила до викладачки.
– Вона що, самогубець? – почула Марта, йдучи мимо Ратмира.
Серце шалено билося. З пам’яті то вилітали уривки тексту, то знову пригадувалися… Чим більше вона наближалася до пані Аліси, ти більш лячно ставало на душі. Здавалося, цей страх, невпевненість починали поступово оволодівати її свідомістю. Хотілося просто чимдуж втекти звідси, дременути геть.
– Починай.
Марта почала. Та як тільки вимовила перших кілька слів, одразу забула, що було далі… Мозок ніби завис.
– Марто, опануй себе, – повернув до дійсності дівчину голос пані Аліси.
Марта здригнулася й глянула на викладачку. Холодні, спокійні блакитні очі дивилися прямо на Марту.
– Якщо ти добровільно вийшла, отже ти була впевнена в своїх силах, – мовила пані Аліса. – Я ж маю рацію? Ти вивчила параграф?
Марта кивнула.
– Тоді розповідай те, що ти вивчила. Сконцентруйся.
Точно. Потрібно сконцентруватися. Марта пригадала, що вона може це зробити. Вона ж вивчила параграф! Вона ледь не єдина виконала завдання з усієї групи… Підняла руку, добровільно вийшла розповідати. Отже, вона зможе. Адже немає нічого неможливого…
Слова полилися з вуст одне за одним. Марта не чула ні шуму в класі, не відчувала пронизливого погляду пані Аліси, не бачила здивованих обличь одногрупників… Було таке відчуття, ніби Марта десь в іншому світі, де є лише вона та вивчений текст параграфу… Слово за словом, всі знайомі, по знайомому порядку. Вона сотні раз читала той клятий параграф, то чому б їй не змогти переповісти його?
Марта закінчила. Якусь мить панувала цілковита тиша.
– Що ж, Гаврилюк… – пробурмотіла пані Аліса. – Не бездоганно, не чудово, але досить добре. Ви пропустили кілька слів і в кінці переплутали порядок. Але вітаю – ви єдина в групі, хто на даний момент виконав задане мною завдання. Тепер можете вчити другий параграф.
Марта кивнула й сіла на місце. Ноги підкошувалися, вони були немов ватні… Дівчина відчувала втому. Чому на звичайний переказ параграфу пішло стільки енергії..? Що це з нею відбувається?
Решту пари Марта читала другий параграф, не помічаючи, що робиться навколо. Тому не могла сказати, як здали інші учні… Але була впевнена, що не кожен зміг виконати це завдання, судячи з червоних і опухлих лиць деяких одногрупниць та роздратованих хлопців. Пані Аліса, фактично, завалила усіх.
Наступні пари були більш-менш нормальними: історія, англійська мова та фізкультура. Всі, крім останньої, видавалися для Марти відпочинком… Нарешті нормальні предмети, нормальні параграфи! Після того набору слів (тобто другого параграфу зі спеціалізації) в голові паморочилося. Марта не могла сконцентруватися. Зір не фокусувався ні на підручнику, ні на викладачеві… Він дивився повз усе, а думки були далеко звідси.
Хоча ні. Думок взагалі не було. Марта ніби просто спала з відкритими очима. Вона не реагувала ні на що… нічого не відчувала. Голова відмовлялася думати, Марта нагадувала просто пусту посудину.
Урок фізкультури минув непомітно для Марти, але вона знала, що завтра вона відчує наслідки… Тіло було жахливо втомленим. А треба ще до завтрашнього дня підготуватися… Марта не хотіла нічого робити. Як тільки вона дісталася свого ліжка, одразу впала на нього й відімкнулася…
Прокинулася Марта вже тоді, коли надворі вже зовсім стемніло. Спочатку вона не могла зрозуміти, що сталося, а тоді ледве все пригадала…
За столом сиділа Лілі. Точніше, не сиділа… Вона вмудрилася задрімати, прямо за параграфом зі спеціалізації… Лора лежала на своєму ліжку й слухала якусь музику в навушниках. Другокурсниця Христя сиділа за своїм столом й робила математику. Мішель десь не було в кімнаті…
– Що слухаєш? – поцікавилася Марта в Лори.
Дівчина здивовано глянула на неї.
– Тобто? – перепитала Лора.
Марта вказала на навушник.
– А-а… Це ж я завдання з мистецтва виконую, – відповіла Лора.
– З мистецтва?
– Так… Зачекай, в тебе хіба ще не було цієї пари?
Марта заперечливо похитала головою. Лора сумно посміхнулася й зітхнула.
