«Нема місця, милішого над рідний дім».
Марк Туллій Цицерон
За вікном кружляв сніг… Був грудень. Зима.
Марта загорнулася в теплий плед і зачаровано дивилася у вікно, як пухнастий білий сніг вкриває сумну природу… Дерева вже давно стояли голі, готові до зими. Як швидко час летів…
Минуло пів року з того часу, як Марта почала навчатися в Коледжі. Вона ще досі пам’ятала, як вони психували на рахунок дивних предметів та завдань… Тепер вже звикли.
Дивовижно, як якихось пів року може змінити людину. Студенти стали більш покірними, спокійними до всього, що відбувалося. Останнім часом Марта стала помічати це. Зазвичай емоційні дівчата ставати все спокійнішими та байдужішими, вони були поглинуті навчанням. Вже ні в кого не вистачало сили чинити опір, всі вимушені були навчатися…
Марті найбільше залишався подобатися один предмет – лісознавство. Особливо, практичні заняття. Але як тільки стало холодно, вони припинилися…
Незабаром мали бути зимові канікули. Марта вже не могла дочекатися, коли нарешті поїде додому та побачить своїх батьків… Все ж таки, трохи важко жити без них. Звісно, вона спілкувалася з ними по телефону та відеозв’язку, але ж так хотілося нарешті побачити їх в реальності, обійняти…
Усі з нетерпінням чекали канікул. Це ж змога не тільки побачити своїх батьків, а ще й відпочити від цього божевільного навчання?
Та чи залишалося воно божевільним? Марті здавалося, що такі предмети, як спеціалізація чи мистецтво стали для нею такими ж, як і інші…
Параграфи зі спеціалізації ставали трохи довшими, а слова були дещо складнішими. Але Марта все одно пересилювала себе й вивчала їх. З мистецтва вони досі продовжували слухати «музику». Тепер ціла пара йшла на прослуховування та аналізування треків… Скрип дверей, дзижчання мухи, газонокосилки, писк комара, чавкання листя, дзюркіт цівочки води… Здавалося, ніби треки були зібрані з усіх найбільш дратуючих звуків у світі! Та професор Жора сказав, що це лише «розминка». Далі їм потрібно буде записувати трек з цих звуків, комбінувати їх, щоб виходила мелодія. Навіть навчитися розрізняти скрип дверей від скрипу шухляди, на слух визначати, яка цівка тонша, а яка товща в залежності від звуку! Наразі це здавалося нереальним, але Марті одразу пригадувалися слова пані Аліси, які та любила повсякчас повторювати: «Немає нічого неможливого».
Але в групі «А» Марта так і не змогла опинитися. Зі спеціалізації вона мала чудові оцінки, але донизу її тягнули інші предмети… Наприклад, не дуже добре було із вольовою підготовкою. А також на рейтинг впливали й інші предмети, наприклад, історія. А цей предмет Марта дуже не любила…
В Лілі були невеличкі проблеми з навчанням, але Марта з Лорою її якось «витягували», змушуючи зазубрювати ті параграфи зі спеціалізації. Крім того, дівчину рятував якийсь її природний дар. Недарма ж вона з самого початку в групі «А» опинилася! Але до кінця грудня вешталася в кінці рейтингу своєї групи. Марта з Лорою успішно трималися лідерами в групі «В».
Сутеніло. Марта так і сиділа, зачаровано дивлячись на сніжинки. Вона занурилася в свої думки. Вона любила так робити. Проводити час у собі, на одинці, думаючи про всяке… Але якби зараз хтось спитав у неї, про що вона замислилася, то вона не змогла б відповісти.
Марту не покидало відчуття, ніби вона щось забула. Марними були намагання пригадати, що, тому дівчина вирішила, що це просто дурнувате відчуття.
Білий сніг, сизе небо, темно-сірі дерева та чорний асфальт. Зимовий світ нагадував старе кіно, коли все було чорно-білим. Навіювався сум.
Марті стало душно й вона вирішила, що непогано було б прогулятися. Думка про свіже морозне повітря ще більше підсилила це бажання.
