«У людей вже не вистачає часу щось дізнаватися. Вони купують речі готовими в магазинах. Але ж немає таких магазинів, де торгували б друзями, і тому люди більше не мають друзів».
Антуан де Сент-Екзюпері. “Маленький принц”
Літо минуло швидше, ніж гадалося. Тридцять першого серпня Марта разом з мамою склали у валізу все необхідне, що знадобиться цього року. Прокинулися наступного дня ранесенько, щоб вже о дев’ятій годині бути на автовокзалі. Перед виходом Марта зупинилася перед дзеркалом, швидким поглядом оцінила свій вигляд. Хвилясте темно-каштанове волосся сплетене в легку косу, що сягала поясу. Така зачіска зручна в дорозі, а так Марта полюбляла розпускати волосся або з збирати його в хвіст. Темний колір пасем підкреслював світло-карі очі, що були дещо схожими на бурштин.
Одягнена в легкий літній одяг, на плечах рюкзак з усім, що може знадобитися в автобусі. Ще легенька мила усмішка – й неперевершений образ готовий! По дорозі до Коледжу було б непогано завести хоч одного друга, бо потім може бути пізно…
– Марто, що ти там красуєшся? – нервово запитав батько. – Вже давно треба було вийти з дому!
– Вже йду! – гукнула Марта й вибігла з будинку.
Сьогодні в тата вихідний на роботі, тож до автовокзалу дісталися автомобілем. Батьки попрощалися з донькою, залишивши її чекати автобуса.
– Ну, щасти тобі в навчанні, Марто, – мовив тато на прощання й обійняв її.
– Гарної дороги, – побажала мама й долучилася до обіймів. – Дзвони нам.
– Добре, – кивнула Марта. – Бувайте.
– Бувай.
Батьки рушили до свого авто й поїхали додому. Марта залишилася сама на вокзалі, де нікого ще не знала. Цікаво, а з її містечка також хтось їде в Коледж? Це навряд… Місто невеличке, людей проживає небагато, а в Коледж набирають дітей з усієї України.
Марта сіла на лавочку неподалік, поставивши валізу біля себе. Чекати ще п’ятнадцять хвилин…
Раптом неподалік промайнула якась знайома постать. Марта не здивувалася, адже містечко було невеликим, тож вона могла щодня випадково зустріти однокласника, вчительку чи іншу знайому людину. Напруживши зір, вона ще здалеку впізнала дівчину з паралельного класу – Лілію Марченко. Її розпізнати було неважко, адже вона мала біле, немов сніг волосся та красиві блакитні очі. В усій школі вона вважалася ледь не найкрасивішою дівчиною. Адже й справді, її зовнішність була просто дивовижною! До того ж, Лілія була говіркою, активною та дружелюбною – з нею товаришувало багато дітей. Але попри це справжніх друзів вона не мала, адже спілкуватися могла з усіма підряд. А таким людям віднайти хоча б одного-єдиного справжнього друга вкрай важко.
Лілія, схоже, також побачила Марту й впізнала її, бо змінила напрямок до неї, пришвидшивши крок. На вокзалі Лілія була сама, без батьків чи інших родичів. Дівчина мала при собі валізу, досить велику. Цікаво, куди це вона їде на початку навчального року? Чому не в школі, на святі Першого дзвоника?
– Привіт, – мовила Лілія й сіла біля Марти. – Теж кудись їдеш?
– Ага, – кивнула дівчина. – І ти?
– Так. Виходить, ти не пішла на Перший дзвоник?
– Ти теж.
Лілія весело посміхнулася.
– Ти не залишаєшся на десятий та одинадцятий клас? – поцікавилася вона.
– Я збиралася залишитися, але потім передумала.
– Ясно… Я також.
Також хотіла залишитися, але передумала? Дивне співпадіння…
– Якщо не секрет, куди ти зараз їдеш? – запитала Марта.
– Я? А… В один коледж. Просто, він в іншому місті, тож треба переїхати…
– Справді? Я також… – Марта легенько усміхнулася.