– Його веде наш класний керівник, професор Жора, – мовила Лора. – Я б хотіла попередити тебе: підготуйся морально до цього уроку… І спробуй сильно не дивуватися.
– Здається, мене вже нічого тут не здивує.
– Дарма ти так кажеш.
– Але від твоїх слів мені вже стає страшно.
– Ти не бійся цього уроку, але добре підготуйся. Він не такий, як ми звикли.
– Я вже вивчала урок мистецтва… В нас він був у дев’ятому класі.
– Так, але цей не такий. Це мистецтво… нестандартне.
Марта важко зітхнула. Ще один якийсь ненормальний предмет… І що тепер з ним робити? Як до нього морально підготуватися, якщо ти навіть не знаєш, що там буде?!
До кінця дня вона була зайнята домашнім завданням.
***
Перша сьогоднішня пара – мистецтво… Всі одногрупники – досить веселі, жваві. І лиш одна Марта нагадувала понурого зомбі.
– Що це за вираз обличчя такий, ніби ти прийшла на спеціалізацію? – піджартував Левик.
Марта сумно посміхнулася. Спеціалізація чи ні, але вона не знала, чого можна очікувати від цього предмету… Чи буде він нормальним, як математика, фізика чи історія..? Чи може, таким же, як і спеціалізація та вольова підготовка? Скоріше за все друге, судячи з досить дивного відгуку Лори про цей предмет.
В аудиторію увійшов вчитель – середнього зросту, рудий… мав блідувату шкіру та дивний погляд карих мутних очей, напрямлених кудись вдалину. Вуста вигнулися в легеньку посмішку, до додавала професорові «божевільного вигляду».
– Доброго ранку, – привітався зі студентами викладач. – Сподіваюся, і весь день залишиться таким же хорошим, як і ранок…
Марта глянула за вікно: небо заступили хмари, було похмуро… Який тут гарний ранок? В цього професора явно якісь нестандартні погляди.
– Сьогодні вперше у вас відбудеться урок мистецтва, – продовжував говорити викладач. – А вестиму його я – професор Жора. Приємно познайомитися з вашою групою, сподіваюся, в нас налагодяться хороші стосунки. Тепер проведімо перекличку: мені також кортить з вами познайомитися.
Голос в професора був теплим та досить веселим. Загалом, приємним. Але були в нього якісь незвичайні нотки – незвичні для голосу звичайної людини… Ніби з іншого світу.
На четвертий день навчання (о Боже, лише четвертий день!) поки що з’явилися всі. Хоча зранку Марта зовсім не хотіла йти сюди… Провівши перекличку, професор Жора приступив до самого предмету мистецтва.
– Мистецтво – вкрай дивна річ… Його не так легко збагнути, важко помітити справжнє мистецтво. А воно – скрізь. Тому ми маємо навчитися бачити, чути, відчувати його в усіх речах та явищах, що нас оточують. Навіть те, що ви досі не звикли називати мистецтвом, відтепер має стати для вас творінням… Тому почнемо. Ось, моє перше завдання.
Професор Жора почав роздавати кожному аркуш паперу, але перевернутий надрукованим малюнком донизу.
– Не перегортайте, доки я не скажу, – попередив професор. – Мироненко, я не дарма це говорю вам! Не чіпайте листка!
Хлопець смикнувся й відпустив аркуш. Марта дивувалася: як можна бути настільки нетерплячим… Хоча ні, найбільше дивувало, як професор зміг запам’ятати, як звати цього хлопця, лиш один раз провівши перекличку… Та ще й кутовим зором побачив, що робить Ратмир.
– Перегорнули, – скомандував професор Жора.
Зашурхотіли аркуші паперу. Марта обережно перегорнула свій на інший бік. І побачила справжній «витвір мистецтва».
Схоже, такі «витвори» були у всіх одногрупників, судячи по тиші, що запанувала в класі. Всі просто завмерли, не розуміючи, що відбувається.
– Ваше завдання – розмалювати, – мовив викладач. – Тільки не просто зафарбувати, а саме розмалювати… Доповнити кольорами цей малюнок, щоб було красиво. Олівці, фарби й все необхідне можете взяти в шафі, що в кінці аудиторії.
Жоден студент не поворухнувся. Всі так і сиділи, втупившись в аркуш паперу. В Марти було враження, ніби професор Жора просто жартує…
Та ні, тут не жартують. Професор цілком серйозно роздав студентам аркуші, на яких просто були звичайні каракулі, які могла зробити якась дворічна дитина… Ніби хтось просто розписав ручку. Абстрактні лінії, що не відображають ніякого малюнку, ніякого сенсу…
– Чого ви сидите? – здивувався професор. – Вперед!