Вона тепло одягнулася й вийшла з гуртожитку, нічого нікому не сказавши. Мороз вже за кілька хвилин зарум’янив щічки, витончені сніжинки вкрили пух на капюшоні куртки. Марта пішла до парку, що був неподалік.
Сніг вже вкрив довгу алею та гілки голих дерев. Симетрично розташовані лавки теж були застелені цим дивовижним холодним пухом. Марта пішла повільним кроком вздовж алеї, залишаючи свої самотні сліди позаду.
Раптово Марта відчула якусь дивну слабкість в тілі, а в голові почало паморочитися… Дівчина присіла на найближчу лавку і відключилася.
А потім її засліпив жовтий спалах.
Вона опинилася в коридорі… Знову коридор! Та цей був знайомим: він знаходився на третьому поверсі Коледжу…
Серце шалено закалатало. Але ще гірше стало, коли вона побачила молоду дівчину-студентку з хвилястим темно-каштановим волоссям, що неохайно розпатлалося по землі… Хотілося закричати, але Марта не змогла з себе видушити жодного звуку. Вона не могла зрозуміти – реальність це чи ні… Якщо це якийсь дурнуватий сон, то потрібно повернутися до реальності…
– Марто! – цей далекий голос витягнув дівчину з жахіття. – Марто!
Вона розплющила очі й зрозуміла, що лежить на лавці, а поряд було стурбоване обличчя Макса.
– Фух, з тобою все гаразд, – мовив він і підвівся. – Я вже перелякався… З цими всіма подіями, що відбувалися…
– Не все гаразд, – мовила Марта. – Все погано… дуже погано…
Хлопець здивовано глянув на неї:
– Ти чого?
Марта сіла на лавці.
– Не знаю, – мовила вона. – Відбулося щось дивне…
– Що?
– Пам’ятаєш нещасні випадки? Ті, що трапилися в Коледжі? Коля Величко й професорка Тасія…
– Так, чув від когось…
Після того, що трапилося з Колею, вирішили вже ні від кого не приховувати, що з жертвами не все гаразд. Обоє вони опинилися в комі, зараз досі перебувають в лікарні.
– Перед тим, як це трапилося з професоркою Тасією, я бачила про це сон… неодноразово. А тепер… я знову бачила щось дивне.
– Так, Марто, заспокойся. Все буде добре… поки що забудь про те, що ти бачила. Незабаром канікули, треба добре відпочити…
– Але якщо щось трапиться? Якщо знову на когось нападуть?!
– Нападуть?
– А… тобі Лілі нічого не розповідала?
– Моя люба сестричка рідко мені щось розповідає. То що ти там говорила про напади?
Марті довелося все розповісти. Про все, що з нею трапилося, про всі свої здогадки. Макс мовчки вислухав і навіть не став заперечувати.
– І що скажеш? – запитала Марта в кінці своєї розповіді.
– Скажу, що нам потрібно частіше спілкуватися.
Останнім часом Марта майже ні з ким не могла добре провести час, окрім Лори та Лілі.
– Можливо… – пробурмотіла Марта. – Мені не вистачає підтримки. Я… заплуталася. Те, що так раптово відбувається, збиває мене з пантелику…
– Спокійно, – тихо мовив хлопець, поклавши руку на плече. – Не хвилюйся, все буде гаразд. Ти почекай ще трохи, незабаром ти дещо дізнаєшся.
– Що? Що я маю дізнатися?
– Незабаром… Жахливе відчуття – чекати. Чи не так?
– Так…
– Мені шкода тебе, що в твоєму житті так багато таємниць… Та ще й звалилися всі на один час.
– Ага.
– Але поступово все розкриється. Варто лише зачекати.
– Скільки ще чекати?! Я вже пів року чекаю, а все так і залишається на своїх місцях! Та що там, навіть ще гірше все стає!
Макс промовчав. Він знав, що Марті важко. Але не міг сказати більше, ніж дозволено. Вона все сама має дізнатися. Вже зовсім скоро…
– Марто, приходь до нас в гості, – раптом запропонував Макс. – Я та Лілі чекатимемо тебе на канікулах.