Цікаво б вийшло, якби вони в один і той же Коледж їхали…
Схоже, Лілія подумала про те ж саме.
– В який ти коледж їдеш? – запитала вона, вилупивши свої великі блакитні очі.
– Я точно не пам’ятаю назви, вона дуже довга… Здається, Новітній Коледж високих технологій…
– Для обдарованих дітей? Містера Панди?
– Так…
– Ти серйозно?!
Марта здивовано глянула на дівчину. Чого це вона так питає? Хіба що вона також…
– Я ж також туди їду! – вигукнула Лілія.
– Справді? – Марта не повірила своїм вухам. – Тебе також зарахували в Коледж? Просто так?
– Ага! Одного дня до нас додому завітала сама Джесіка!
– І до тебе?..
– Я була просто в шоці… Колись я лише мріяти могла, щоб побачити її… А тоді так раптово вона сама прийшла до мене додому! А потім ні з того, ні з сього говорить, що мене зараховано до Коледжу! А ми ж документи в школі залишили, я не збиралася йти після дев’ятого класу…
– В мене все було так само…
Дивно, в них все склалося однаково.
– Ми спочатку не повірили, – продовжувала говорити Лілія. – Щоб мене так раптово зарахували то того ж коледжу, що й рік тому мого брата!
– Брата?
– Так. В мене є брат, на рік старший. Його також рівно рік тому зарахували того Коледжу. Коли приїжджав на канікули, то казав, що там дуже класно, хоча спочатку незвично, адже там трохи інші методи навчання.
– Ясно… То тебе без вагань відпустили?
– Так. З Максом було важче, адже ми тоді не знали, що то за Коледж такий… Але тепер батько на всі сто відсотків впевнений, що цей коледж чудовий.
Марта полегшено видихнула. Можливо, вона ще давно переконалася, що можна довіряти Джесіці, але все одно якесь хвилювання залишилося в серці. Після слів Лілії трохи полегшало. Якщо в неї там старший брат вчиться, то причин для хвилювання не має бути.
– Батько дуже радий, що його двох дітей прийняли до Коледжу, – продовжувала Лілія.
– А мати?
– Мабуть, вона також рада… Шкода, що ми цього не можемо дізнатися від неї самої. Вона загинула в авіакатастрофі… Я з Максом ще малими були.
– Ох… пробач, я не знала.
– Нічого, за довгий період часу я звикла, що її немає. Мене та брата виховував батько та його двоюрідна сестра – тітка Іванка.
– Ліліє, якщо не хочеш, то ми змінимо…
– Будь ласка, називай мене Лілі, – попросила дівчина. – Мене так вдома звуть, тож так буде звичніше.
– Добре. До речі, а хіба твій брат не має сьогодні їхати з тобою?
– Ні, він ще раніше туди поїхав. Кілька днів тому…
– А, зрозуміло.
На горизонті показався автобус.
– О, вже їде, – мовила Лілі. – Мабуть це наш.
Вона підвелася й обернулася до Марти:
– Сідаймо разом?
Марта посміхнулася.
– Добре, – відповіла вона. – Якщо будуть місця.
***
Автобус був напівпустим, коли Марта зайшла в салон, але потім він став поступово набиратися. Він мав відвезти до Коледжу усіх першокурсників, тому був досить великим, мав два поверхи.
До Києва від Мартиного містечка їхати було досить довго, Лілі встигла задрімати. Попереду сиділи рудоволосі хлопець та дівчина, що весь час сварилися. Марта спочатку подумала, що вони якісь родичі, але з розмови зрозуміла, що це не так.
