«Якби природа не була така прекрасна, вона була б нічого не варта, а в такому разі і життя було б не варто того, щоб його проживати».
Анрі Пуанкаре
Марта відчула якесь полегшення, коли увійшла в ліс…
На душі одразу стало спокійно, знялася щоденна напруга. Після двох тижнів навчання в Коледжі це відчуття було ще в кілька разів прекраснішим, ніж зазвичай. Марта обожнювала перебувати в лісі.
Другий тиждень навчання минув важко. Він нічим особливим не відрізнявся від першого – все так само минало в божевільній круговерті. І тепер, в суботу, з самого ранку всі студенти першого курсу зібралися на галявині біля лісу. В них мало бути перше практичне заняття з лісознавства.
На двох парах студенти вже навчилися дечому. На першому занятті професорка Юлія розповідала про рослини, що можуть зустрітися в лісі: які з них корисні, чим можуть допомогти, а які взагалі краще не чіпати. На наступній парі, що була через тиждень, вони вивчали, як правильно розкласти багаття в лісі, як поставити намет, а також навчилися користуватися компасом і картою.
Цілий тиждень Марта не могла дочекатися суботи. Нарешті, цей день настав – групи «А», «В» і «С» зібралися разом з професоркою Юлією біля лісу й вже були готові приступати до роботи. Початок практичного заняття був о 8 ранку. Більшість студентів були зовсім незадоволені, що їх в суботу підняли так рано та ще й змусили йти в ліс… Дівчата також були не в захваті, що в лісі доведеться прожити два дні без душу, нормального туалету, та ще й їжу самому добувати доведеться…
– Увага! – вигукнула професорка Юлія, щоб вгамувати студентів й встановити тишу. – Сьогодні в нас відбудеться перше практичне заняття з лісознавства. Як я вже говорила, воно полягає в тому, щоб прожити два дні в лісі, але крім цього, вам потрібно дійти з пункту А в пункт Б. Кожному видадуть ранець з мінімальним набором виживання, компасом та картою. Ви виконуватимете завдання в групах з трьох осіб, що ми прямо зараз і визначимо випадковим чином.
Професорка Юлія поділила усіх на групи – всього вийшло двадцять груп. Марта опинилася в одній групі разом з Лорою (ось це пощастило!) та Ратмиром, одногрупником.
– Кожна група входитиме в ліс по черзі, з інтервалом дві хвилини, – говорила професорка Юлія. – І ще: весь наш ліс досить великий, і він поділений на сектори для різних курсів. Вони відгороджені досить густим рядом з прапорців, між якими натягнута стрічка. Велике прохання – не переходьте на сусідній сектор. Працюйте на своїй частині, не заважайте іншим курсам, адже вони також можуть зараз проходити завдання. А тепер починаймо.
Почалася метушня. Минуло десь п’ятнадцять хвилин, доки Марта з Лорою та Ратмиром змогла увійти в ліс і розпочати завдання.
Спочатку вони йшли мовчки. Марта намагалася роздивитися карту й зрозуміти, куди їм треба йти, час від часу поглядаючи на компас. Для цього знадобилося не мало часу…
– Нам потрібно йти прямо, але трохи направо… – бурмотіла Марта. – Але в тому боці тече струмок, і він досить широкий. Якщо звернемо зараз наліво, то там є пагорб, під яким протікає цей струмок, тобто ми зможемо перейти на інший бік.
– Це добрий гак треба зробити… – пробурмотіла Лора.
– Може, підемо одразу направо? – запропонував Ратмир. – Це ж струмок… його й перестрибнути можна.
– Я ж сказала, що він досить широкий! – повторила Марта. – Він на карті позначений двома смужками, отже, це не півметровий потічок якийсь!
Ратмир втомлено зітхнув:
– І навіщо оце життя ускладнювати…
– Якщо хочеш. Можеш піти направо, а потім повернутися, – насупилася Лора. – Ми почекаємо, якраз привал влаштуємо…
– Та ні, ми ж в одній групі… – пробурмотів Ратмир. – Разом вже маємо йти.
– Отож бо.
В основному, групу вела Марта. Розмови не в’язалися: кожен думав про своє й не мав особливого ентузіазму про щось говорити. Раптом Лора зупинилася, Марта почула, як припинилися її кроки.
– Що трапилося? – запитала Марта.
Лора приклала пальця до вуст. Запала тиша. Марта прислухалася: не співали птахи, не шумів вітер… Але до вух долинали голоси.