– Професоре, ви жартуєте? – тихо запитала Василина. – Насміхаєтеся над нами, так? Та ви всі тут над нами насміхаєтеся! Що це за завдання такі, га? Я розумію, ще один такий предмет ненормальний, але цілих три… Я не витримую!
Василина підхопилася з місця й вилетіла з аудиторії. Професор Жора здивовано глянув їй у слід.
– Сподіваюся, вона повернеться, – мовив він й глянув на інших. – Ну, а ви чого дивитеся? Давайте, приступайте до роботи!
Ошелешені студенти повільно вставали, підходили до шафи й брали знаряддя для завдання. Їм довелося приховати своє неймовірне здивування й вдавати, ніби все так і має бути…
Швець Василина повернулася за десять хвилин. Вона мовчки взяла завдання й, набурмосившись, сіла його виконувати.
Половину пари Марта розмальовувала малюнок… Хоча його важко було назвати малюнком. Одногрупники ледь не божеволіли, просто дивлячись на аркуш. Мозок відмовлявся приймати – це було ненормально. Просто було дивно братися до цієї роботи, перших п’ять хвилин вони просто сиділи, тупо вдивляючись в листок з каракулями.
Але довелося виконувати це божевільне завдання вчителя, інакше в кінці місяця опинишся в групі «С»… А туди навряд чи хтось хотів би потрапити. По-перше, там не виплачують стипендії. А по-друге, серед студентів вже сформувалося певне уявлення про групи. Група «А» – найсильніша, деякі вже почали вважати себе «елітою» серед першокурсників. На спеціалізації пані Аліса навіть навела в приклад цю групу, мовляв, вони краще за всіх стараються. Група «В» – ніби нейтрали. Середні. А от група «С» була групою найгірших учнів… Вже навіть зараз Марта чула серед одногрупників якесь висміювання цієї групи. Хтось їх обізвав покидьками, бездарними… Хоча це навіть було не так. Вони майже нічим не відрізнялися від інших, хоча й мали менші здібності. Але потрапити в групу «С» було жахливим сном для кожного…
– Здаємо свої аркуші, – мовив професор Жора, коли минуло перших сорок п’ять хвилин пари.
Марта кинула оком на своє «творіння». Вона намагалася надати за допомогою кольору хоч якесь значення цьому малюнку, але здається, нічого не вийшло… Як-не-як, роботу довелося здати.
Та пара ще не закінчилася. І Марта духом відчувала, що зараз знову щось буде… І чого тепер ще очікувати?
Професор Жора щось дістав зі своєї шухляди в столі. Це була коробка. Чоловік став підходити до кожного студента й видавав щось із неї. Це була невелика чорна коробка, схожа на ту, яку дала Марті Джесіка. Дівчина стала обережно розпаковувати пакунок…
Невеликий чорно-сірий квадратик з кнопками, він був меншим в три рази від Мартиної долоні – це був MP3-плеєр. Поряд обережно спаковані білі навушники. Було видно, що все це нове, нещодавно куплене. З якого це дива професорові роздавати студентам плеєри?
– Тепер вони належатимуть вам, – мовив викладач мистецтва. – А зараз вмикайте трек, що записаний на вашому плеєрі й слухайте до кінця пари. Файл там всього один, тож можете не хвилюватися. У використанні плеєр досить простий, я думаю, що ви, діти постіндустріального суспільства, розберетеся в ньому.
Марта обережно взяла пристрій в руки – він був легеньким. Дівчина увімкнула його й одягнула навушники. За мить мав початися перший трек…
Скри-ип!
Від цього пронизливого звуку Марта здригнулася й озирнулася. Що це так скрипіло, немов старі дверцята шафи у бабусі?
Звук повторився. А потім ще раз. Лише тоді Марта зрозуміла, що скрип лунає з навушників. Це що, так треба?
Скрип знову повторився. І продовжував повторюватися через однакові інтервали часу. Це трек такий? На якому записаний пронизливий скрип?! Що це за жарти? Марта була готовою до всього, але не до такого…
Може, з плеєром щось не так?
– Професоре, – поряд підвелася Василина, – скажіть, це так має бути?
– Що саме?
– Ну… трек. Що має бути записаним на наших плеєрах?
– Музика.
– Я чую лише пронизливий скрип.