Дівчину звали Ніколь, але коротко її називали Нікою. Вона була високою та стрункою, мала красиве чисто-руде волосся, довжиною до ліктя. Мала великі карі очі, які підмалювала чорними стрілками. Марта підмітила, що Ніка взагалі використовувала дуже багато косметики: все обличчя було в тональному кремові, рожева матова помада на губах, пофарбовані в чорний колір брови, що не дуже пасувало до світлого рудого волосся. Звісно, Марта також використовувала трохи косметики, але ж не в такій кількості! До того ж, вона не робила б настільки яскравий макіяж…
Хлопця звали Левом, але сусідка в жарт звала його Левиком. Все через його низькуватий зріст. Хлопець на це дуже злився і був схожим на розпалений сірник…
– Ніколи не повірю, що тебе сюди прийняли! – говорив хлопець. – Певно, любий батечко заплатив гарненько, щоб тебе зарахували!
– Нічого подібного! – вигукувала Ніка. – Скоріше, це тебе за гроші взяли, шпиндик низькорослий!
– Не обзивайся! Те, що я низького росту лиш тимчасово!
– І так ще з третього класу. Змирися вже зі своїм низьким ростом, Левику!
– Та коли вже ти забудеш це дурнувате прізвисько!
– Ніколи, бо ти – Левик!
– Замовкни!
В Марти було таке відчуття, що скоро ці двоє поб’ються. Мабуть, і побилися б, якби дівчина, що сиділа попереду них, не обернулася б до них:
– Та помовчіть ви вже! – нервово вигукнула вона, що Ніка з Левиком аж здригнулися. – Сваритеся всю дорогу, всім учням спокою не даєте! Скільки можна?!
– Скільки треба, – огризнулася Ніка.
Дівчина поморщила носика. Крізь щілину між кріслами було видно, що в неї коротке волосся, підстрижене під каре. Суворий образ дівчини підкреслювали темні, майже чорні, очі, які вже починали по-злому виблискувати.
– Чому ви вдвох сіли взагалі? – запитала вона. – Он, є багато вільних місць… Ні, вам треба разом сісти й сваритися!
– Вона сама до мене сіла! – буркнув Левик.
– Спеціально, так? – дівчина попереду злісно зиркнула на Ніку. – Щоб показати усім, як ти його ненавидиш? Чи, може, налаштувати усіх проти нього? Щоб ти знала, я просто ненавиджу таких стерв, як ти!
– Занадто розумна, чи що? – пирхнула Ніка, демонстративно відвівши носика.
Її зверхній погляд обвів усіх в автобусі, після чого Ніка встала й пересіла на інше місце. Марта мовчки дивилася на цю «сценку». За новими однокурсниками варто уважно поспостерігати, щоб склалося про них хоч якесь враження. Він Ніки не приховався уважний погляд Марти.
– Чого вирячилася? – різко запитала вона з підвищеною інтонацією в голосі.
Марта не відповіла й посміхнулася сама собі. Рудоволосий хлопець попереду набурмосився й відвів погляд у вікно.
***
Вже починало сутеніти. От-от автобус уже мав доїхати до Коледжу. Всі місця вже були зайнятими, отже, всі учні на місці.
Раптом Марта згадала про пакунок, який Джесіка дала перед тим, як іти.
За ціле літо так і не трапилося нагоди, щоб відкрити його. Пакунок пролежав весь цей час на верхній поличці шафи, Марта навіть не глянула на нього. Перед виїздом ледь не забула кинути його до сумки.
Джесіка сказала, не забути одягнути його. Схоже, зараз якраз вдалий час, щоб подивитися, що ж у тому пакуночку.
Марта, намагаючись не шелестіти на весь автобус, почала розгортати щільний папір. Згодом у її долонях опинилася невелика біля коробочка, яку легким порухом можна було відкрити. Всередині лежав обережно загорнутий чорний браслет на руку з екраном. Ззовні був дуже схожим на сучасні фітнес-браслети. Марта покрутила його в руках й одягнула на руку. Краєм ока вона помітила, що в Лілі також був такий.
Екран вмикався сенсорною кнопкою. При одному натисканні висвічувався час, дата, день тижня. При повторному натисканні була інформація: «Гаврилюк Марта Олегівна. Стать: жіноча. Курс: 1. ОЗ:???».