– Там хтось є, – зробив висновок Ратмир.
Лора кивнула.
– Ходімо туди, – запропонувала дівчина.
Марта не була в захваті від такої пропозиції.
– Ми відійдемо від свого маршруту…
– Уже й так відійшли, – буркнув Ратмир.
– Я не думаю, що це займе багато часу, – мовила Лора. – Ходімо, лиш туди й назад.
Марті довелося погодитися, тож вони рушили в напрямку голосів. Вони все швидше і швидше ставали гучнішати, а згодом Марта змогла відрізнити знайомі вигуки:
– Та кажу ж, ми не в тому напрямку йдемо! По твоїй логіці ми вже давно мали дійти до струмка!
– Бо це все ти мене збила! Я казав, що нам потрібно було йти в тому напрямку, ти мене збила, ми пішли назад, а тоді взагалі пішли в якусь іншу сторону, коли зрозуміли, що ми не там знаходимося! І як нам тепер зрозуміти, де ми знаходимося?!
– Не роби тут мене винною!
– То ти хочеш сказати, що у всьому винен я?!
– А хто ж іще?! Сам вирішив, що поведеш нас, а в результаті завів, незрозуміло куди! Бачите, він «вже кілька разів у ліс ходив»!
– Я й справді в лісі вже кілька разів був, навіть на кілька днів виїжджав, на відміну від декого! І все добре складалося, я навіть ні одного разу не заблудився… а знаєш, чому? Бо тебе там не було!
– Отже, по-твоєму, це через мене ми тут заблудилися?!
– А що, через мене?!
– Якби ти віддав мені карту й компас на самому початку, то ми не заблудилися б!
– Аякже! Якби ти нас вела, то ми швидше на тому світі опинилися б, ніж у пункті призначення!
Марта, Ратмир та Лора так і зупинилися, боячись встряти в сварку, щоб зупинити цих двох, що були схожими на роздраконених звірів. Біловолоса дівчина, в якій Марта ледь упізнала Лілі, сварилася з низьким рудоволосим хлопцем, у якому вже не важко було впізнати Левика. Поряд, під деревом, сидів світловолосий хлопчина в окулярах і читав якусь книжку. Схоже, його зовсім не цікавило те, що відбувається.
– Які люди… – пробурмотіла Лора й зітхнула.
Дівчина рішуче рушила до них.
– Привіт! – мовила вона. – Що це ви тут галас зчинили, що вас весь ліс чує? Аж дерева гнуться від вашої сварки…
– Привіт, Лоро, – буркнула Лілі. – Та ось, цей ідіот завів нас в якісь хащі…
– Ви що, заблукали? – запитала Марта, підходячи.
– Можна й так сказати, – пирхнув Левик.
– Це все через нього! – вигукнула Лілі й вихопила карту. – Ось, поглянь! Ми тут увійшли, потім пішли прямо. Тоді пішли так, а потім так, далі сюди, а потім…
– Так, я вже зрозуміла… – Марта зітхнула. – Зрозуміла, що ти, Лілі, просто жахливо орієнтуєшся по карті.
– Чого це?!
– Ну, по-перше, ти взагалі карту верх ногами взяла… По-друге, увійшли ми зовсім не тут. А далі вже що говорити…
Левик захихотів.
– А ти чого смієшся?! – скипіла Лілі. – Подумаєш… Все одно, ми заблукали, вже нічого не зміниш.
– Ходімо, далі разом підемо, – запропонувала Лора.
– Так, ходімо… – кивнула Лілі. – Матвіє, вставай! Ми йдемо…
– О, ви вже закінчили? – хлопець під деревом підвів голову. – Я вже думав, що до вечора чекатиму…
Лілі лише пирхнула. Далі шлях групи продовжили разом.
***
Цівки холодної води стікали з мокрого волосся, одягу, підборіддя… Марта все ще відкашлювалася й протирала очі від води. Впасти у воду – не найкраща з пригод під час подорожі лісом!
– Це капець! – вже вкотре повторяла Лілі, намагаючись викрутити одяг.
Всі шестеро промокли до нитки. Це ж треба було так! Хто ж знав, що той пагорб обвалиться й вони всі дружно впадуть в струмок… Марта навіть не припускала, що таке може статися.
