«Зрада – це удар, якого не чекаєш».
Пауло Коельо «Алхімік».
Марта зупинилася перед високою сірою будівлею й глибоко вдихнула. Після того сну їй треба було налаштувати себе увійти сюди…
– Марто, ти чого? – обернулася Лілі, побачивши, що подруга зупинилася. – Ходімо…
Дівчина кивнула й пішла за друзями. Лілі, Макс та Левик підхопили її ініціативу навідатися в лікарню до нещасних жертв. Хоча дарма їх переконували, що це не матиме сенсу, оскільки вони абсолютно не реагують ні на що. Коля, професорка Тасія та другокурсниця Карина досі лежали у важкому стані, в комі…
Лора не захотіла йти з ними.
– Їхати бозна-куди щоб подивитися на людей у комі? – скептично пирхнула вона. – Мені що, робити більше нічого?
І потім всю дорогу Лілі сердилася на неї:
– Безсердечна… Як можна так холоднокровно ставитися до цих людей? Вона взагалі не має почуття жалю…
Марта так не думала. Схоже, Лора просто не хотіла кудись виходити з-під теплого пледу, тим паче, на мороз… До того ж, вона нікого не змушувала йти з собою. Марта просто відчувала, що повинна навідатися до лікарні…
Дізнавшись, чи можна навідатися до хворих і куди треба йти, друзі пішли прямо до палати під номером… 145. Тепер Марта ще раз переконалася в тому, що той сон був не просто так.
Професорка Тасія лежала без свідомості й не подавала жодних ознак життя. Все було як у сні… Ті ж самі апарати, та ж сама кімната. Побачивши вчительку, Марта помутніла на лиці.
Чи прокинеться вона? Марта усім серцем сподівалася, що все буде добре… Але хвилювання не залишало її. Було страшно. А що, як раптом щось піде не так? Ні, ні, ні, краще не думати про це! Варто налаштувати свій розум на позитив.
Поряд Лілі тихо схлипнула. Марта глянула на подругу: її блакитні очі наповнилися сльозами…
– Ей, ти чого?.. – трохи розгублено запитав Макс й обійняв сестру. – Можу, краще вийти?
Дівчина відмахнула сльози й захитала головою.
– Я просто… боюся, – тихо пояснила вона. – Це може статися з кожним із нас… і це жахливо.
– Заспокойся… – Марта підійшла до Лілі. – Не хвилюйся, все буде гаразд. З ким, а от з нами нічого не станеться, я обіцяю.
– Точно? – перепитала Лілі.
– Так. Все буде добре.
Марта присіла біля викладачки й легенько доторкнулася її руки.
– Одужуйте скоріш, ми на вас чекаємо, – мовила Марта так, ніби професорка Тасія справді могла їх почути.
Наступною палатою, яку відвідала Марта, була та, де лежав Коля Величко.
– Шкода хлопця… – пробурмотів Левик. – Ми з ним здружитися встигли ще до нападу… Жаль, що він не встиг відкрити своєї ОЗ.
У палату увійшли медики. Видно, що вони схвильовані, розгублені…
– Нам би медіума, але зараз немає таких… – бурмотіла старша лікарка.
– В Японії є один, але викликати їх заради такого випадку… – говорив чоловік.
– Але ж це важливий випадок! – заперечила молоденька медсестра.
– Та не до нас їм! – пирхнула старша. – Там у них, мабуть, важливіші справи є… Медіум теж має багато клопотів. До того ж, він вже немолодий…
– Медіум? – встряв у розмову Макс. – Це як?
Лікар спідлоба глянув на хлопця.
– Медіум – той, хто може спілкуватися з людьми, які в комі, – пояснив він. – Або з тими, хто без свідомості. Або з померлими душами… В даному випадку він би дуже допоміг, адже його вміння допомогло б з’ясувати, що насправді сталося. Та на жаль, ця ОЗ зараз не популярна, тож…
– ОЗ? – перепитала Марта.
– Так, а що? – здивувалася медсестра. – Ви ж з Коледжу, так?
– Так… пробачте, я не знала, що в цій лікарні працюють люди, пов’язані з ЦДГМ.
– А як же іще! – пирхнула старша лікарка. – Інакше чого б сюди поклали цих бідолах?
Марта сумно посміхнулася. В принципі, логічно…
– Раніше медіуми часто траплялися, – мовила медсестра. – Але тепер їх стає все менше і менше… Ця здібність загадкова, але не можна сказати, що вона дуже рідкісна. Досі найбільш унікальною та найбільш рідкісною залишається здібність яснобачення, адже таке трапляється рівно на мільярд осіб.