Кілька хвилин Марта тупо вдивлялася в сяйливий екран. Що таке «ОЗ»? І чому біля цієї абревіатури стоять знаки питання? Як це відноситься до Мартиної особистої інформації? І чомусь дівчинка дуже сумнівалася, що Лілі знає, що це таке… Хоча, запитати можна. Раптом, вона від брата чула?
Марта зітхнула й відкинулася на спинку крісла. Сусідка спокійно дивилася у вікно й слухала музику. Дехто дрімав. Крізь шум автобусу навіть було чути, як хтось спокійно посопує уві сні…
За кілька хвилин дорога повернула, автобус став гальмувати. Схоже приїхали.
– Шановні учні, – несподівано гучно пролунав жіночий голос на весь автобус так, що всі, хто спав, вимушені були прокинутися. – За п’ять хвилин ми вже будемо на місці. Прошу зібрати всі свої речі та не залишати нічого в автобусі.
Коли Марта вийшла з салону, то перше, що побачила, було лісом. Його прохолодна свіжість, ще не пожовкла зелень… За високим деревами вже сховалося сонце.
– Вітаю в Новітньому Коледжі високих технологій для обдарованих дітей Містера Панди, – промовив той самий суворий жіночий голос, що розбудив усіх в автобусі.
Говорила висока й струнка жінка з блондинистим волоссям. Її суворі блакитні очі були сховані за квадратними окулярами, одягнена вона була в білу блузу й синю завужену спідницю, що сягала трохи вище колін. Загалом, образ такої-собі суворої вчительки.
Довкола всі шуміли, спілкувалися, знайомилися. Очевидно, жінці це не сподобалося.
– Прошу тиші! – гаркнула вона так, що всі одразу замовкли.
Одразу видно – така любить дисципліну… І порушувати її при ній навряд чи хтось би наважився… Змірявши всіх поглядом, жінка продовжила:
– Мене звати Захаренко Аліса Валентинівна, але тут до мене прийнято звертатися пані Аліса. Зараз я вас проведу до гуртожитку, в якому ви надалі проживатимете. Він знаходиться недалеко від Коледжу, тож за годину після того, як ви розміститеся в своїх кімнатах, я проведу вам невеличку екскурсію в нашій будівлі. А зараз за мною.
Учні, немов табун, потяглися за пані Алісою. Марта озирнулася довкола: територія Коледжу й справді була досить великою… Ліс, що розташовувався зовсім поряд, надавав повітрю свіжості. Великий та досить новий гуртожиток велично здіймався над головами новоявлених студентів. Туди й повела їх пані Аліса.
Марта отримала ключ з номером кімнати, що була на третьому поверсі. У цій же кімнаті поселили й Лілі – дівчата разом брали ключі. Пані Аліса просила поспішити: часу залишалося не багато. Марта, навіть не розглядаючи кімнати, куди її поселили, закинула в коридор речі й спустилася донизу.
За гуртожитком був красивий парк з молодими деревцями, що вже почали вбиратися в осінні барви, охайними доріжками та лавками. Пані Аліса повела всіх повз нього.
До входу Коледжу вела красива асфальтована доріжка, засаджена збоку красивими деревцями. А сама будівля – просто диво! Вона була схожа на сучасний палац, що складався з трьох веж. Перша, що була посередині була як сірувата напівкуля. Вежа, що була зліва від неї була блакитного кольору. Форма в неї була дещо незвична – хвиляста! На вершечку цієї вежі була невеличка тераса. Вежа, що справа, була вогненно-оранжевого кольору у формі циліндра. Її дах був закручений у спіраль, немов кремовий вершечок на кексику.
– Неначе в дитячу мрію потрапила, – прошепотіла Лілі.
Це не зовсім було схоже на коледж чи університет: ці всі веселкові кольори, фантастичні форми… Марта щось подібне малювала в шостому класі на тему «Місто майбутнього».
– Зараз ми опинилися на головному вході до школи, – прокоментувала пані Аліса.
Далі вони зайшли в Коледж. Перед Мартою опинились сходи, що йшли трохи вгору. Зліва й справа був гардероб.