– У вас є якісь претензії щодо цього твору?
Василина аж остовпіла, та й самої Марти ледь не відпала щелепа. Музика?! Твір?! Та це ж… він що, знущається?! Як і всі інші?!
– Професоре, я не можу назвати це твором! – заперечила Василина. – Може, сталася якась помилка і…
– Ні, Василино, ніякої помилки там немає, – професор Жора похитав головою та посміхнувся. – Я сам записав на кожен трейлер музику й перевірив справність пристроїв. Скоріше, помилка сталася у вашій голові, якщо ви не можете почути мистецтво в записаному творі…
– Ви ще й називаєте це мистецтвом?! – тут вже не витримав Ратмир й підвівся зі свого місця. – та це просто пронизливий звук, від якого йдуть мурахи по шкірі!
– Погоджуюся! – підвівся й Левик. – Як таке взагалі можна слухати?!
– Ви знущаєтеся з нас, так?! – вигукнула Чижевська Ірина із задніх рядів.
Професор мовчки стояв і дивився на розлючених і спантеличених студентів. На мить Марті здалося, ніби йому це подобається – хаос, паніка, нерозуміння того, що відбувається…
– Бідні ви діти, – тихо мовив професор з нотками якогось співчуття. – Які ж ви усі недалекі… Не можете побачити навіть елементарного, що ж там казати про інші речі! Та переступіть ви вже через ці загальні принципи, норми, що вам прищепили за п’ятнадцять років життя! Відкрийте свій мозок для того, що раніше вважали незвичним! Нехай дивина стане для вас звичною, нормою… Ви маєте цього навчитися, інакше далі діло не піде.
Запала тиша. Ратмир та Левик важко зітхнули й невдоволено бухнулися на свої місця. Василина не сідала.
– Скажіть, – тихо мовила вона, – навіщо ми це робимо? Навіщо ми це все вчимо? Чого ви намагаєтеся досягти, навчаючи нас цього? Ці предмети: спеціалізація, вольова підготовка, мистецтво… Вони не такі, які ми звикли. Невже вони нам щось дають?
– Звісно ж, – не думаючи, відповів професор Жора. – Все, що ви робите, не мине дарма. Чого ми хочемо цим досягти? Наша мета – розвинути вас. Ваш мозок. Вам мабуть доводилося чути, що ми не використовуємо всі можливості нашого мозку… Тому ми повинні розвиватися, робити те, що раніше було для нас неможливим. Нехай незвичне стане для вас нормальним. А який це дасть результат, згодом побачите.
Василина якусь секунду дивилася прямо у вічі професорові, а тоді обережно сіла. Далі заняття минало в тиші.
***
Марта не пам’ятала, коли ще вона так шалено раділа п’ятниці. Сьогодні день починався з другої пари, та й всього їх лише три було. А тоді можна відпочивати…
Хоч і вставати можна було пізніше, та все ж, Марта не виспалася. Вона ввечері сіла вчити параграф зі спеціалізації і так занурилася з навчання, що час надто швидко минув. «Отямилася» вона вже о пів на четверту.
Параграф був трохи довшим, ніж попередній. Марта сяк-так вивчила його. Лілі вже давно дрімала, Христя й Мішель теж вже давно спали. Лише Марта з Лорою допізна вчили параграф. Коли одна вже збиралася спати, Лора продовжувала сидіти, не реагуючи ні на що. Видно, вона дуже старалася – хотіла ж наступного місяця в групу «А» вибитися…
Не пощастило, що першою парою була спеціалізація. Марта й так не відійшла від нічного «тренінгу»… Пані Аліса знову спочатку приймала в усіх вивчений параграф, а тоді задала новий. Марта не змогла чітко на пам’ять вивчити цей параграф – вона затиналася, плуталася, що за чим, а то й взагалі забувала, яке слово наступне.
– Що ж, не погано, як інші, але гірше, ніж попереднього разу, – прокоментувала пані Аліса. – Ти можеш краще, Марто. Постарайся наступного разу.
Крім Марти ще непогано здало кілька чоловік – їм також якось вдалося зазубрити текст. Серед них була й Василина Швець. Та дівчина виглядала вкрай втомленою – під очима були синці, шкіра зблідла, та й очі дивилися в нікуди, не реагуючи ні на що. До самої Василини слова не доходили з першого разу. Марта й сама не краще почувалася.