– Д-добре, – погодилася Марта, не встигнувши подумати. Від раптової пропозиції вона не змогла відмовити.
***
Батьки майже не змінилися. Ну, Марта не бачила якоїсь особливої різниці.
Мама з татом були дуже раді побачити свою доньку. Та й Марта теж повеселішала, побачивши батьків. Забулися всі будні, складне навчання, важкі завдання, через які доводилося проходити в Коледжі. На зимові канікули Марта повернулася до звичайного життя.
В залі вже стояла новорічна ялинка. Об ноги терлося маленьке чорне кошеня. Мама підібрала його восени, ще в жовтні. З Чорничкою Марта познайомилася по відеозв’язку. Чорна кішечка з блакитними оченятами була ще милішою, коли її бачиш в живу… Її хутро виявилося таким м’якеньким, що хотілося навіки тримати її в обіймах. На щастя, Чорничка була не проти. Хоча, коли їй набридало, могла вкусити за руку.
Незадовго до Нового року з Мартою зв’язалися Лілі та Макс. Хлопець нагадав, що Марта обіцяла зайти до них на канікулах… Вибравши зручний час, дівчина рушила до них в гості, прихопивши з собою імбирне печиво, що спекла мама.
Лілі та Макс жили на окраїні містечка, туди їздила всього лише одна-єдина маршрутка і те, дуже рідко.
Друзі були дуже раді бачити Марту. Лілі та Макс привітно запросили всередину, познайомивши зі своїми родичами. Вони жили з батьком, Дмитром, та тіткою Іванкою, сестрою Дмитра. Після смерті матері Лілі та Макса, тітка разом зі своїм чоловіком, Святославом, переїхали в цю квартиру. Іванка, можна сказати, замінила матір дітям і практично виховала їх. Адже своїх дітей у неї не було…
Марта, Лілі та Макс разом гарно проводили час. Спершу дівчатка самі спілкувалися в кімнаті, доки хлопець з чимось там допомагав батькові, потім трохи пограли в настільні ігри, розмовляли про різне.
Тітка Іванка запросила всіх попити чаю. На стіл поставила смачне печиво, цукерки… Сім’я Лілі та Макса все про щось розпитувала Марту. але раптом тітка Іванка посерйознішала і запитала:
– Марто, а як в тебе йдуть справи з навчанням?
Лілі та Макс різко насторожилися. Марта не змогла одразу відповісти на запитання… Вона глянула на друзів – вони були трохи розгубленими.
– Ну… е-е… Добре.
– Добре? – перепитала Іванка. – А не складно навчатися?
– Та трохи… просто там методи трохи… нестандартні, тому спочатку було важко. Але потім все налагодилося.
Якось схоже Марта відповідала, коли про навчання питали батьки. Просто язик не повертався сказати, яке там навчання…
– Так, мені Макс схоже розповідав… – мовила жінка. – Лілі теж казала, що в неї все добре, але ж я помічаю зміни в своєї племінниці…
Лілі на лиці потьмяніла й підвела погляд убік.
– Але добре, що ти прийшла, – продовжувала тітка Іванка. – Вона одразу жвавішою стала. А то ходила сама не своя…
– Дякую за чай, – Лілі різко підвелася. – Я… піду.
Вона вийшла з кімнати.
– Так, дякую… – пробурмотіла Марта й пішла за подругою.
Лілі увійшла в свою кімнату й різко зачинила двері. Марта вже збиралася увійти, як раптом її за плече зупинив Макс.
– Зачекай, – мовив він.
– Що трапилося? – запитала Марта. – Що з нею..?
– Як тільки ми приїхали, тітка одразу почала нас засипати запитаннями щодо нашого навчання в Коледжі. Лілі, схоже, хотіла розповісти, яке там насправді навчання, але ніяк не вдавалося. Знаєш, в мене теж так було рік тому…
– Я знаю. Я також ніяк не могла розповісти батькам про те, чим ми там займаємося насправді, які ці нестандартні методи, але ще ні разу навіть не обмовилася. Я не знаю, як це відбувається…
– Це не дуже й важливо. Лілі останніми днями почала себе не дуже добре почувати. Її поведінка й справді стала досить дивною… Вона ніби про щось замислилася, а коли до неї говориш, вона не одразу чує.