Марта опустила очі. Сподівалася, що вони не знають, що вона ясновидець… Хоча, чого б це раптом їм це знати?
За кілька хвилин Марта з друзями дійшла до палати, в якій лежала Карина. Привідкривши двері й заглянувши в щілину, Марта побачила те, чого найбільше боялася зі свого сну: біля ліжка схилилася мати дівчини… Марта швидко зачинила двері.
Але ця картина назавжди залишиться в її підсвідомості. В ній стільки було розпачу, страху, безнадії, жаху… Аж мурахи по шкірі бігли лиш від самої згадки. Їй було шкода другокурсницю, шкода її матір.
Але на жаль, поки що нічого не можна було вдіяти.
Їхавши назад до гуртожитка, Марта замислилася, а скільки ще є таких нещасних людей? Скільки ще доль скалічено нещасними випадками, раптовою смертю ні в чому не винних людей? А скількох забрала війна… Скільки сліз пролито над тими, кого вже ніколи не повернути? Марта знала всього лише поодинокі випадки, але ж скільки їм було насправді… Ці масштаби було важко уявити. Але досить лише подумати, наскільки вони великі, починає боліти душа.
По щоці скотилася сльоза. Багато хто живе й насолоджується життям, навіть не думаючи, що в когось у цей час може бути велике горе…
Але хіба не для цього життя? Щоб переживши усі труднощі, іти далі… Та на жаль, багато кого сувора доля ламає. І вони не знаходять сил рухатися далі…
– Марто, що трапилося? – турботливо запитав Макс, побачивши поникле обличчя дівчини.
– Нічого, – здавленим голосом мовила Марта й відвернулася до вікна.
– У тебе очі мокрі… Щось сталося?
– Та ні… просто сумно стало.
– Чому?
– Бо життя таке… – Марта затнулася, подумала й додала:
– Жорстоке.
***
Перед нею знову стояла чашка з гарячою кавою. Марта задумливо втупилася в неї.
– Тебе щось тривожить? – голос пані Галини нагадав Марті, що вона перебуває на профільному занятті. – Якщо так – то запитуй. Я готова відповісти на будь-які твої запитання.
Марта, подумавши, мовила:
– Розповісте мені трохи більше про яснобачення?
– Що саме ти хочеш дізнатися?
– Ну… я чула від своєї сусідки, другокурсниці, одну легенду…
Краєм ока Марта зауважила, що пані Галина трохи здригнулася й напружилася.
– Там згадувалося про якесь посвячення і ще кучу дивних речей… – продовжила Марта. – Це правда?
– Те, що ясновидці проходять посвячення? Так. Тобі також згодом потрібно буде поїхати в Лондон, познайомитися з Радою ясновидців, пройти посвячення…
– Радою? Чому Ви мені нічого про це не казали?
– Думала трохи пізніше розповісти… Усі ясновидці світу збираються в Раду, база якої знаходиться в Лондоні. Там ти зможеш пройти посвячення і стати повноцінним членом Ради.
– А навіщо ця Рада?
– Вона контролює більшість дій ЦДГМ. Так би мовити, верховний орган керування.
– І до Ради входять усі сім ясновидців?
– Так, усі, хто пройшов посвячення.
– І що, правда, що на посвяченні з’являються крила?
– Так і є.
– Навіщо вони ясновидцям?
Пані Галина лагідно усміхнулася.
– Це я розповім трохи згодом. На все свій час.
– Добре… а як щодо легенди? Там згадувалася дівчина на ім’я Ліона.
Жінка одразу посерйознішала на обличчі.
– Краще не говорити на цю тему. Нехай поки що вона залишиться для тебе лише легендою. А тепер, почнімо урок?
***
Був четвер, сьогодні пари в групи «А» й «В» закінчувалися в один час. Тому в цей день Лора, Марта та Лілі поверталися разом до гуртожитку. Був мороз, сніг голосно хрустів під ногами. Лютий.
Вже було темно, блідно світили ліхтарі. Стояли голі дерева, відкидаючи страхітливі чорні тіні… в такий вечір хотілося якнайскоріше дістатися теплого ліжечка, лягти й заснути.
Раптом Лілі виявила, що в неї немає телефону. Понишпоривши у сумці, вона вирішила, що забула його в Коледжі. Лілі повернулася назад, сказавши, щоб дівчата поверталися без неї. Було й так холодно, та вже й досить пізно.