Минула спеціалізація, тоді фізкультура, а наостанок було лісознавство. Сьогодні була ще хороша погода, тож воно минало на подвір’ї. Вкрай втомлена й вимучена Марта вже чекала на те, що це буде чергове божевільне заняття з дивними завданнями. Типу, завезуть їх в ліс і скажуть вибратися звідти без мапи й компасу… або ж скажуть силою думки виростити рослину. Всього вже можна було очікувати…
Втомлених студентів на подвір’ї зустріла професорка Юлія, куратор їхньої групи. Вона ж і вела лісознавство.
Почалося заняття. Професорка почала розповідати щось про природу, рослини… В школі Марті подобалася біологія та географія – загалом, вона любила природу. Біля дачі тітки Олени, маминої сестри, був ліс, куди Марта любила навідуватися разом зі своїм батьком. Вони вдвох часто проводили там час. Ліс вабив Марту, вона любила його свіжість, його тишу, спокій… Дівчина спостерігала за природою кожну пору року, і в будь-який момент вона була по-своєму чарівною. Особливо, Марті подобалося ходити в ліс після дощу – там був такий чудовий запах, свіжість… Природа ніби оживала.
– Лісознавство – предмет, на якому ми вивчатимемо природу, – говорила професорка Юлія. – Особливо те, що пов’язане з лісом. А раз на два тижні, в суботу, ми виїжджатимемо в наш ліс, що неподалік, і будемо там практикуватися. Тобто, ми з вами проведемо два дні в лісовій дикій природі. Вам потрібно буде навчитися орієнтуватися на місцевості, знаходити місце для ночівлі та облаштовувати привал, а також знаходити собі їжу. Перший наш виїзд відбудеться за тиждень, а отже, в нас є всього-навсього дві пари, щоб навчити вас того, що вам знадобиться. Почнемо з рослин, що можуть зустрітися вам у лісі.
Марту вже зацікавив цей предмет. Та схоже, більшість одногрупників були не в захваті. Авжеж, виїхати в ліс на два дні та ще й ночувати там – звучить не весело! Особливо, для таких, як Ніка та Ірина. З їхніми метровими нігтями в лісі вижити буде ой як важко!
***
Вже дві години Марта просто валялася на ліжку. Це був відпочинок. Минув всього лише якийсь тиждень, а таке відчуття, ніби пів року… Дівчина навіть не уявляла, що навчання в Коледжі настільки виснажує…
Минув тиждень. Він був неймовірно довгим… Але якось все так швидко минуло. Марта ще пам’ятає початок літа, як тоді Джесіка приголомшила всіх вкрай дивною новиною. Тоді таке відчуття з’явилося, ніби вона обов’язково має потрапити в цей Коледж… Цікаво, чому Марта тоді так вирішила? Вона мала занадто високі сподівання… і тепер вкрай спантеличена й приголомшена. І ще й неймовірно змучена.
Не раз виникало питання – навіщо це все? Скільки б викладачі не переконували в корисності цих вправ, Марта не розуміла досі, навіщо вона це робить… Це було дивно, вона досі не звикла.
Чому старшокурсники такі спокійні? Чому їх це не дивує?! Ще й ці загадкові посмішки на їхніх обличчях…
І взагалі, чому досі ніхто не втік з цього Коледжу? Чому тут досі навчаються студенти, чому ніхто не поскаржився кудись? Може, тут всіх залякали? А раптом Марта потрапила в якусь погану організацію? Наприклад, вони своїми завданнями доводять дітей до сказу, ставлять експерименти…
Ні, ні, ні, такого не може бути! Старшокурсники ж поводять себе, наче все так і має бути… Отже, все нормально.
А раптом ні? Таке просто не може бути нормальним! Раптом старшим курсам щось вколюють, якісь препарати, щоб їм це все здавалося нормальним? Та ще й наказують нічого не розповідати бідним першокурсникам…
Але чому звідси ніхто не втік? Чому Коледж та Університет досі працюють, в них навіть є свій веб-сайт… Можливо, невідомий, але ж не зовсім втаємничений цей навчальний заклад… Невже тут це все робиться під прикриттям і досі ніхто нічого не запідозрив? Чому студенти не скаржаться батькам, не тікають звідси..? Хіба тут такий строгий контроль, що змитися не можна?!
А раптом, всюди ховаються якісь озброєні чоловіки? Типу охорони… Щось таке має бути в закритих таємних організаціях під прикриттям. Треба буде якось все розвідати…
Чи може, не варто? Раптом Марта просто себе накручує і тут справді такий метод навчання? Досить дивний, але можливо, він є ефективним?
Двері в кімнату різко прочинилися, увійшла Христя.