– Ми знаходимося в холі, у Великому Коридорі. Тут зазвичай проходить багато різних подій на свята, – сказала пані Аліса, коли всі вже були на місці.
Коридор і справді був великий – як шкільне подвір’я у колишній Марти-ній школі. Пані Аліса обвела всіх поглядом спід окулярів. Не дуже хороше відчуття – зустрітися з нею поглядом…
– Мушу попередити вас, що в Коледжі та Університеті діють досить суворі правила. Дівчата, на уроках обов’язково збирайте волосся. До того ж, усім треба дотримуватися дисципліни, тобто, відвідувати всі заняття, пропуски допускаються лише по надзвичайно важливій причині. Хто не вчитиметься, той матиме низькі оцінки і серйозні проблеми. Особисто я сподіваюся, що всіх лінивих, безвідповідальних та легковажних виключать з нашого закладу.
Пані Аліса повела учнів наліво – у хвилясту вежу. Коли вони туди зайшли, опинилися в коридорі. Він не був особливо довгим: прямо був кабінет №3, біля нього – №2. Зліва – вчительська. Направо – стрімкі сходи на другий поверх. Там було все дуже схоже: кабінет №13 та №12, вчительська. На третьому поверсі розташовувався кабінет №23 та №22. Все доволі просто…
– Ця вежа – вежа Коледжу, – мовила пані Аліса. – Вона невелика, рівно на два курси, що тут навчатимуться. Все інше – Університет, де навчаються цілих п’ять курсів. Там вам проведуть екскурсію вже тоді, коли там навчатиметеся, бо наразі у вас не буде потреби туди ходити. На сьогодні все. Думаю, до гуртожитка дорогу знайдете, там, вже в кімнатах отримаєте всю необхідну інформацію. Більше дізнаєтеся на першій годині спілкування, що відбудеться завтра о 8:00. Не запізнюватися. До зустрічі.
Пані Аліса розвернулася й рушила в невідомому напрямку. Учні трохи постояли, переварили інформацію й вирішили йти.
– Хто пам’ятає дорогу? – вигукнув якийсь учень і всі скептично засміялися.
На щастя, якось вони вибралися з будівлі і навіть віднайшли дорогу до гуртожитка. Марта відчула, що втомилася, в ній вирувало неймовірне бажання впасти на ліжко й заснути…
Разом з Лілі вона дійшла до кімнати. Пощастило, що вона тут знає хоч одну особу, та ще й добре, що поселили їх разом…
Відчинивши двері, Марта опинилася в коридорі. Тут стояли поспіхом кинуті валізи, пуста шафа, тумба для взуття. Віля неї в рядочок стояли чиїсь кросівки, дві пари босоніжок та туфлі. Що ж, сусіди на місці…
– Що, так важко поставити взуття на відведене для нього місце? – роздратовано пробурмотіла Лілі й поставила свої босоніжки в тумбу.
Коридор плавно переходив у вітальню. Тут стояли червоні крісла, кілька столиків, шафа і навіть був телевізор. В куті стояв нерозпалений камін. Стіни заклеєні новими оранжевими шпалерами, підлогу встеляв приємний килимок.
– Нічогенько так, – оцінила Лілі. – Мушу визнати, я жила скромніше.
– Навряд чи в будь-якому іншому коледжі чи університеті є такі гуртожитки… – мовила Марта.
– Авжеж! Я навіть не сподівалася, що тут житло буде нормальним!
Прямо були двері, що вели до кухні. Біля неї – дві ванні кімнати. Направо та наліво були житлові кімнати, для дівчат та для хлопців.
Кімната була досить великою – в ній мають жити п’ятеро дівчат. Пара двоповерхових ліжок, одне звичайне. П’ять письмових столів, на кожному з них по комп’ютерові. Над кожним столом висіло дзеркало. Також тут була одна шафа, та досить велика.
Одне двоповерхове ліжко вже хтось зайняв – на ньому лежали чиїсь речі. На нижньому сиділи двоє дівчат і щось жваво обговорювали.