– Ви йдіть, я скоро повернуся, – сказала вона.
– Ти впевнена? Можу, краще з тобою повернутися?
– Та ні, це мої проблеми… Повертайтеся, не марнуйте зі мною часу.
Посміхнувшись, Лілі побігла назад до Коледжу. І цю посмішку Марта запам’ятала надовго…
Адже того вечора Лілі так і не повернулася.
Лора та Марта серйозно занепокоїлися, коли минула вже година, а Лілі все не було. Дівчатка зібралися й рушили в Коледж. Оббігши всю будівлю, вони так і не знайшли Лілі. Марта вже кілька разів намагалася зателефонувати їй, але вона не брала трубки.
Розгублених дівчат в коридорі зустріла прибиральниця. Але Лілі так і не знайшли.
І вона так і не з’являлася. Вона просто… зникла.
Повідомили вчителів, директора… поліцію, врешті-решт. Почали проводити якесь розслідування…
Марта сиділа на ліжку й дивилася у вікно. Їй все ще не хотілося вірити, що це правда. Все радісне вмить перестало існувати – зникнення Лілі перевернуло все з ніг на голову.
Вона навіть уявити не могла, що почуває Макс. Він виглядав гірше зомбі – блідий, а погляд його сірих очей був напрямлений в нікуди… Здавалося, весь світ перестав існувати.
При згадці веселої, безтурботної біловолосої Лілі, на очі наверталися сльози. Розуміти те, що вона десь не поряд, що вона зникла, – було просто боляче душевно. В голову лізли погані думки, але Марта не давала їм заполонити розум. Вона все ще сподівалася, що завтра зранку вона побачить свою усміхнену подругу…
«Будь ласка, нехай це виявиться якимось дурнуватим сном!» – подумки благала вона.
Та на жаль, це була реальність. Гірка й жахлива реальність.
***
– Ось ти де, – прошепотіла Лілі, побачивши свій телефон на столі. – Як добре, що я тебе просто забула тут… Гірше було б, якби тебе викрали.
Вона взяла зі столу телефон й розвернулася. В дверях стояла чорна постать… а на голову був накинутий каптур.
Серце дременуло в п’ятки. Лілі зрозуміла, що ця людина – та, про кого розповідали Марта та Лора. Та, хто напав на трьох людей з Коледжу…
Дівчина нажахано зробила крок назад. Людина в каптурі поворухнулася. Здалося, ніби вона тихо засміялася.
– Це ж треба, знову не пощастило… – тихо промовив жіночий голос з легкою усмішкою. – Я була впевнена, що витягла телефон у неї… А ти виявилася якоюсь черговою нещасною жертвою.
Нещасною жертвою? Ті троє теж такими були?
Що це за жінка..? Лілі налякано відступала назад, доки не вперлася об парту. На її очах людина в каптурі зникла, а тоді з’явилася прямо перед наляканою дівчиною. Від неї йшов солодкий аромат парфумів.
«Я знаю цей запах, – промайнуло в голові у Лілі. – Неймовірно знайомий…»
Лиця людини не було видно під каптуром, але з-під нього вибивалося кілька світло-русих пасем.
– Чому ти прийшла сама… – солодким голосом прошепотіла жінка, що ховалася під каптуром. – Чому не взяла з собою подругу?...
Лілі перехопило дух. Вона знала цей голос.
– Вже пів року я намагаюся спекатися її, але удача не її боці, – продовжувала жінка. – А скільки вже невинних жертв постраждали через неї… В тому числі, її подруга.
– Що Вам потрібно? – тихо запитала Лілі. – Чого Ви добиваєтеся?
На затемненому обличчі засяяла посмішка.
– Чого я добиваюся? – насмішкувато перепитала жінка. – В мене тут одна-єдина ціль… Та, хто не дає мені спокійно жити вже багато років. З народженням якої, я перебуваю у вічному страху… Через неї моє життя зламалося, я їй буду мститися…
– В чому вона винна?! Що вона Вам зробила?!
– О-о… В чому винна? Та ти ще не знаєш, яка сила криється у ній… Ти ще багато чого не знаєш, і вона в тому числі. Що зробила? Ще нічого, але ще може зробити. Якщо її не зупинити… Ех, і чому я тобі це все розповідаю?..
В той момент Лілі засліпило фіолетове сяйво, вона втратила свідомість. Але вона не могла думати про себе. Ще дехто був у небезпеці. І схоже, більшій небезпеці…