Марта вирішила, що треба в неї щось розпитати.
– Привіт, – спершу мовила вона.
Христя кивнула у відповідь.
– Скажи… ви також навчаєтеся так, як і ми?
Рудоволоса дівчина здивовано глянула на сусідку.
– Так… – промовила Христя.
– Тобто, у вас ті ж самі методи навчання?
– Авжеж, – дівчина посміхнулася. – Методи ті ж самі, ми продовжуємо навчатися схоже, як і на першому курсі. Але не хвилюйся, тобі це згодом почне подобатися.
– Подобатися?! Я вас не розумію… Чому звідси досі ніхто не втік? Батьки знають, як ви навчаєтеся й що вивчаєте?!
– Батьки… вони щось знають, але не все. Чому ніхто не тікає? Одні не можуть, інші не мають причин тікати.
– Вас що, тут примусово тримають?
– Нас не тримають. Ми добровільно тут навчаємося. Ти ж також добровільно подала документи на навчання?
– Так… Але я ж не знала, що тут таке навчання!
Христя посміхнулася.
– А можна… забрати документи? – запитала Марта трохи згодом. – Ну, не навчатися тут? Добровільно.
– Можна, але лише після зимових канікул, – відповіла Христя.
Марта втомлено застогнала. Це треба буде ще дожити до тих канікул…
– А як тут щодо осінніх канікул? – запитала Марта.
– В нас вони є, але додому не відпускають, – мовила Христя.
– Зрозуміло… Виходить, додому можна буде лише взимку поїхати?
– Так.
Шкода, звісно. Марта вже відчула, що засумувала за батьками… Хотілося вже почути їх, побачити. Хоча б по телефону поговорити…
Точно! Можна ж їм зателефонувати! Марта й забула про те, що обіцяла батькам дзвонити – так була зайнята навчанням. Дівчина взяла до рук телефон, збиралася вже набрати номер матері, як раптом зупинилася.
– А телефонувати батькам можна ж? – перепитала вона в Христі.
– Звичайно! – сусідка подивилася на Марту, ніби в тої трохи дах поїхав. – Тут що, в’язниця тобі? Чи заслання?
Марта посміхнулася. Ну, хоч зателефонувати можна. Ось це шанс розповісти всю правду!
Залунали гудки. Коротка вібрація – мама взяла трубку.
– Алло! – пролунав рідний голос по той бік апарату.
– Привіт! – в Марти радісно затріпотіло в грудях – як добре було нарешті почути цей голос!
– Привіт, донечко. Як в тебе справи?
– Непогано… лише дуже втомлена.
– Старанно навчаєшся? Молодець. Як взагалі в тебе справи з навчанням?
– Ну, як би сказати…
– Складно трохи так? Це через те, що лише перший тиждень минув. Ти після канікул ще до навчання не звикла. Не хвилюйся, далі все налагодиться. Ти увійдеш в ритм навчання і вже буде трохи легше…
– Авжеж. Лише є один момент – тут навчання дещо… дивне.
– Незвичні методи навчання? Ну, так, звісно ж… Коледж відрізняться дещо від школи, але ти до цього звикнеш.
– Та я не про це…
– А як ти там живеш? Умови хороші? Вистачає продуктів, грошей?
– Так, все добре… Гуртожиток чудовий – у кожного навіть комп’ютер є… Якщо буде час, то я налаштую й колись зв’яжуся з вами по відеозв’язку.
– Ух ти, це круто! Коли я навчалася, то в гуртожитках були просто жахливі умови…
– Мамо, я ж в приватному коледжі навчаюся!
– А, ну так… А харчуєшся ти нормально?
– Так, в нашій їдальні видають безкоштовні обіди.
– Сподіваюся, ти там сама добре справляєшся…
Наступні десять хвилин Марина розповідала про новини в їхньому місті. Мати була такою збудженою, позитивною й впевненою, що в Марти все добре, що просто не хотілося псувати їй настрою…
На веселій ноті Марта попрощалася з мамою. Залунали гудки. Кілька секунд дівчина сиділа з усмішкою на обличчі.
– Ну, що, поговорила? – запитала Христя.
Усмішка потьмяніла. Адже Марта так і не сказала того, що хотіла. Чомусь… не вийшло. Це все дивно. Марта була рішуче налаштована розповісти усе матері, але… чому раптово передумала?
А в голові залишилося лише одне питання:
– Що відбувається?
Здавалося, Марта вже знала відповідь Христі наперед:
– Згодом дізнаєшся.