– О, привіт, – мовила одна, побачивши щойно увійшовших Марту та Лілі.
У неї було темно-руде волосся, весело примружені карі очі та усміхнене обличчя, всіяне веснянками. Смаглява співрозмовниця дівчини з темним, майже чорним, заплетеним в косу волоссям, що сиділа спиною, рвучко обернулася.
– Вітаю, – мовила вона. – Ви першокурсники?
Марта кивнула. Дівчатка загадково посміхнулися.
– Мене звати Христя, – першою назвалася рудоволоса. – Я та Мішель – другокурсниці Коледжу.
– І схоже, ми ваші сусіди, – мовила її подруга.
– Приємно познайомитися, – весело посміхнулася Лілі. – Сподіваюся, ми здружимося. Мене звуть Лілією, але називайте мене просто Лілі.
– Я Марта. Приємно познайомитися.
– Розміщайтеся, – гостинно запросила Христя. – Маю надію, вам сподобається тут.
Дівчата стали поступово розкладати речі. Лілі зайняла місце зверху на двоповерховому ліжку, Марта під нею.
– До речі, як вам навчатися в Коледжі? – поцікавилася Лілі.
Мішель та Христя лише посміхнулися.
– Нам подобається, – мовила руденька. – Щоправда, перших пів року досить важко… Але потім захопливо.
Марта зауважила, що дівчина ніби щось не договорює… Ніби намагається щось приховати.
– Які предмети вам подобаються? – знову запитала Лілі.
– Фізкультура, – твердо відзначила Мішель. – А ще лісознавство.
– Мені до вподоби спеціалізація, – Христя якось дивно посміхнулася. – Але ви перших пів року одразу не відзначайте, який предмет хороший, а який ні. Бо все може різко змінитися. Загалом, після зимових канікул самі маєте все зрозуміти.
Марта переглянулася з Лілі. Та лише стиснула плечима.
У кімнату раптово постукали, увійшла дівчина. У вічі кидалося попелясто-коричневе волосся з трохи дивним мідним відтінком. Погляд був понурим, опущеним до низу.
– Привіт, – мовила Мішель. – Ти теж першокурсниця?
Дівчина стримано кивнула.
– А як тебе звати? – допитувалася Мішель.
Новоприбула підняла погляд й стрельнула ним в допитливу другокурсницю.
– Лора.
Голос прозвучав твердо й трохи грізно.
– Ого, в тебе такі очі… – пробурмотіла Мішель, здивовано дивлячись на дівчину. – Червоні.
– Вони не червоні, – відмовила Лора.
– А які ж тоді?
Дівчина на секунду замислилася.
– Пурпурові, – врешті відповіла вона.
Марта розглянула свою однокурсницю: її очі й справді мали дещо червоний відтінок…
– Ти що, вампір? – пожартувала Христя.
На обличчі Лори з’явилася легенька посмішка.
– Може бути, – мовила вона.
– Ух, ти знаєш, що від такої відповіді мурашки по шкірі йдуть?
Лора посміхнулася:
– Та не бійтеся, не вампір я. Просто очі такі… трохи червоного відтінку іноді набувають.
– Ясно… Мене Христею звуть, я другокурсниця.
– Приємно познайомитися.
Лора зайняла останнє ліжко. Ще ті сусідки… Ну, на щастя, не Ніка хоча би… Та й дівчатка на неї зовсім не схожі, приємніші. Правда, дещо дивні, особливо, другокурсниці.
– Дівчата, на столі лежать папірці, де написано, в якій ви групі, – мовила Христя. – Ну, і всяка потрібна інформація…
Марта взяла в руки папірець. Інформації було й не так багато: Марта належала до групи «В», її куратором була професорка Юлія. Також був вказаний її номер телефону та розклад пар на завтра. Офіційна «лінійка» в честь початку навчального року – початок о 9:00… Щоб встигнути зібратися треба встати десь о сьомій… Тоді, зараз треба лягати спати, щоб добре виспатися і не ходити з синцями під очима.