– Можна з нею поговорити? – запитала Марта, нервово поглядаючи на руку Макса, що досі тримала її.
– Добре, йди…
Марта увійшла в кімнату. Лілі сиділа на ліжку й дивилася у вікно. Дівчина навіть не зреагувала на подругу, що зайшла до кімнати.
– Лілі… – пробурмотіла Марта, підходячи.
Вона навіть бровою не поворушила. Її блакитні очі продовжували дивитися на морозний світ за вікном… Хоча, було схоже, ніби вона нікуди не дивиться. Просто тіло дівчини сидись з відкритими очима, а сама Лілі ніби перебуває далеко-далеко звідси…
Марта сіла поряд.
– Лілі, що з тобою? – запитала вона.
Дівчина здригнулася й глянула на Марту:
– Що?
– Я запитала, чи з тобою все добре…
– А, так. Все добре.
Лілі підвелася й зібралася кудись іти, але Марта зловила її за руку.
– Ні, не все добре, – заперечила Марта. – Всі кажуть, що помічають якісь дивні зміни в тобі. І я теж скажу – ти сама не своя. Що трапилося? Де та життєрадісна, активна й весела дівчинка?
Лілі здивовано глянула на Марту. Її очі були якимись стривоженими…
– Знаєш, я й сама не знаю, що зі мною відбувається, – мовила Лілі. – Я просто… хочу туди.
– Куди?
– Назад… В Коледж. Я не взяла з собою навіть підручника зі спеціалізації!.. Я почуваюся якось не так без нього. Мені наче чогось не вистачає. Той підручник неначе став моєю частиною, а тепер мене тягне до нього… Я не можу в ночі заснути через те, що його немає! Я думаю про нього…
– Лілі, ти не взяла з собою підручника? І через це якось не так себе почуваєш?
– Так… Я вирішила, що на канікулах зможу обійтися без нього, що не варто додому його везти. Але тепер… мені здається, я почувала би себе краще, якби він просто лежав у мене тут на столі.
– Можливо, і так…
Марта замислилася. Вона поклала собі в сумку цей підручник, мимоволі. Вона не знала, навіщо, але потім переконала себе, що за канікули вивчить задані параграфи. Пані Аліса сказала вивчити два за цей час. Не більше і не менше. І дала сувору настанову: не читати наступних! Та Марта навіть ще цих двох не читала…
– Лілі, заспокойся, – мовила Марта. – Ми згодом туди повернемося… після всіх свят.
– Це ще довго чекати…
– Ти Максові розповідала, як ти себе почуваєш?
– Ні… лише тобі. Це ж так дивно. Почувати погано себе через те, що забула якийсь-там підручник…
– Не якийсь-там, а зі спеціалізації. І до того ж, Макс твій брат! Він повинен тебе зрозуміти.
– Хіба що посміється. Як він мене взагалі зрозуміє? Це ж дивно… Марто, здається, я божеволію! Невже я стаю такою ж, як і вони?
– Тобто? Хто – вони?
– Вони. Ті, хто в Коледжі. Старшокурсники, вчителі…
– Лілі, все добре. Перестань перейматися через це. Ти нормальна. І все ж, тобі варто розповісти про все Максові. Я думаю, він зрозуміє тебе.
– Чому ти так думаєш?
– Він же твій брат…
– І що? Все життя мені здається, що він лиш посміюється наді мною!
– Я не думаю, що це так.
Лілі хотіла ще щось заперечити, але в кімнату увійшов Макс.
– Вибачте, що перебиваю, але в Марти телефон дзвонить.
Марта багатозначно глянула на Лілі. Та опустила очі. Макс здивовано поглядав на дівчат. Десь в іншій кімнаті долинав приспів пісні Джесіки «Curved mirror», який Марта поставила собі на рингтон телефонного дзвінка. Марта вийшла з кімнати, сподіваючись, що Лілі все ж таки поділиться з Максом своїми переживаннями…