– Можна було й не робити цієї петлі, – бурчав Ратмир. – Одразу до струмка треба було йти… Він же мілким виявився! Могли б спокійно собі перейти…
Їхнє щастя, що струмок був неглибоким – вода ледь до поясу діставала! Та ні ж, вони вирішили, що надійніше буде перейти по пагорбу, під яким протікав цей потік. В результаті отримали – пагорб обвалився під вагою шести підлітків, тож всі вони опинилися у воді. Добре, що хоч ніхто не постраждав… І тепер вони, мокрі, брудні й голодні, стояли вже по той бік струмка й відкашлювалися від води.
– Непогано було б переодягнутися, – мовила Лора.
– У що? – пирхнула Лілі. – Можна подумати, хтось з собою брав змінний одяг…
Марті ще пощастило, що вона вирішила одягнути фліску, що не дала до кінця промокнути футболці під нею. А ось з джинсами була біда… Вони страшенно промокли і тепер неприємно хлюпали. Ще й холодно було…
– Доведеться привал зробити, – мовила Марта. – І вогонь розпалити. Треба хоч якось наш одяг висушити…
– Ти що, пропонуєш… нам зняти одяг?! – Лілі здивовано поглянула на Марту. – Тут, у лісі?!
– А де ж іще? – пирхнула Марта. – Чи ти простудитися взагалі хочеш? Нам ще хворих тут не вистачало…
– Але ж тут хлопці! Я ми…
– Отже, розіб’ємо два табори! Хлопці розташуються трохи подалі від нас… Думаю, їм теж треба одяг висушити.
Хоч більшість були не в захваті від цієї ідеї, та все ж зробили так, як запропонувала Марта. Коли одяг вже більш-менш підсушився, всі знову зібралися разом. Вже настав час обіду…
В ранцях серед «мінімального набору виживання» Марта знайшла пачку сухарів, невеличкий пакетик солі і горіхи. Невеликий набір на два дні… Що ж, доведеться ще шукати щось їстівне у лісі.
– Хто піде зі мною? – запитала Марта. – Потрібно знайти якоїсь їжі…
Погодився іти Левик та Ратмир, інші вирішили залишитися.
– Тільки ти ж не заведи їх у якісь хащі, – мовила Левику Лілі, на що хлопець лиш закотив очі.
На диво, Марта знайшла досить багато їстівних грибів. Але якщо це все поділити на шість голодних підлітків… то треба шукати ще. Першу «здобич» вони склали в куртку Левика й відправили його назад то табору, щоб він туди відніс ці продукти, а Марта й Ратмир залишилися далі шукати їжу. За кілька хвилин вони натрапили на велику дику грушу, на якій якраз дозріли плоди. Та на жаль, вони росли надто високо.
– Ех… – зітхнула Марта. Дивлячись вгору на золотисті грушки. – Може, якось можна їх дістати..? Шкода таку знахідку втрачати.
– Давай, підсаджу тебе, – запропонував Ратмир.
Марта погодилася. Відпихнувшись, від рук хлопця, Марта застрибнула на виямку, де розгалужувався стовбур. Здається, добре стоїть. Якраз, кілька плодів зірвати можна.
– Лови, – мовила Марта Ратмирові й кинула першу зірвану грушу.
Одна, друга, третя… Хлопець вправно ловив їх і складав поруч, біла себе. Ось там, трохи вище, є ще кілька, але Марта не досягала до них рукою. Якби трішки вище забратися…
Марта вільною ногою стала на досить похилий стовбур. Це було трохи ненадійно, але дівчина майже досягла груші рукою…
– Марто, обереж… – вигукнув Ратмир, але не встиг закінчити.
Нога поїхала вниз, Марта відчула, як втрачає опору… З вереском дівчина полетіла донизу.
– От чорт! – вирвалося з вуст хлопця.
На щастя, висота була не великою, та й Ратмирові майже вдалося піймати Марту. Чому майже? Бо він не втримав рівноваги й разом з нею гепнувся додолу.
Кілька секунд Марта лежала на траві, відходячи від усього, що трапилося. Коліно запекло – сходе, вона подряпала його, коли падала…
– Забилася? – запитав Ратмир, сівши на землі.
Марта теж повільно сіла й глянула на своє коліно. З нього тоненькою цівкою текла кров…
– Тобі треба обробити рану, – мовив хлопець. – Хвилинку, здається, я взяв з собою аптечку…
Неприємно зашипіло. Марті це відчуття нагадало дитинство, коли вона часто била коліна, катаючись на велосипеді. Ратмир заклеїв рану пластиром.
– Дякую, – мовила Марта.
Ратмир посміхнувся у відповідь. Його зелені очі якось по-дивному заблищали… Чомусь тепер він не був таким, як зазвичай на уроках. Завдяки цьому практичному заняттю Марта дізналася інший бік свого одногрупника. Він був таким же, але дещо інакшим…
– А ти ніде не вдарився, коли… – почала Марта, але Ратмир її перебив:
– Та ні, не переймайся. Хіба що кілька синців залишиться, це нічого страшного…
Раптом десь далеко пролунали дивні звуки, що були схожі на… вибухи?
– Що це? – здригнулася Марта.
– Я не знаю… – Ратмир підвівся й озирнувся. – Ходімо, подивимося?
Марта кивнула й теж стала на ноги. Коліно ще трохи боліло, але йти можна було.  Вони вдвох рушили в той бік, звідки вони почули звук…
Серед дерев замайорів яскраво-червоний прапорець.
– О, це ж та межа… – пробурмотів Ратмир. – Що відділяє сектори курсів.
– Отже, ці звуки долинали з іншого сектору? Якихось інших курсів?
– Мабуть…
Марта й Ратмир підійшли ближче до прапорця. Неподалік, за кілька метрів стояв такий же, а між ними була натягнула червона стрічка…
– Може, ходімо звідси? – запропонувала Марта.
− Чого? Хіба тебе не цікавить, що там відбувається?
– Звісно, мені цікаво, але професорка Юлія забороняла перетинати межу…
Звук повторився, тепер він був гучнішим. Якась постать вибігла із-за дерев. Це був хлопець… Він наближався до Марти й Ратмира, обхопивши свою праву руку лівою. За мить в ньому можна було впізнати Макса.
– Макс… – прошепотіла Марта. – Що це там відбувається?
– Гей, Максе! – гукнув Ратмир й махнув рукою.
Хлопець побачив здалеку першокурсників й підбіг до них.
– Привіт, – весело привітався хлопець. – Що, теж практичне заняття з лісознавства?
– Так… – пробурмотіла Марта. – Але що там у вас відбувається? Що це за звуки дивні? І що це з твоєю рукою?
Макс здивовано глянув на свою правицю, ніби вона була не його. Вона стікала кров’ю.
– А це… – мовив Макс. – Та, дрібниці.
– Дрібниці?! Та там купа крові…
– Не звертай уваги. Краще йдіть звідси подалі й не наближайтеся до меж.
– Чому? – запитав Ратмир.
– Тому що, – відрізав Макс.
Неподалік з’явилася ще одна постать.
– Агов, бовдуре, чого ти там стирчиш? – пролунав чийсь нахабний голос.
Марта побачила хлопця в зеленому спортивному костюмі, що стояв неподалік. Його карі очі неприязно блищали.
– Марку, зачекай… – Макс трохи скривився.
– Я то зачекаю, але Катя там все на дріб’язки рознесе, якщо не… – Марк затнувся, побачивши Марту й Ратмира. – О, здоров, малявки. Ану, дуйте звідси чимскоріш.
– Міг би й ввічливіше попросити, – насупився Макс.
– Якого дідька ми маємо слухатися тебе? – скипів Ратмир. – Поясніть краще, що тут відбувається?!
Марк зміряв Ратмира поглядом.
– Малий, я не ясно виразився? – зухвало запитав він.
– Так, по-перше, я всього на рік молодший. По-друге, я майже нічим не відрізняюся від тебе, тож…
– Та невже? Кажеш, нічим не відрізняєшся?
Між хлопцями напруга зростала. Карі очі Марка по-дивному зблиснули. Марта всім нутром відчувала, що щось тут не добре…
– Ану, заспокоїлися обоє! – гаркнув Макс. – Ще бійки нам тут не вистачало…
– Не вказуй мені! – крикнув Марк.
– Випусти пар і ходімо! Чи не ти казав, що нас ще справа чекає?
Маркові довелося стулити рота й погодитися.
– А вам справді краще не наближатися до меж, – повторив Макс. – Виконуйте завдання на своєму секторі…
Хлопці віддалилися в глибину лісу, залишивши спантеличених першокурсників. Знову пролунав вибух.
– От і навіщо ти з ними розмову завів? – нервово говорив Марк. – Катя зараз там усе до дідька рознесе… Той гриб її з розуму звів.
– Це так, але все одно я вважаю, що ти з ними грубо обійшовся. Вони ж першокурсники… Ми самі такими були рік тому.
– Були… от хай як і ми не пхають свого носа, куди не просять. Їм не можна дізнаватися про це раніше призначеного їм часу…